Раді Вас бачити!

Ясміна.

Сиджу на холодній підлозі й не можу змусити себе підвестися. Тіло гуде, палає й досі пам’ятає його руки. Наче він в’ївся мені під шкіру, залишивши свої сліди, щоб знову й знову мучити мене тим, що сталося.

Сльози все ще течуть по щоках, але ридань уже немає. Лише порожнеча в душі. І відчуття, ніби весь світ завмер.

Підтягую коліна до грудей і обіймаю їх руками. Очі болять від сліз. Щоки мокрі і поколюють. Груди стискає так сильно, ніби всередину поклали цеглину.

Моя нервова система вже не витримує всього, що коїться в моєму житті. Не треба було кидати пити таблетки, які виписав лікар після того зриву. Дивно, що зараз я ще тримаюся.

Зуби починають цокотіти, а тіло — тремтіти так сильно, що м’язи болять.

Дотягуюся до крана, вмикаю воду, але так і залишаюся сидіти на підлозі.

Потік приємно теплої води обрушується на тіло, ніби огортаючи й відгороджуючи від усього світу. Та, на жаль, його запах нікуди не зникає. Я досі відчуваю його парфуми й присмак поцілунку з алкоголем.

«Ти з цього дому нікуди не вийдеш» — знову звучать його слова у голові. Як вирок.

Сіпаюся й різко підіймаю голову, оглядаючи ванну кімнату.

— Одна, — шепочу. — Слава Богу.

Закриваю обличчя долонями, щоб очі не так пекли від сонця, що б'є в вікно. У мене скоро параноя почнеться. Упевнена. А може, вже почалася.

Ноги німіють від того, що я надто довго сиджу в одній позі. Доводиться ворушитися й підводитися.

Без поняття, скільки часу я так просиділа. П’ять хвилин. Десять. Годину. Та й, якщо чесно, яка різниця? Мені нікуди поспішати.

Беру мочалку, наливаю на неї гель із запахом ванілі й починаю терти шкіру з подвійною старанністю. Так сильно, що залишаються червоні сліди й легке поколювання.

Але приглушені голоси змушують мене завмерти. Серце знову починає шалено калатати.

Прислухаюся.

Роздратоване гарчання Демидіва.

Боже... Він що, знову суне до мене?

Підставляюся під струмінь води, швидко змиваючи піну, і вискакую з душової. Хапаю рушник, щільно загортаючись у нього.

— Боря де? — голосно питає Макар у когось. — У кабінет його до мене. Швидко!

Притискаю руки до грудей і боюся почути клацання замка.

Час тягнеться нестерпно повільно.

Тиша.

І лише десь удалині лунає грюкання дверей.

З полегшенням видихаю. Плечі нарешті опускаються вниз.

Він пішов у своїх справах. Руйнувати чужі життя.

Повертаю голову. Погляд зустрічається із власним відображенням у дзеркалі.

Очі втомлені й запалені. Обличчя заплакане. А губи — припухлі, червоні. І...

— Лайно, — шиплю, помічаючи шию.

Він наставив мені засосів з обох боків.

Злість миттєво накриває з головою. Я ніби ходячий плакат із написом:

«Мене трахав Демидів. Бачите?!»

— Козел! — гаркаю, торкаючись пальцями темних плям.

Легкий біль розтікається шкірою.

— Сволота, — ціджу крізь зуби.

Відвертаюся від дзеркала, щоб не бачити цієї ганьби, і прямую до спальні. Зараз знайду кімнату Віолетти й попрошу в неї одяг. А якщо її немає — візьму без дозволу. Мені вже начхати на чиюсь злість. Головне — не бути голою.

Підходжу до дверей і прислухаюся.

Тиша.

Пальці тягнуться до ручки й обхоплюють холодний метал. Повільно натискаю, прочиняю на вузеньку щілину й ще раз прислухаюся.

Не хочу випадково натрапити на господаря цього дому.

Знизу долинають якісь приглушені шерехи, кроки.

Чекаю. Слухаю.

На моєму поверсі — тиша.

— Добре, — шепочу й відчиняю двері трохи ширше, висовуючи голову в коридор. Краще триста разів перепровірити все.

Дивлюся праворуч, ліворуч. Порожньо.

Виходжу й намагаюся згадати, які двері куди ведуть. Віола ж не сказала, де саме спальня Макара. Яку частину будинку краще обходити десятою дорогою, наче прокляте місце.

Босі ноги ступають беззвучно, і я швиденько біжу навшпиньки до сходів. Без зупинки злітаю на другий поверх, перестрибуючи через кілька сходинок. Автоматично озираюся навколо, а сама звертаю праворуч.

Віола казала, що її спальня під моєю. Це...

— Тут, — кажу сама собі.

Зупиняюся перед дверима й тихенько стукаю.

Нічого.

Стукаю ще раз. Трохи голосніше.

Відповіді немає. Зате чую кроки на сходах.

Розчиняю двері й швидко забігаю всередину, тихо зачиняючи їх за собою. Руки тремтять. Серце гупає десь у горлі. Але хоча б кілька хвилин мене тут ніхто не чіпатиме.

Відходжу від дверей і озираюся навколо, хоча мені зараз абсолютно байдуже до інтер'єру. Та здивування все одно з'являється.

Кімната виглядає по-справжньому обжитою. Купа тюбиків із кремами. Випрямляч для волосся на письмовому столі. Фотографії, статуетки й навіть книги розкладені повсюди. Наче тут живуть уже дуже давно, а не оселилися кілька днів тому.

Погляд зупиняється на шафі. Роблю крок до неї. І лунає клацання замка.

Я міцніше хапаюся за рушник і відскакую вглиб спальні.

— Ясміно? — здивований голос Віолетти.

Голосно видихаю з полегшенням і обертаюся.

Вона зачиняє двері й уважно оглядає мене, трохи піднявши брови. Особливо довго затримує погляд на моїй шиї.

Жах. Хоть бери і бинтом заматуй, щоб не бачити.

— Ховаєшся від братика? — ледь усміхається.

Прикушую губу, не знаючи, що відповісти.

— Він у кабінеті, — додає й іде до ліжка. — Діла діловиті вирішує.

Сідає на фіолетовий плед, підігнувши одну ногу під себе, і кидає поруч телефон.

Я одразу дивлюся на нього.

Може, попросити в неї подзвонити? От тільки кому? Мені нема кому.

Хіба що батькові, що теж не надто безпечно. Але ж він зможе мене забрати. Він же батько.

— Тепер бачу, — тицяє в мене пальцем, — чому братик такий злий. Його від тебе відірвали.

Підтискаю губи. Вона без своїх дратівливих реплік узагалі може?

— Комусь жити залишилося недовго, — додає. — Не заздрю тому, через кого він не з тобтою.

У мене очі розширюються. Вона це серйозно?

— Та розслабся, — усміхається. — Пожартувала. Макар у будинку нікого ніколи не вбиває.

У будинку не вбиває? А поза будинком? Вбиває?

— Жарт, — ще раз каже вона.

Паскудні в неї жарти. Ні краплі не смішні.

— А ти чого в одному рушнику? — питає.

— Коли мене викрадали, запасних речей із собою не прихопили, — бурчу, червоніючи.

— Украв, — протягує вона. — Ну, наша сім'я може собі таке дозволити.

Я фиркаю. Але від коментарів утримуюся. А то ще передумає позичати одяг.

— Ти не могла б позичити мені штани й светр? Будь ласка, — питаю, дивлячись у підлогу й подумки проклинаючи Макара за чергове приниження.

Через нього в мене все не як у людей.

— Могла б, — відповідає вона. — Але сукня Макару сподобалася б більше.

— Тоді мені скафандр, будь ласка, — язвлю.

Віолетта сміється й підводиться з ліжка.

— Зараз пошукаю щось для тебе.

А я знову дивлюся на телефон.

Якщо ввечері не вдасться втекти, тоді точно попрошу в неї подзвонити батькові. Він — запасний варіант. Хоча, найімовірніше, одразу відвезе мене до Яна.

— Зазвичай іграшки братика беруть у нього картку й затарюються шмотками, — відчиняє шафу. — Ти б теж попросила...

— Мені від нього нічого не потрібно, — голосно кажу.

Лише свобода, — подумки додаю.

Віола кидає на мене вже трохи серйозніший погляд, ніби зважує мої слова. А я одразу шкодую про сказане. Так вона точно не візьме мене із собою, і я не виберуся з цього дому.

— Ми посварилися, — додаю брехню. — Я образилася на нього.

Сподіваюся, повірить.

— Так, — приглушено каже вона, заглядаючи в шафу. — Вашу сварку було чути на весь дім.

Заплющую очі.

Коли ці приниження вже закінчаться, га?

Віолетта дістає легінси, гольф і стрінги. Відриває з них бірку.

— Це має тобі підійти, — простягає мені речі. — А нового ліфчика в мене немає.

Забираю в неї одяг і притискаю до себе, наче найбільший скарб.

— Він — не найголовніше. Переодягнутися у ванній можна? — уточнюю.

— Звісно.

— Дякую, — бурмочу й швидко прямую до ванної кімнати.

Тепер залишається лише одне — дочекатися вечора й вибратися надвір за допомогою Віолетти. І дуже сподіватися, що Макар буде зайнятий до самого вечора й не причепиться до мене.