Раді Вас бачити!

Макар.

З грюкотом зачиняю двері її спальні так, що луна котиться коридором. Серце шалено калатає після неї.

— Сучка.

Язиката. Уперта. З характером гіршим, ніж у самого демона. Від ніжної до зміюки розганяється за секунду.

Притискалася до мене. Стогнала. Хотіла. А потім шипить погрози просто мені в обличчя. І дивиться так, ніби я останній виродок, який посмів торкнутися чогось святого.

Я взяв те, що мені належить. Те, що хочу. Те, що вона сама поставила на кін. І нехрін поводитися так, ніби вона невинність, яку образили до глибини душі. Вона зовсім не така. Тихоні не вигинаються так у моїх руках і не залишають на мені своїх вологих слідів.

Іду коридором швидким кроком, стискаючи кулаки. Злість усередині вирує, мов розплавлений метал — гарячо, отруйно й нестерпно сильно.

Я не покарав її ні за витівку з поліцією, ні за цирк перед батьком. А вона й далі лоскоче мені нерви черговою зухвалістю.

Свободи вона хоче?

Усміхаюся.

Хуй вона її отримає!

Буде моєю. З приставкою «дівчина Біса». Щоб у її бік зайвий раз дивитися боялися. Щоб навіть думки ні в кого не виникло допомогти їй утекти від мене.

Вона — моя! 

Розчиняю двері своєї спальні й грюкаю ними так, що аж повітря здригається.

Долонями упираються в стіл, відчуваючи, як тіло й досі горить від незгаслої пристрасті й її нігтів. Опік пульсує й пече, а шия...

Торкаюся пальцями місця укусу. Там горить так, ніби вона прокусила наскрізь.

— Кровожерлива зараза!

Я бачив. Ні. Я відчував, як вона втрачала зв’язок із реальністю отримуючи від мене оргазм. Як пристрасть зводила її з розуму. І після цього вона хоче свободи?Серйозно?

Щока смикається, а всередині все ніби розриває від люті.

Хапаю стілець і жбурляю його в стіну. Ніжка з тріском ламається, у гладкій штукатурці залишається вм’ятина. Але полегшення немає. Ні грама.

Ще жодна жінка не бісила мене так, як ця навіжена. І жодну я не хотів так сильно, як її. Вона своїм опором ніби приковує мою увагу до себе. І я не заспокоюся, доки не зроблю з неї слухняну. Таку, що буде готова на все, аби мені догодити. Як це роблять усі баби.

Погляд натикається на прочинені двері ванної. І я одразу роблю крок туди. Треба заспокоїтися. І змити з себе її вологу. Її запах.

Скидаю халат і заходжу в душову, вмикаючи крижану воду. Хоч і сам розумію — ні хріна це не допоможе.

Упираюся руками в стіну, закидаю голову назад, заплющую очі. Струмінь б’є по тілу, хльостає шкіру, але жар нікуди не зникає. Краплі стікають униз, а мені всюди ввижаються її руки. Її подих.

— Ясміна... — шиплю крізь зуби.

Ковтаю, а у вухах знову звучить її голос:

«Я встромлю в тебе ніж. Просто в твоє чорне серце, якщо ще раз мене торкнешся».

Рука сама тягнеться до шраму на грудях.

Та воно в мене не просто чорне. Його в мене немає. Давно вирване...

— Торкнуся, — ціджу крізь зуби. — І не один раз!

Шкіра крижаніє від холодної води, заспокоюючи лише на трохи. І то — тільки тіло. А лють вгамує хіба що кулак у чиємусь черепі.

Б’ю по крану — вода замовкає. Беру рушник, витираюся. Погляд мимоволі чіпляється за дзеркало.

Увесь у червоних смугах. Подряпаний. Усюди сліди її пальців. А на шиї — велика багряна пляма від укусу й два засоси.

Кров знову закипає. Мені хочеться ще. Її дотиків. Її стогонів. Її губ на моїй шкірі.

— Чортова відьма, — видихаю, відчуваючи, як серце знову калатає десь у горлі.

Пульс віддає вниз живота. Стояк знову боляче напрягається.

Стискаю щелепу, борючись із бажанням повернутися. І трахати її до втрати сил, як і обіцяв.

Хмикаю.

А чого я взагалі маю себе стримувати? Вона тут саме для цього. І сама поставила себе в це становище.

Кидаю рушник у раковину й підхоплюю халат.

Зараз провчу нахабу, щоб слідкувала за своїм базіканням. Для початку.

Розчиняю двері й виходжу в коридор.

Ясміна повинна розуміти, у кого перебуває. І для неї ж буде краще, якщо одразу засвоїть правила гри. Я люблю покору й виконання всіх моїх бажань.

Хапаюся за ручку її спальні.

— Макаре Юрійовичу, — долинає зі сходів.

Пальці сильніше стискаються на ручці.

— Геро, з'їбись нахуй, — гаркаю.

— Вибачте, Макаре Юрійовичу, — напружено каже він. — Проблеми з поставкою. Вона зранку не приїхала.

— У сенсі? — обертаюся. — Як це — не приїхала?

Такого ніколи не буває. Товар завжди вчасно прибуває на точку збуту.

— Олег телефонував. Фури немає.

Повільно видихаю.

— Боря де? У кабінет його до мене. Швидко!

Саме він стежить за переміщенням поставки з точки А в точку Б. І саме він має телефонувати, якщо виникають проблеми.

— Зроблю, Макаре Юрійовичу.

Гера швидко збігає сходами вниз, а я прибираю руку з дверної ручки.

Зараз постараюся не вбити Бориса. А потім повернуся до своєї проблеми поверхом вище. І поясню Ясміні, що погрози на мою адресу — дуже погана звичка.