Раді Вас бачити!

Ясміна.

«Що він тепер зі мною робитиме?» — ось перша думка, яка з’являється в голові.

Не втеча. Не перегони. Не Людка. А:

«Зв’яже?»

«Захоче втілити якісь свої брудні фантазії?»

«Змусить мене щось робити?»

«ЩО він узагалі мав на увазі під своєю фразою?»

Я навіть перепитати це боюся. Бо Демидів зараз дивиться на мене так, ніби я особисто принесла йому подарунок із бантом на голові.

А я ж і принесла. Добровільно. Сама запропонувала побачення. Сама заговорила про стосунки. Сама засунула голову в капкан.

— Перестань так шкіритися, — бурчу, зазираючи у дверний проріз.

Може, нам хтось завадить? Хоч хтось. Батько. Сестра. Персонал. Землетрус.

Мені терміново треба опинитися якнайдалі від цього кабінету.

— Не можу, люба. Твої спроби втекти подобаються мені дедалі більше.

От тепер мені справді страшно. Бо Макар виглядає задоволеним. Дуже задоволеним. А від задоволеного Демидіва точно не варто чекати нічого хорошого.

— Я не хочу бути твоєю дівчиною, — чесно кажу. — І взагалі не хочу бути поруч із тобою.

Ну як так, га? Навіщо я послухала Віолу? Вона ж могла мені просто збрехати. Щось зовсім не схоже, що Макара дратують розмови про почуття.

Іноді я сама дивуюся власній дурості й довірливості. Серйозно. У мене ж був чудовий план. Дотягнути до вечора. Поїхати з Віолеттою. Втекти з цього дому. Від Біса. Зникнути й десь перечекати.

Але замість цього я навіщось повірила рідній сестрі Демидіва й запропонувала йому романтичне побачення.

Геніально, Ясю. Просто геніально. 

Тебе ж нічого не навчив той випадок на банкеті, так? Ти ще й у стосунки з психопатом влізла. ОФІЦІЙНІ, як він заявив.

Пиздець просто.

Руки Макара стискаються на моїй талії сильніше. В очах з’являється небезпечний, холодний блиск.

— А з ким хочеш, Ясміно? З Миколою?

— Тебе на ньому заклинило? — шиплю йому в обличчя.

Скільки можна тиснути на болючу рану?

— І граблі свої прибери, — ще голосніше кажу, хапаючись за його руки. — У мене вже все болить через тебе.

І це правда. До вечора там уже синці красуватимуться. Він же взагалі силу не розраховує. Тисне мене так, ніби я гумова й мені не боляче.

Демидів протяжно видихає. Хватка стає трохи слабшою. Але, на жаль, не відпускає.

— Мене на чоловіках не заклинює, крихітко, — спокійно каже. — А от ти на його ім’я реагуєш дуже бурхливо.

Його руки повзуть угору вздовж моїх ребер..Я миттєво напружуюся, затискаючи його лаписька ліктями, щоб не ліз вище.

А йому що? Его страждає?

— Я й на тебе бурхливо реагую, — кажу, дивлячись йому в очі.

— Справді?

— Так.

— І як саме?

— Ти викликаєш у мене шалене бажання вдарити тебе чимось важким по голові.

Він починає усміхатися.

— Я бачу твоє бажання, Ясміно, — опускає погляд униз. — У тебе соски стирчать. Збуджена? — знову піднімає очі на мене.

Від такої нахабності я ледь не копаю його по нозі. А подумки ж я вже разів десять відірвала йому голову.

— Ти мене взагалі чуєш, зіпсований? — обурено кажу. — Бажання вдарити... М-м... — виривається в мене мимоволі.

Бо цей ідіот витягає руку й щипає мене за сосок.

— Не стримуйся. Стогни голосніше, люба.

Кретин.

— Макаре! — б’ю його по руці. — У тебе що, член замість мозку працює?

Його брови здивовано злітають угору, а мене вже несе потоком злості й слів.

— За тобою вже давно сумує дурдом. І транквілізатор кінської дози.

Упираюся йому в груди й штовхаю з усієї сили, змушуючи відступити на пів кроку.

— Я не хочу, щоб ти мене торкався, — обхоплюю його зап’ястя й скидаю руку з себе. — Не хочу, Макаре! Чуєш?

Мій голос із кожним словом стає дедалі гучнішим.

— Чого ти до мене причепився? Тобі що, більше нікого вибрати? Від тебе всі шарахаються, і ти вирішив відігратися на мені?

Серце калатає десь у горлі. У носі починає щіпати. Мені здається, що нервовий зрив уже за крок від реальності.

— Ясміно, добирай слова! — гаркає він.

— Та пішов ти в дупу! Біс! — кричу на весь голос.

Я важко дихаю, стискаючи кулаки, і анітрохи не шкодую про сказане. Нехай ще дякує, що я добра й не встромила в нього ножа, як обіцяла.

Макар дивиться на мене не кліпаючи. Жовна ходять на щелепі.

— У дупу? — перепитує спокійно, але губа у нього нервово смикається. Зіниці розширюються, стаючи темнішими, ніж зазвичай.

По моїй шкірі пробігають мурашки. Я завмираю, дивлячись йому в обличчя, а серце пропускає удар.

— Схоже, ти дуже хочеш дізнатися, чому мене називають Бісом. Так, Ясміно?

Він робить крок до мене, а я втискаюся в стіну. Страх холодом розливається під шкірою. 

Лише зараз до мене доходить, що я накричала на людину, якої боїться половина міста. І яка вже показала, що може бути жорстокою.

— У мене немає гальм, коли мене виводять із себе, — монотонно каже він.

Хапає мене за потилицю й притягує ближче до себе. А мене ніби паралізує від його хватки. Серце гупає в грудях, а тіло здається чужим.

Я не рухаюся, коли його губи ковзають по моїх і обпалюють шепотом:

— Запам’ятай це на майбутнє.

— Пробач, — вилітає миттєво, раніше, ніж я встигаю подумати.

Я боюся його.

— Пізно.