Раді Вас бачити!

Ясміна.

Червона крапля падає на світлу плитку. Потім ще одна. І ще.

Я перестаю дихати. Світ ніби завмирає. Лише пульс гупає у скронях до нудоти. Мій погляд прикутий до його зап’ястя. До тонкої смужки порізу, з якої сочиться кров.

Я. Його. Порізала.

Пальці миттєво розтискаються. Ніж із дзенькотом падає на підлогу.

— Боже... — перелякано шепочу.

Відсахуюся назад. Та нікуди. Стільниця боляче впивається в поперек.

Макар мовчить. Його погляд повільно підіймається з пораненої руки до моїх очей. І дивиться на мене так, ніби я не поранила його, а просто тицьнула палицею по черевику. В його очах немає ні злості, ні люті, лише якийсь клятий азарт. І від цього мені стає дедалі гірше з кожною секундою.

Чому він мовчить?

Чому не кричить?

Чому не відриває мені голову?

Демидів стискає пальці на пораненій руці, міцно обхоплюючи зап'ястя. Але кров усе ще капає. А його погляд не відривається від мене ні на мить. 

— Крихітко, — голос у нього хрипкий, але кутики губ повзуть угору. — Влучність — не найсильніша твоя сторона. Це не серце.

Він ще й жартує?

Чи знущається?

— Я... Ти сам смикнув рукою...

Голос тремтить, язик не слухається. Починаю виправдовуватися й одразу замовкаю. Бо звучить це жалюгідно. Наче я намагаюся зняти з себе провину. Але ж винна саме я. Ніж тримала я.

— Сам? — перепитує він і робить крок до мене.

У мене перехоплює подих, груди здіймаються надто часто. Я навіть не намагаюся його відштовхнути. Лише хапаюся за стільницю, неначе це мені якось допоможе.

Його гаряче дихання обпалює мені лоб. Кров стікає по його руці, але він ніби зовсім цього не помічає.

— Вітаю, люба, — голос низький і хрипкий. — Ти змогла домовитися зі мною.

Я ковтаю, але в горлі пересохло так, що слина і не відчувається. Я щось радості не бачу. Мене так трясе, що я землі під ногами не відчуваю.

Що було б, якби лезо увійшло глибше? А якщо я пошкодила йому сухожилля? 

— Я... вільна? — недовірливо перепитую. — Можу піти?

Макар трохи схиляє голову набік і дивиться на мої губи. Кілька секунд мовчання. А потім усміхається.

— Ні.

У мене всередині все стискається, ніби я ходжу по колу над самим урвищем. І я його не розумію. Вкотре за добу.

— Тоді про що ти говориш?

— Про переговори, крихітко.

Мої брови здивовано повзуть угору.

Переговори?

Які, в біса, переговори?

Дивлюся на його руку. Потім знову в обличчя.

Ні. Він точно вдарився головою. Ще в дитинстві. І не один раз.

— У тебе кров тече, — озвучую очевидне.

Макар опускає погляд на своє зап’ястя, наче тільки зараз згадав про поріз. Але сильніше стискає його. На мить заплющує очі, роблячи глибокий вдих і тільки тоді дивиться на мене знову.

— Не драматизуй.

Не драматизувати? Та в нього кров по руці стікає!

— Тобі треба до лікаря!

— Не треба.

— А якщо там усе серйозно? — виривається від нервів. — Раптом зашивати доведеться?

— Там подряпина. Я ж при тямі. 

І говорить це так спокійно, ніби ми обговорюємо, якого кольору купити штори.

Господи. Я точно розмовляю з хворим на всю голову. І ще й з мазохістським нахилом.

Запах крові надто сильно б’є в ніс. Я ледь морщуся, хоча й не боюся такого.

— І що таке «переговори» у твоєму розумінні?

Чим швидше ми все обговоримо, тим швидше розійдемося. Я — на всі чотири боки. А він — перев’язуватися. Хоча я взагалі не розумію, які, до біса, можуть бути зараз переговори?! Нелогічна людина.

— Усе дуже просто, крихітко.

Не думаю. З ним просто не буває. Це вже факт.

— Ти хочеш свободу.

— Так, — підтверджую, хоча він навіть не питав.

— А я хочу, щоб ти була поруч.

Серце робить неприємний кульбіт.

Ні. Мені не подобається ця розмова. Зовсім не подобається. Наче його заклинило на цьому бажанні. І воно ніде не дівається, щоб я не робила.

— Мене це не влаштовує, Макаре. Хіба ж ти не зрозумів? Я хочу...

— Ясміно, — перебиває мене. — Становище в тебе не те, щоб диктувати правила. Відмовишся — не отримаєш нічого.

Мені хочеться закричати від безвиході. Ця людина навіть мій ніж примудряється обернути собі на користь. 

— Добрим я буваю рідко, — додає він. — Особливо коли проливають мою кров, — і тепер у його голосі вже чутно роздратування.

Облизую пересохлі губи. Краще не випробовувати його терпіння. Я й так уже наробила біди.

— Згодна, — швидко кажу. — Давай обговоримо.

Аби тільки він не згадав про покарання, і я не вихопила за все одразу.

Макар стискає щелепу. І, як на мене, зблід. Може, йому все-таки боляче?

Та звичайно боляче. Він же людина.

Демидів відступає на крок назад.

— Іди до себе в спальню, — наказує.

Кілька секунд просто дивлюся йому в обличчя.

До спальні?

— Навіщо? — уточнюю, тихіше ніж планувала.

— Обговоримо все пізніше.

— Макаре...

— Поки я не передумав, Ясміно. Іди.

Цього достатньо. Більше не чекаю. Роблю крок убік. Потім ще один. І обходжу його широкою дугою, ніби він ось-ось спробує мене впіймати.

Макар навіть не намагається зупинити. Лише дивиться, важко дихаючи.

Я вилітаю з кухні майже кулею і мчу коридором до сходів нагору.