Раді Вас бачити!

Михайло — батько Ясміни

Двірники ліниво розмазують дощ по лобовому склу. Погода знову зіпсувалася до огиди.

Стискаю кермо й дивлюся на дорогу, майже не помічаючи машин навколо. Настрій паскудніший нікуди, хоч Іра й намагалася його покращити.

Я їду до людини, з якою волів би взагалі не перетинатися. За жодних обставин. І чим більше про це думаю, тим менше розумію, як Ясміна взагалі примудрилася вляпатися в цю сім’ю.

Звертаю до офісної будівлі надто різко. Тут усе виглядає так, ніби звичайним людям краще сюди не потикатися. Височезний хмарочос. Камери. Охорона на в’їзді до паркінгу. Машини — дорожчі за мою квартиру.

І найхріновіше навіть не це показне багатство. А те, що тут сидять люди такого рівня, що їм достатньо вказати пальцем на щось — і воно вже належить їм.

— Не психуй, Мішо, — спокійно каже Іра, поправляючи волосся в дзеркальці. — Ти надто нервовий.

— Я не психую, — одразу відповідаю.

— Психуєш.

Кидаю на неї погляд.

Вона сидить розслаблено. Красива. Упевнена в собі. У дорогій сукні. І дістає помаду з сумочки. 

Таке враження, ніби ми не до Демидіва їдемо доньку «рятувати», а на вечерю в ресторан.

— А ти надто спокійна, — ціджу крізь зуби.

Вона всміхається кутиком губ.

— Бо, на відміну від тебе, вмію тримати нерви під контролем.

Кидаю знову на неї косий погляд.

У неї саме та усмішка, яка зазвичай з’являється перед вигідною угодою. І це трохи мене заспокоює. Якщо хтось і вміє викручуватися з лайна, то це Іра.

— Головне — не починай кричати раніше часу, — продовжує вона.

— Я не збираюся кричати, — шиплю.

— Ага, звісно, — хмикає так, що хочеться послати її куди подалі.

Шлагбаум повільно піднімається. Машина заїжджає на парковку повз уважних охоронців, і в мене всередині все неприємно стискається.

Хоч би все пройшло як треба.

— Пам’ятай, — тихо каже Іра, кладучи долоню мені на стегно. — Ми приїхали не сваритися. Ми — батьки, які хвилюються за доньку.

— Я й хвилююся, — буркаю. — Яся зв’язалася з ним — і все полетіло до біса.

Стискаю щелепу.

Чутки про цю сімейку такі, що волосся дибки стає. Демидіви живуть за власними правилами. І якщо старший вирішить, що Макар просто забрав дівчину, яка йому сподобалася, і має рацію стосовно цього... То розмова піде зовсім інакше. Або взагалі не відбудеться.

Паркуюся. А всередині вже неприємно холоне. Приїхав сюди вимагати. А почуваюся так, ніби зараз судитимуть мене.

— Я тебе підстрахую, — тихо каже Іра, стискаючи пальці на моєму стегні.

Киваю. Вірю їй. Іра завжди вміла витягати мене з проблем. Навіть тоді, коли все закінчилося погано для Ані.

Вилазимо з машини, і Іра бере мене під руку. Розправляє плечі й гордою ходою йде поруч, додаючи мені солідності.

Підіймаємося сходами до входу. Скляні двері відчиняються ще до того, як ми встигаємо підійти впритул. І перше, що я бачу, — охорона. Вона тут усюди.

Просторий хол зустрічає нас тишею та дорогим оздобленням. А просто посередині стоїть великий чорний стіл рецепції. За ним — білявка, яка усміхається, але дивиться так, ніби бачить усі чужі думки наскрізь.

— Добрий день. Ви до кого? — переводить погляд на Іру.

— Ми до Демидіва Юрія Антоновича, — відповідає та. — З особистого питання.

— Прізвище?

— Сарський Михайло, — кажу вже я.

— Хвилинку, — відповідає... дивлюся на бейджик — Кароліна.

Вона щось друкує на комп’ютері, і ця хвилина розтягується мало не на вічність.

Нарешті Кароліна підіймає голову.

— Шістнадцятий поверх. Проходьте.

Дорога до ліфта й сама поїздка в ньому нервують так, що на лобі виступає піт.

Поверх зустрічає робочим гулом і рудоволосою дівчиною, яка виглядає привітнішою за попередню. Ця хоча б усміхається й дивиться із зацікавленням.

— Добрий день, — вітається вона. — Юрій Антонович чекає на вас. Прошу за мною.

Йдемо до кабінету, і нервозність така, що пальці тремтять.

Я бачив старшого Демидіва кілька разів на корпоративах — і на тому все. Іра казала, що в нього не один бізнес, але всі знають його як людину, яка допомагає місту. Якщо говорити простіше — платить кому треба, щоб ніхто не ставив зайвих запитань.

Рудоволоса зупиняється біля чорних дверей.

— Прошу.

І відчиняє їх.

Я машинально поправляю піджак і заходжу першим.

Кабінет виявляється мало не більшим за мою квартиру. Панорамні вікна на всю стіну. Темне дерево. Книги на полицях. Кілька картин. І жодної показної розкоші, але кожна річ тут коштує стільки, скільки я за рік не зароблю.

За великим столом сидить Юрій Демидів.

Сивина на скронях. Дорогий годинник на зап’ясті, який одразу впадає в око. Спокійний погляд людини, що звикла приймати рішення за інших. І це дуже помітно.

Він навіть не підводиться. Лише закриває якусь папку й дивиться на нас надто уважно. Наче вже знає, навіщо ми приїхали.

— Михайле, — вимовляє спокійно. — Присідайте.

Іра усміхається.

— Дякуємо, що знайшли для нас час.

Юрій Антонович переводить погляд на неї. Короткий. Оцінюючий. А потім знову дивиться на мене. І одразу стає зрозуміло — розмовляти він буде саме зі мною.

Сідаю в крісло навпроти. Іра влаштовується поруч.

Демидів складає руки на столі. Кілька секунд у кабінеті стоїть тиша, така, що чути, як працює опалення.

— Отже, — нарешті промовляє він. — Мова піде про вашу доньку.

Не запитання. Твердження.

Переглядаюся з Ірою. А всередині стає ще холодніше. 

Звідки він це знає?

— Про неї, — підтверджую. — Вона зараз у вашого сина, і я, як батько, хвилююся за неї.

Роблю коротку паузу. А Юрій Антонович дивиться не кліпаючи й мовчить.

— Хочу забрати її додому, — додаю, бо його погляд лише сильніше тисне на нерви.

— Макар її викрав, — вставляє Іра, зображаючи тривогу. — А наша Ясміночка — хороша дівчинка. І я впевнена, що зараз вона б’ється в істериці від жаху.

Демидів відкидається на спинку крісла й хмикає.

— Хороша, — повільно промовляє. — І характер хороший.

Переводить погляд на Іру.

— В істериці дівчинка не б’ється. Тож можете бути спокійні щодо цього.

Пальці стискаються на підлокітнику.

Значить, він уже бачив її. І що? Його зовсім не бентежить, що вона перебуває в їхній родині?

— Що ви маєте на увазі? — уточнюю. — Вона з ним не з власної волі.

Сподіваюся на це.

Демидів схиляє голову набік, дивлячись мені в очі.

— Примусово? Так? — ставить запитання.

— Юрію Антоновичу, — тихо каже Іра. — Пробачте нас, але репутація вашого сина... досить скандальна. А наша Ясміночка — порядна й... невинна дівчина.

Він голосно видихає й трохи подається вперед, поклавши руки на стіл.

— Давайте вже до справи. У мене мало часу.

Нервово ковтаю.

— Хочу забрати доньку.

— Угу, — протягує він. — А до мене навіщо прийшли? — ставить запитання й одразу продовжує: — Забирайте. Не тримаю.

Стискаю щелепу від злості.

Усе йде не за планом. Він не заплатить.

Кидаю погляд на Іру в німому: «Що далі?»

— Ваш син її не віддає, — з натиском каже Іра. — Тому ми й прийшли до вас. Не з поліцією ж її забирати.

Телефон Демидіва вібрує від нового повідомлення. Він швидко кидає погляд на екран і знову дивиться на Іру.

— А ви пробували її забрати? — спокійно, але холодно питає. — Чи, може, її наречений уже здійняв тривогу?

Впираюся ногами в підлогу, сильніше втискаючись у крісло, а він продовжує:

— То навіщо ви прийшли до мене? У вас три хвилини. Раджу переходити до головного.

У мене сорочка липне до спини, сіпається повіка. Я взагалі не вмію вести такі переговори. З Яном усе було простіше. Ясміна йому сподобалася, і він сам запропонував угоду.

— За Ясмінчину невинність наречений дає хорошу суму, — діловито каже Іра. — Але вона зараз із вашим сином. І, найімовірніше, невинність вже забрав Макар.

Юрій Антонович ледь усміхається.

— Продати її моїй родині хочете?

— Отримати компенсацію, — виправляє його Іра.

Демидів мовчить. Знову відкидається на спинку крісла. Лікті лежать на підлокітниках, пальці зчіплюються в замок на животі.

Дивиться то на Іру, то на мене. І погляд такий, ніби зараз викине нас із кабінету за шкірку.

— Скільки хочете? — усе ж запитує.

— Мільйон, — одразу відповідає Іра.

Він навіть бровою не веде від суми. Лише тихо повторює, розтягуючи слово:

— Мільйон...

Знову повисає пауза.

Від його погляду навіть кістки ніби починають боліти. Так уважно дивиться.

— Добре.

Мене кидає в жар ще сильніше. Крапля поту стікає по скроні.

— Згодні? — перепитую трохи хрипко.

— Так, — відповідає він. — За неї стільки заплачу.

Іра хапає мене за руку й стискає.

— Але дівчина тепер власність Демидівих, — холодно додає він. — Ти їй більше ніхто, Михайле. І впливати на її долю не можеш.

У горлі пересихає. На секунду хочеться заперечити. Сказати, що вона все-таки моя донька. Але мільйон уже лежить між нами невидимою пачкою грошей.

— А що на неї чекає? — усе ж питаю.

— Життя, — коротко відповідає він.

Серце ритмічно б’ється у скронях. До такого я готовий не був.

— З Макаром? — запитує Іра.

Він ковзає по ній поглядом.

— У мене два сини. Побачимо.

У двері стукають і одразу відчиняють.

— Юрію Антоновичу, Костильов уже приїхав, — лунає м’який жіночий голос.

Я навіть не обертаюся. Не до того. 

Яке рішення тепер приймати?

— Добре, Марго. Нехай кілька хвилин зачекає.

Двері зачиняються, і важкий погляд знову зупиняється на мені.

— Готівці віддаєте перевагу? Чи на картку? — запитує Демидів.

Я тягну з відповіддю.

У голові спалахує обличчя Ясміни. Маленька. З хвостиками. У шкільній формі.

І тут же поруч виникає інша цифра. Мільйон Таких грошей я в руках ніколи не тримав.

Іра зазирає мені в обличчя. Очі горять захватом.

— Готівкою, Мішо, — шепоче мені.

Протяжно видихаю, на секунду заплющуючи очі.

Це гроші, які можуть змінити все. Новий склад. Нові контракти. Нові можливості.

А Ясміна... Ясміна вже доросла дівчинка.

— Готівкою, — повторюю за Ірою.