Спочатку:
На сторінку книги
Вдома у тьоті Фросі був гість. Тому Яринка прослизнула до своєї кімнати й затаїлася, аби не заважати їм. Син орендодавиці раніше був відомим на всю область хірургом. Тільки з часів, коли він почав нещадно пити й помилився під час операції, його врятували виключно поважні зв’язки й володіння секретною інформацією про ті ж таки зв’язки. Тепер він був провідною зіркою прозекторської й мерці на тремтіння його рук не скаржилися.
Словом і тут Яринка стала свідком родинної сварки на тему: «Навіщо ти стільки п’єш, синку?» Здавалося, що навколо існує якийсь зачарований спиртними напоями світ. Більшість чоловіків, незалежно від статусу й рангу заливали в себе оковиту, не шкодуючи ні власного здоров'я, ні нервів своїх близьких.
Після суперечки Едуард поїхав додому на своїй Волзі, в супроводі даїшників. Це був особливий кортеж, коли на швидкості кілометрів п’ять-десять авто прямувало вздовж бордюру, а за ним проклинаючи все на світі, котився екіпаж ДАІ. До подібного «цирку» в районному містечку всі звикли, адже багато хто схилявся перед заслугами людини, котра раніше врятувала сотні життів.
Пройшло кілька днів і студентці Ліщук, прямо в технікум, доставили букет білих троянд. Хлопчина-підліток бігав між аудиторій і розпитував у молоді, як знайти Яринку. А коли знайшов, скромно вручив і хотів втекти та дівчина схопила його за рукав:
– Зажди, малий. Навіщо це мені й від кого?
Та пацан утаємничено посміхнувся й відповів:
– Ну, ти ж читати вмієш. Там є листівка, сама розберись. А мені треба бігти...
Яринка з подивом оцінила пречудові квіти й побачила поміж цупкого листя рожевий папірець. Вона дістала й прочитала наступне:
«Юній комсомолці, відмінниці навчання й неймовірній красуні. Не сумуй! Я не дам тебе образити».
А далі незнайомий автограф, з розчерком на весь листок. І нехай би то були навіть ієрогліфи, але з риторики дівчина зрозуміла: звідки в дарунка ноги ростуть. Вона тяжко зітхнула й постукала до директорки.
– Так, зайдіть! – відповіла керівничка й була спантеличена побаченим.
– Вітаю! Це Вам, Ларисо Леонідівно, – привітно вимовила нещодавно «німа» студентка.
– Мені? Від кого? За що? Я не беру хабарів, навіть квітами, – підвелася з крісла директорка.
– Це не хабар, а подарунок від мене. За те, що допомогли не морозитися й повернули до нормального життя. Ви праві: жити треба, доки живеться. А можна я не піду до лікарів? Бо зі мною все добре, – вручила непотрібні їй квіти Яринка та звернення загадкового покровителя залишила в кишені. Хоча який він, до біса, загадковий? Просто старий нахабний дід.
– Ну, якщо ти дійсно добре почуваєшся... – натхненно вдихала пахощі троянд самотня дама, котрій не часто дарують подібні ароматні кущі.
– Дійсно добре! Я піду? – позадкувала до дверей дівчина.
– Та звісно йди і дякую! – зраділа директорка, що одну зі справ вона вирішила позитивно.
На вулиці Яринка натхненно розірвала дурну цидулку на крихітні шматки й викинула до сміттєвого бака. Вона знову йшла пішки в бік дому та чомусь загадково посміхалася.
Ось на зупинці з міського автобуса висипали люди. Раптом дівчина відчула на собі чийсь уважний погляд і повернулася в бік пасажирів.
Мабуть, йому треба було їхати далі та молодий чоловік, якого вона вже бачила в бібліотеці підбіг до зачинених дверей, вперто постукав і водій знову їх відчинив. Незнайомець, мов підліток, вистрибнув на асфальт і невдало підвернув ногу. Звісно це було боляче, але він не зважав і просто поглинав дівчину щасливим поглядом.
– Привіт! Побачив Вас і захотілося вийти, – піднесено промовив.
– А ноги не шкода? – безжально підкреслила Яринка та чоловік мужньо вирівняв ходу й продовжував зігрівати її очима.
На запитання парубок негативно похитав головою і його пишна зачіска розсипалася по обличчю. Привабливий шатен повернув волосся на місце та мовчки продовжував надихатися присутністю гарної дівчини.
Доки він намагався здолати біль у нозі, Яринка відгадувала його фах. Адже така інтелігентна зовнішність пасувала письменнику чи науковцю? Його розумові здібності, викарбувані на обличчі, свідчили про ментальність аристократа й не вписувалися у загальну картину навколишнього середовища. Взагалі подібні екземпляри рідко зустрічаються в громадському транспорті та виходить цей пан відкидає стереотипи й автоматично додає прихильності.
– Даруйте, що завадив. Ви ж кудись поспішали, – тепер він намагався розпізнати свою подальшу поведінку, аби не втратити шарму й відчуття, що сподобався їй.
– Та ні. Я йшла додому й ніякого поспіху не мала, – здивувалася собі Яринка, адже він її не дратував. – Навпаки, це я Вам кудись їхати завадила.
– У мене також на сьогодні більше немає справ. Слухання я виграв, – радісно поділився він, а дівчина зацікавлено глянула в саму глибину оксамиту його очей і запитала:
– Ви адвокат?
– Яка дивовижна обізнаність! Так, я правознавець. І наразі захистив від безпідставних звинувачень дуже гарну людину. Нашу систему не кожен день вдається переконати. А Ви з пари слів безпомилково визначили моє заняття, – відверто тріумфував, що зустрів не лише красиву, а й розумну дівчину юрист.
– Просто Ви вмієте вдало висловитись. Та я звичайна студентка й не більше. До речі, вже прийшла, – вдруге розсекретила своє місце проживання Яринка, тепер перед іншим. Адвокат глянув на будинок і чомусь нерішуче завмер, а потім сказав:
– То якщо Ви нікуди не поспішаєте, може разом проведемо час? Я, наприклад, ще не бачив прем’єрного фільму, що так розхвалюють.
Красуня серйозно замислилася, наче він її заміж кликав, а потім знизала плечима й відповіла:
– Згода! Я тільки портфеля залишу. Давно хотіла погуляти весняним містом та ходити самій якось незручно.
Тепер уважні очі адвоката засяяли небаченими іскрами й він простягнув долоню:
– Мене звати Ярема Стахів. А на кого мені чекати?
– На Ярину Ліщук, – впевнено поклала до його руки долоню дівчина та знову відчула дивовижну хвилю, що накотилася при першій зустрічі в бібліотеці.
– Дуже красиво. Давно не чув такого чарівного імені. Приємно познайомитися, – щиро відповів чоловік.
– І мені приємно. Даруйте, що не запрошую. Це не мій дім, лише оренда, – відповіла йому Яринка й не розуміла: звідки раптом взялося стільки легкості й простоти?
А Ярема лагідно посміхнувся й кивнув:
– Не переймайтеся, будь ласка. Я почекаю тут. Мені замкнений простір неймовірно набридає, а весняне повітря шалено п’янить...
