Раді Вас бачити!

Ясміна.

Віолетта оглядає мене з ніг до голови. Особливу увагу приділяє обличчю, яке змусила замазати тональним кремом. Їх у неї штук десять. Не менше. І всі різними відтінками.

Нафіга стільки? Не ясно.

На моє запитання: «Ти візажистка?»

Вона коротко відповіла: «Ні.»

Мені нічого не зрозуміло. Та й хрін із ним. Подругами ми все одно не станемо. Я таки збираюся пропустити повз вуха її попередження й утекти від неї. Не зможе ж вона стежити за кожним моїм кроком поряд із друзями. Тож фора для втечі в мене точно буде. Поки помітить. Поки зрозуміє. Поки повідомить Макару.

Хоча це ще під великим питанням. Як вона йому взагалі скаже?

«Братику, ми тут із Ясміною таємно втекли з твого будинку. Не злись, але Ясміна ще й від мене втекла».

Так, чи що? Вона ж не самогубця.

Хоча хто їх знає. Ця сімейка унікальна. І це зовсім не комплімент.

— Ходімо вже! — шипить Віола, хапаючи мене за рукав куртки, яку позичила. — У нас п’ять хвилин. Інакше поїдуть без нас.

Виходжу за нею в коридор і зовсім не вірю в успішність її плану.

— Я хочу уточнити, — кажу пошепки. — Ми зараз реально втечемо?

— Ні. На екскурсію до квітів йдемо. Вночі. Таємно. Щоб нас не спіймали на сентиментальності, — закочує вона очі.

Я не реагую на її сарказм. Мені він зараз як горіхи беззубому.

— А камери? — продовжую допитуватися, намагаючись тихо спускатися сходами. — Хіба охорона нас не побачить?

— А ти думаєш, вони дивляться в монітори як олені на фари? Не відриваючись?

Я знизую плечима.

— Без поняття. Макар любить контроль.

Може, він вимагає звіт за кожну годину. Звідки мені знати?

Вона хмикає.

— От бачиш, ти вже почала його розуміти.

Та це й за кілометр видно. Тут і розуміти нічого не треба.

— Я так уже робила, — додає вона. — І братик про це не знав. Сюди, — бере мене під руку й тягне до дверей у кінці коридору.

Десь чується грюкання дверей і чиїсь кроки.

Серце починає калатати швидше. Обертаюся, боячись побачити Макара.

— Швидше, — шепоче Віола.

Навшпиньки підходимо до дверей. Вона відчиняє їх і буквально запихає мене всередину.

Я завмираю майже миттєво. Тут темно.

— Іди, — впирається мені в спину.

— Куди? Тут темно.

— Зараз.

Вона вмикає ліхтарик на телефоні, і я розумію — це комора. Стелажі. Шафки. Швабри.

Віола обходить мене й починає нишпорити рукою по дерев’яній стіні.

Я хмурюся.

— Що ти шукаєш?

— Замкову шпарину.

Кілька секунд просто мовчу, спостерігаючи за нею. А вона лається собі під ніс, продовжуючи все обмацувати.

— Ти впевнена, що таємний хід тут?

Щось я в цьому сумніваюся.

— Впевнена, — бурчить вона.

— Може, Макар...

— Знайшла, — радісно шепоче й витягає маленьку дощечку.

Там справді замкова шпарина.

Віолетта дістає з кишені маленький ключик і вставляє його в замок. Клацання. Потім скрип петель розрізає тишу, і я мимоволі завмираю. 

Нас зараз, блін, почують.

Але до комори ніхто не вривається. Натомість переді мною відкривається вузький коридор. Темний. Запилений. Навіть павутиння звисає зі стелі.

Дуже підозріле місце.

— Ти так уже робила? — з недовірою уточнюю.

— Угу. Місяців вісім тому.

Охреніти. Це ж коли було? За царя Гороха?!

— Йдемо, — каже.

— Я туди не полізу.

— Полізеш.

— Там може бути якась небезпека.

Павуки, щури і можливо кажани. Не знаю, хто ще живе в таких місцях.

— «Небезпека» поїхав випускати злість через тебе. І через мене теж.

Я нічого не уточнюю. І так зрозуміло, що вона говорить про Макара. А все інше — не моя турбота.

Віола бере віник і змітає павутиння.

— Ходімо. Двері закрий, — наказує.

Тяжко зітхаю й беруся за ручку. Зараз сама ж замкну нас у якомусь проході, який веде невідомо куди.

Клацання замка за спиною.

— Добре, що я не страждаю на клаустрофобію, — шепочу.

— Тут недовго йти, — відповідає вона, розмахуючи віником.

Сподіваюся.

Повітря важке. Від пилюки крутить у носі. І в голову закрадається думка: «А раптом вона зараз мене підставить?»

Раптом на тому кінці чекає Макар? І все це — своєрідна перевірка перед переговорами?

Нервово ковтаю. Бо таке цілком можливо. І чим більше про це думаю, тим страшніше стає.

Віола йде попереду, освітлюючи шлях ліхтариком телефона.

— Вихід, — повідомляє.

Заглядаю через її плече. Ще одні двері.

Вона прислухається, а потім відчиняє їх тим самим ключем. І знову темрява.

— Де ми?

— У котельні.

Світить телефоном убік, показуючи мені великий котел.

— А тепер максимально швидко й тихо, — повертає голову до мене. — Охорона має ходити територією.

— Добре, — киваю.

Серце не б’ється. Воно вже тарабанить.

Віолетта прочиняє двері лише на щілину, але свіже, прохолодне нічне повітря одразу б’є в обличчя.

— Давай, — командує.

Ми опиняємося у дворі, біля цегляної стіни, яка приховує нас від сторонніх очей. Але я навіть не намагаюся щось роздивитися. Біжу за нею вздовж темного фасаду. І перед нами з’являється хвіртка в паркані. Ледь прочинена.

Віола штовхає її й обертається до мене з усмішкою.

— Не замкнена. А могло бути й навпаки.

У мене розширюються очі.

Вона повела мене сюди, навіть не знаючи напевно, що хвіртка відчинена?

Але всередині вже розливається адреналін.

Господи. Та ми справді тікаємо з лігва Макара.

Протискаємося крізь хвіртку. І все. Ми по той бік. Ніч тут інша. Наче саме повітря чистіше. Вільніше. І пахне сирістю й бензином.

Я глибоко вдихаю й відчуваю, як губи самі розтягуються в усмішці.

— Сюди, — Віола киває вбік і веде мене вглиб сусідньої вулиці.

Серце б’ється десь у горлі. Чим далі ми від будинку Макара, тим легше стає дихати. І тим реальнішим здається мій план.

Попереду з’являється світло фар. Силуети. Четверо людей і чотири мотоцикли.

У мене ледь серце не вискакує від побаченого. Залізні звірі стоять пліч-о-пліч, блищать під світлом ліхтаря, ніби чекали саме на нас.

Ми підходимо ближче, і на мені відразу зупиняються чужі погляди. Сканують. Оцінюють.

— Дівчина Макара — Ясміна, — легко кидає Віолетта.

Мені ця фраза не подобається, але мовчу.

Вони переглядаються між собою. Хтось хмикає. Але всі вітаються.

— Ваші, — киває один із хлопців, показуючи на два мотоцикли. — Як і домовлялися.

Один чорний. Інший червоний — мов кров. Хижі. Блискучі. Наче самі кличуть зірватися з місця й полетіти в ніч.

— Супер, Льошко, — усміхається Віола. — З мене поцілунок.

Хлопець знімає шолом, усміхається ширше й нахиляється трохи ближче.

— Я не люблю накопичувати борги. Цілуй.

Віолетта, не роздумуючи, тягнеться до нього й швидко чмокає його в губи. Нахабно. Зухвало. Наче давно звикла до таких «боргів».

— Задоволений? — примружується вона.

— Завжди, коли ти поруч, — усміхається він і знову надягає шолом.

Я лише хитаю головою. У Віоли на все свій стиль: легкість, нахабство і чортова свобода, якої мені так бракує.

— Ну що? — вона простягає мені шолом. — Готова?

Я беру його обома руками, а всередині все стискається від передчуття. Ось він — мій наркотик. Я обожнюю швидкість, відчуття польоту і адреналін у крові.

— Ясміно, тільки не гепнися з байка, — шепоче, закидаючи ногу на червоний мотоцикл. — Сьогодні ніч для задоволення.

Я всміхаюся й натягую шолом. Чорний мотоцикл дивиться на мене своїм оком-фарами, ніби кличе за собою.

— Поїхали, — видихаю в шолом. — Я вмію з ним поводитися.

Сідаю на байк, і пальці одразу стискаються на кермі. По шкірі біжать мурашки. 

Капець. Як же я скучила за цим відчуттям.

Метал під мною ніби живий. Потужний. Наче звір, готовий будь-якої миті зірватися з ланцюга.

— Готова? — голос Віолетти глушиться шоломом, але я бачу, як її очі блищать азартом.

Киваю й прокручую ручку газу. Мотор вибухає гарчанням. Гул проходить крізь усе тіло. По кістках. По нервах. І все. Світ ніби обнуляється. Разом із думками.

Льошка подає знак. І ми зриваємося з місця.

Різкий поштовх. І я відчуваю, як серце мало не вилітає з грудей. Вітер врізається в тіло, збиває подих. Але замість страху приходить ейфорія. Блаженна. Солодка. Жадана.

Лише дорога. Лише швидкість. Лише я.

Машини навколо — мов тіні. Будинки — розмиті силуети. Я ковтаю цей адреналін, наче кисень. І кричу:

— Ка-а-айф!

І чую у відповідь відлуння сміху з інших байків.