Раді Вас бачити!

Ясміна.

Двері до «моєї» спальні розчиняються так різко, що я від несподіванки здригаюся й сідаю на ліжку, широко розплющивши очі. Серце смикається. У вічі б’є світло з коридору, і я мружуся, адже кімнату освітлював лише місяць.

Перші секунди мені здається, що це злий Макар. І він прийшов мене карати.

Усе всередині стискається від страху. Адже це очікувано, після того, що між нами за сьогодні сталося.

Але потім придивляюся. Постать значно менша. І зростом. І статурою.

Не він, слава Богу.

— Ти спиш? — дивується Віола.

— Ні, — миттєво відповідаю. — Лежала.

Я ж прокинулася за кілька хвилин до її приходу. Отже — не брешу. Кажу чисту правду.

Віолетта щось нерозбірливо бурмоче, вмикає світло й заходить до спальні.

Я швидко прикриваю очі долонею. Вони болять і печуть від сліз. Плакала я сьогодні чимало.

«Вона ж прийшла сказати, що ми вже їдемо на перегони?» — одразу спливає в голові, коли мозок остаточно прокидається.

— Ти нам усе зіпсувала, Ясміно, — обурено каже вона, проходячи вглиб спальні.

Кілька секунд я просто кліпаю очима.

— Ти про що?

Я щось не дуже розумію цю претензію.

— Братик заборонив їхати на перегони, — складає руки на грудях.

— Як? — скрикую.

Ну що за капець? Усюди він свої п’ять вставить.

— Не могла свій «трюк із ножем» перенести на потім? На завтра, наприклад.

І дивиться на мене так, що стає не по собі. 

«Трюк із ножем»?

Я б подивилася на її дії, якби її домагатися почали.

— Віоло, він тягнув мене до спальні.

— І що? — вигинає брову. — Секс у вас уже був. У чому проблема?

У мене витягується обличчя від такої прямолінійності й... навіть не знаю, як це назвати. Бо «нерозуміння» — надто м’яке слово.

— Я не хочу цього! — голосно кажу.

Вона ледь усміхається.

— А судячи зі стогонів з ранку на весь будинок — хотіла.

Щоки спалахують від сорому й злості.

Наче в мене був вибір. Або хтось узагалі зважав на мою думку.

— Віолетто, — ціджу крізь зуби, хоч і намагаюся говорити спокійно. — Макар просто взяв те, що хотів.

— Ага, — погоджується вона й підходить до балкона. — Звикай. Він часто так робитиме.

Не буде! Я завтра виберуся з цього будинку. Погоджуся на всі його умови, аби тільки випустив. І поїду до Людки. А там уже ми з дівчатами придумаємо, що робити далі.

— О-о-о, — радісно тягне Віола. — Чудово.

Я навіть не реагую на її слова. Її прямолінійність і сприйняття світу так само викривлені, як і в Макара. Одразу видно, що родичі.

— Нам дуже пощастило, — додає вона. — Дуже сильно.

Макара викрали прибульці? І тепер він більше не з’явиться в моєму житті?

— Що? — неохоче питаю.

Віолетта з тих дівчат, про яких кажуть: демон в ангельській подобі. На вигляд тиха й спокійна. Але варто їй заговорити — і починаються безтактність та гострі кути.

— Братик їде, — не відводить погляду від подвір’я. — І ми також зможемо.

Різко повертаю до неї голову.

— Зможемо? — перепитую. — Він же заборонив.

— Ми не через ворота вийдемо, — кидає на мене швидкий погляд.

Очі в неї блищать від задоволення. Здається, порушувати заборони брата для неї не вперше.

— Через димар? — їдко питаю.

Віола розпливається в усмішці.

— Майже. Але теж таємно.

Так у цьому будинку є таємний вихід? І вона мовчала?

— Ходімо, — командує. — Нас уже пів години чекають на сусідній вулиці. А тебе ще до ладу привести треба.

Прямує до дверей і продовжує думку:

— Дівчина Демидіва не повинна виглядати так, ніби він тримає її в підвалі. І годує вівсянкою.

Мене аж пересмикує від її: «Дівчина Демидіва».

Я його бранка. І тільки.

Віола обертається до мене, дивлячись, як я зладжу з ліжка. 

— До речі, вітаю.

— З чим? — підходжу до неї.

— З унікальністю. До серця Макара дорога давно закрита. А ти впевнено туди йдеш.

Мої брови взлітають угору.

З чого вона взагалі робить такі висновки? Я на його серце не претендую.

— А воно в нього взагалі є? — не подумавши, питаю.

Віола миттєво стає серйознішою.

— Є. Воно в нього любляче й вірне.

Я хмикаю.

— У Макара?

Не вірю. Вона просто з якоїсь причини виправдовує брата.

Віолетта мовчить, хмурячи брови, поки ми не доходимо до її спальні.

— Макар дуже хороший, — береться за ручку дверей і дивиться мені в очі. — Він вміє берегти те, що йому дороге.

Сумнівне твердження. Не думаю, що Макар узагалі щось цінує по-справжньому.

І це для неї він хороший. Для мене — ні.

— Просто в нашій родині залишитися нормальною людиною неможливо, — тихо каже вона.

Мені її щирість не зрозуміла. Але теж чесно говорю.

— Я не хочу у вашу родину.

Здається, цю фразу я повторила вже не один десяток разів.

— Але ти вже в ній, — каже вона так, ніби озвучує незаперечний факт, і відчиняє двері. — І, Ясміно...

Обертається через плече.

— Якщо надумаєш утекти від мене — погана ідея. Макар одразу про це дізнається.

Мурашки пробігають по шкірі від її тону.

Тут що, блядь, всі екстрасенси? Бачать не лише кожен мій крок, а й думки та наміри.

— Не планую, — брешу.

І брешу просто жахливо. Бо надія на втечу щойно розчинилася в повітрі.

— Тоді подружимося, — криво всміхається вона.

М-м-м, клас. А мені взагалі потрібна ця дружба?.. Схоже, на мою думку вона теж чхати хотіла.