Раді Вас бачити!

Ясміна.

Натягую легінси й гольфик, уже радіючи хоча б тому, що не доведеться ходити будинком у рушнику. А то той пришелепкуватий стягнув би його з мене в першу ж секунду зустрічі.

Тканина приємно облягає тіло. Майже за розміром.

Підходжу до дзеркала й піднімаю комір вище. Нижні засоси ховаються. Верхній — ні.

— Паразит, — бурмочу, поправляючи волосся, щоб точно все прикрити.

Мені б ще висушити його феном. Але ще й це просити не хочеться. Краще вже ходитиму розпатлана, може, Демидіва відлякуватиму.

Оглядаю себе й трохи хмурюся. Вигляд у мене все одно такий, ніби мене тиждень по лісу тягали. І ці соски, що стирчать...

— Просто чудово, — бурчу собі під ніс.

Але принаймні я одягнена. Хай хоч і маленька, а впевненість, і захист.

Виходжу з ванної, шльопаючи босими ногами по підлозі. Мені ще шкарпетки потрібні. Добре хоч взуття своє є.

Віола сидить на ліжку, щось друкує в телефоні й хмуриться, покусуючи губу. А я тупцюю на місці, збираючись із думками, щоб знову просити.

— Віолетто, — починаю, раз одяг дала, то й це не зажме. — Можна ще й шкарпетки, будь ласка?

Я як якась жебрачка, блін.

— Угу, — відповідає, не відриваючись від телефона. — Комод. Третя шухляда.

Іду туди, куди вона вказала, і погляд чіпляється за фотографію на комоді. Жінка в блакитному сарафані з величезним букетом ромашок. Усміхається, але очі сумні і... Макар дуже на неї схожий. Той же колір очей, волосся і родимка на щоці.

— Я домовилася, — радісно повідомляє Віола. — Для тебе байк приженуть.

Серце радісно підстрибує. Вона таки справді бере мене із собою.

Відчиняю шухляду й дістаю перші-ліпші шкарпетки. Я вже подумки виходжу за ворота і...

Радість миттєво стирається. А як я втечу від сестри Демидіва? Вона ж одразу повідомить йому про це.

От же... блін.

Присідаю навпочіпки й натягую шкарпетку, смикаючи її в різні боки. Та що ж мені щастить, як утопленику? Навіть втечу нормально організувати не виходить. Залишається лише сподіватися, що вона відволічеться на щось. Або на когось. А я тихенько зникну.

Гучно видихаю й випрямляюся, обертаючись до неї. Віолетта піднімає голову й одразу розпливається в усмішці.

— Виглядаєш уже пристойніше.

— Ага, — бурчу. 

Вона встає з ліжка й запихає телефон у задню кишеню джинсів.

— Ходімо.

— Куди?

— Обідати.

Шлунок миттєво скручує. Їсти хочеться. Організм вимагає. Але спускатися вниз зовсім не хочеться. Особливо знаючи, що в кабінеті стирчить її ненормальний брат.

— Не хочу, — спокійно кажу. — Не голодна.

Віолетта прямує до дверей.

— Це було не запитання, — кидає на ходу. — Ходімо.

І тон такий наказовий, неначе я підлегла якась.

Ну й сімейка.

Неохоче плетуся за нею слідом. Сваритися з нею не можна. Інакше стирчатиму в ціх хоромах ще бозна-скільки.

Спускаємося сходами. Чим нижче опиняюся, тим сильніше напружуються плечі. Я не хочу натрапити на Макара. Особливо, після того, що сталося у душовій, зустрічатися з ним у мене немає жодного бажання. Взагалі. Ніколи.

Віолетта крокує попереду легко й розслаблено, ніби живе у світі, де немає психопатів, викрадень і людей, які вважають чужу свободу своєю власністю.

Мені б її безтурботність.

Проходимо через просторий хол і звертаємо в бік їдальні. Брови в мене злітають угору від побаченого. Схоже, Демидів обожнює все дороге й розкішне.

Стіл розміром із мою кухню. Величезні вікна. Кілька людей з обслуговуючого персоналу. І їжа. Дуже багато їжі. Запахи миттєво б’ють у ніс, і шлунок починає зрадницьки бурчати.

Якщо вже мене тримають тут як полонянку, позбавивши права на власне «я», то хоча б годуватимуть нормально. Плюс. Але сумнівний.

Віола сідає на стілець і підтягує до себе тарілку із супом.

Я теж сідаю й автоматично дивлюся на вхід до кухні.

— Засумувала за Макаром? Чи переживаєш, щоб він поїв тепленьке? — підколює мене Віолетта.

Вона явно спеціально зачіпає мене своїми фразочками, розважаючись.

— Ні те, ні інше, — відповідаю.

Хай хоч здохне з голоду. Мені байдуже.

Вона направляє на мене ложку, ніби вказівник.

— То що між вами?

— Нічого.

Що в мене може бути з психопатом?

Віола киває в бік моєї шиї.

— А шия каже про інше.

У грудях починає ворушитися роздратування.

— Віолетто, — намагаюся говорити спокійно. — Він силою тримає мене тут.

— Чому? — схиляє голову трохи набік.

Тому що схиблений! Але їй кажу інше:

— У нього спитаєш. Я його логіки не розумію.

Та й чи є вона у нього взагалі?

— Спитаю, — уважно дивиться на мене. — Зазвичай він нікого силоміць не тримає. Навпаки — охорона виганяє.

Виганяє?

— Через що? — питаю.

Я теж хочу, щоб мене вигнали.

Віола обпирається на спинку стільця.

— Набридли. Братикові не подобається, коли починають теревенити про кохання.

— Про кохання? — дивуюся. — А є такі, що закохуються в психопатів?

Віолетта тихо сміється.

— Ясміно, для жінок його характер не має особливого значення. Він бере іншим.

Я хмикаю.

— Гроші й становище?

— Мимо.

— Зовнішність?

Із цим у нього все гаразд. Навіть я це визнаю.

— Ні, — хитає головою. — Ще варіанти?

А що ще може бути?

Знизую плечима.

— Немає.

Вона мовчить кілька секунд, дивлячись мені просто в очі.

— Він грається з жінками. Підсаджує їх на себе так, що вони починають крутитися навколо нього, забуваючи про все інше. А потім викидає, коли втрачає інтерес.

Каже це так спокійно, ніби рецепт пирога переказує. А в мене пальці холонуть.

— Та він маніяк, — ошелешено шепочу.

Кутики її губ смикаються.

— Це тільки ти так вважаєш. Іншим і на думку не спадає його так називати.

Я на ніч у цьому домі не залишуся. А раптом він і справді прив’яже мене до ліжка, як погрожував?

— Упевнена, — бере склянку із соком, — тому ти йому й цікава. Воюєш із ним, а він від цього кайфує.

У вухах знову шумить. Інформація про Демидіва моторошна. І до біса паршива.

— Їж, Ясміно, а то охолоне, — каже Віола й бере ложку.

Та в мене апетит геть відбило. Я тепер боюся ще сильніше. Але все ж беру склянку із соком, щоб вона не дивилася на мене так уважно, і підношу до губ.

Віолетта починає їсти суп, а я... 

А я розмірковую: а що, як справді зробити так, як вона каже?

Ну... Почати говорити про почуття. Базікати про романтику, побачення та кохання за першої ж нагоди. Раптом спрацює? Або хоча б такими розмовами відіб’ється в нього бажання лізти до мене.

У Віоли пілікає сповіщення. Вона дивиться на екран і розпливається в усмішці.

— Нас чекатимуть о десятій на сусідній вулиці, — тихо каже. — Тобі там сподобається. Швидкість, адреналін.

Я киваю зі слабою усмішкою.

Десята. Мені потрібно протриматися до десятої вечора. А там...

Боженьку, допоможи втекти з цього кошмару!