Спочатку:
На сторінку книги
Якось я стояла біля свого панорамного вікна й дивилася на Нью-Йорк, накручуючи пасмо волосся на палець і притискаючи телефон до вуха.
— Він дуже милий, знаєш. Мені здається, що я...
Слова застрягли в горлі, ніби я, як кішка, проковтнула клубок шерсті, який ніяк не хотів вилізти назовні.
— Що? — запитала Кейт. На задньому плані шкварчала сковорідка.
— Що ти смажиш?
— Гриби у вершковому соусі. Не відходь від теми. Тобі здається що?
— Що я... — я зробила глибокий вдих. — Мені здається, Кейт, що я закохуюсь.
Щось дзенькнуло на тому боці. Мабуть, вона поклала лопатку на стіл.
— Ти серйозно, Вероніко? Це правда? Ти справді закохуєшся в Алекса?
— Так. Я думаю, що так.
— Як це «думаю»? Коли закохуються — відчувають, а не думають.
— Я думаю... тобто я відчуваю... — я заплуталась у власних словах. — Я відчуваю тепло, мені дуже добре з ним. Я припускаю, що це любов. Ну, як мінімум закоханість точно.
Повисла пауза. Я майже бачила, як Кейт закушує губу в роздумах.
— Хочеш, я піднімусь до тебе з келихом вина? Точніше з пляшкою. Біле. Обговоримо.
— Ні, Кейт, не хочу. У мене був сьогодні важкий день, я дуже втомилася. Просто хотіла сказати тобі... дякую.
— За що?
— За те, що ти нас познайомила.
В пам'яті знову спалахнув Джеймс. Який зник з моїх радарів уже півтора місяці тому.
— Та нема за що, — відповіла Кейт якось задумливо. Потім додала: — А Джеймс?
— Що Джеймс? — я запитала різкіше, ніж слід було.
— Ну... я пам'ятаю, ти казала, що між вами було щось. Щось, що ти не хочеш обговорювати. І це «щось» все ще тримається в твоїй голові чи вже пішло?
— Як завуальовано ти розмовляєш, — сказала я. — Не знаю, Кейт. Те, що було між нами — звичайна пристрасть, нічого особливого. А те, що відбувається з Алексом — це вже щось інше. Це саме те, що мені потрібно: спокій, впевненість у завтрашньому дні, ніжні почуття.
— Це точно любов?
— А що ще?
— Ну, наскільки я знаю, любов — це трохи інше.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, пристрасть там має бути. Як мінімум.
— Ні, Кейт, — я відійшла від вікна й пішла заварювати собі чай. Раптом захотілося імбирного. — Я так не думаю.
— Ну ось, знову ти кажеш «думаю»...
— Що мені ще сказати, Кейт? Все. З тобою неможливо розмовляти. Вічно ти намагаєшся завести мене кудись у незрозумілий бік.
— У бік твого серця, Вероніко, — тихо відповіла Кейт. — У бік твого серця.
Я охнула й закотила очі.
— Ти що, влаштувалася на посаду моєї персональної священниці?
— Добре, скажи мені одне: у вас з Алексом ця пристрасть є? Тобто...
Я замовкла, бо мені було важко відповісти на це запитання. Попри те, що минуло півтора місяці й ми з Алексом зустрічалися досить часто.
— Ми ще не… У нас ще не було нічого, — нарешті видавила я.
— Що?!
Я майже почула, як у Кейт відвисла щелепа.
— Як це — не було? Пройшло вже скільки? Два місяці?
— Ні, трохи менше.
— Добре, півтора. І що? Ви досі нічого? Як це взагалі можливо? Таке буває?
— Кейт, звичайно буває.
— Зачекай. Просто ти казала, що ви пристрасно цілувалися. Що вже на першому побаченні мало не сталося те, про що ми зараз говоримо. І тепер я дізнаюся, що минуло стільки часу, а між вами досі нічого не було? Ви більше не цілуєтесь?
— Звичайно, цілуємось! Просто я не готова. Я зрозуміла, що хочу почекати. Що в цьому такого?
— Нічого, — сказала Кейт після паузи. Але в її голосі було щось, чого я не хотіла чути. Щось схоже на розуміння. — Абсолютно нічого, Вероніко. Просто... зазвичай, коли люди закохані — їм важко втриматися. Розумієш? Їх тягне одне до одного фізично. А ти кажеш «хочу почекати». І мені цікаво, почекати чого саме?
Я не відповіла. Бо не знала відповіді.
— Добре, мені пора.
— Ти впевнена, що не хочеш, щоб я піднялася?
— Впевнена, Кейт.
— Добре. Бувай, подруго. Дзвони, якщо раптом передумаєш.
Я закінчила розмову. Сіла на диван, притиснувши телефон до підборіддя, і задумливо постукала ним по шкірі.
Так, я закохалася в його очі. У ті очі, де мудрість змішувалася з дитячим ентузіазмом. У впевненість, з якою він дивився на світ: ніби знав відповіді на всі запитання, які я боялася навіть поставити.
Це ж і є любов, правда?
Чайник засвистів на кухні. Я не поворухнулась.
За вікном Нью-Йорк переливався мільйонами вогнів, і кожен з них обіцяв щось: успіх, пристрасть, втечу. А я сиділа в темряві своєї квартири і намагалася переконати себе, що тепло — це те ж саме, що й вогонь.
***
— Розкажи про свою останню справу, — просила я, і Алекс оживав, його руки починали танцювати в повітрі, описуючи хитросплетіння корпоративного права.
Я навчилася любити ці моменти, коли він забував про свій перфекціонізм і ставав просто захопленою людиною, коли вечірній вітерець злегка куйовдив його волосся, коли краватка сиділа навскіс.
Тепер, прокидаючись, я спершу перевіряла телефон: звичка трудоголіка. Двадцять листів та одне повідомлення від нього. Просте «доброго ранку», і все всередині перевертається хвилею ніжності.
Ми проводили кожен вечір разом, і кожен був особливим по-своєму. Одного разу я притягла його до вуличного лотка з хот-догами, і він дивився на їжу так, ніби перед ним поклали щось інопланетне.
— Ти змінюєш мене, — сказав він тоді, коли ми сиділи на одному з дахів Манхеттена, а я вчила його їсти хот-дог руками, не переймаючись тим, що гірчиця може забруднити його досконалу сорочку.
— На краще? — я підняла брову, витираючи пляму кетчупу з його підборіддя.
— Звісно, — він притягнув мене ближче, цілуючи скроню. — Ніко, — він раптом подивився на мене серйозно. — Розкажи про свого батька. Ти бачилася з ним після того, як він пішов?
Я завмерла, відчуваючи, як його запитання розбиває затишний момент на гострі уламки скла. Я крутила недоїдений хот-дог у руках, збираючи думки.
— Ми бачилися. Чотири роки тому, — я спробувала усміхнутися, але усмішка вийшла кривою. — Він був у місті у справах. Написав мені у «Фейсбук», можеш уявити? Стільки років мовчання, а тут раптом повідомлення в соціальній мережі.
Я здригнулася від холодного осіннього вітру, Алекс обійняв мене вільною рукою. Мені стало… добре.
— Ми зустрілися в кафе. Він постарів, але все ще був таким харизматичним. Коли усміхався, ніби сонце виходило. Він розповідав про свою нову сім'ю, про дітей, у нього тепер троє. Наймолодшому лише шістнадцять, — я проковтнула грудку в горлі. — Він запитав, чому я не дзвонила всі ці роки. Ніби це я була та, хто пішов.
— І що ти сказала?
— Нічого. Сиділа та дивилася, як він показує фото свого досконалого нового життя. Своїх досконалих нових дітей. Розповідає, як возив їх до Діснейленду, як допомагав з домашніми завданнями... — мій голос здригнувся. — Потім я запитала: «Тату, чому ти пішов?» А він так легко відповів: «Розумієш, іноді людям потрібен другий шанс. Новий початок».
— Оу… — Алекс міцніше обійняв мене.
— Я встала та пішла. Просто піднялася та вийшла з кафе, — я подивилася на вогні міста внизу. — Бо він так і не зрозумів. Справа була не в тому, що він почав нове життя. Справа була в тому, що він стер старе. Мене. Як невдалу чернетку.
— Він намагався зв'язатися з тобою потім?
— О так. Дзвонив, писав, казав, що я поводжуся, як дитина, — я гірко засміялася. — Смішно, чи не так? Коли я була дитиною та потребувала його, його не було. А тепер, коли я виросла без нього, він незадоволений тим, ким я стала.
Ми мовчали. Вітер куйовдив моє волосся, відносячи запах гірчиці та непролитих сліз. Тоді Алекс притягнув мене до себе міцніше, і я заховала обличчя в його плече, вдихаючи знайомий аромат його одеколону. Я танула в його обіймах, розчинялася в його увазі, в його турботі, в його... правильності. Він був, як тепла ковдра в холодний вечір.
Так, я закохувалася в Алекса. Він був усім, про що можна мріяти: розумний, надійний, розуміючий. Я навіть перестала лякатися його краси. Він пам'ятав мої улюблені квіти (білі півонії), моє улюблене вино (червоне, сухе, бажано «Бордо»), і навіть мій улюблений десерт у кожному ресторані, який ми відвідували.
Він навчився читати мій настрій по тому, як я хмурю брови. Вгадувати мої бажання раніше, ніж я встигала їх озвучити. Бути поруч завжди, коли потрібно, і відступати трохи, коли я хотіла свободи. Того вечора щось змінилося. Можливо, то було особливе світло заходу, що текло розплавленим золотом стінами хмарочосів. Або як пахло повітря після дощу: свіжо та обіцяючи щось нове.
— Приміряй цю, — Кейт подала мені чергову сукню, її очі блищали особливим пустощами.
— Занадто коротка, — я взяла смарагдовий шовк, що розтікався між пальців.
— З твоїми ногами все здається коротким, — вона закотила очі. — Ти знаєш, скільки жінок убили б за такі довгі ноги?
Я критично оглянула себе в дзеркалі. Темно-зелена сукня справді робила щось неймовірне: підкреслювала колір очей, спадала по фігурі, як вода, але...
— Вона надто... відверта.
— Ніко, люба, коли у тебе така фігура, будь-яка сукня здається відвертою. Змирися з цим, — голос Кейт ніс ту особливу інтонацію, яка означала, що сперечатися марно. — Я одного зрозуміти не можу: чому ти соромишся своєї зовнішності, коли так шикарно виглядаєш?
Я крутнулася перед дзеркалом.
— Та не соромлюся я. Просто це... натяк.
— Який натяк?
— Натяк на продовження стосунків в іншому форматі.
Кейт закотила очі.
— Господи. По-перше, це просто сукня. Коротка сукня не означає натяк. Запам'ятай це, будь ласка. По-друге – давно пора. Ось чесно, — вона прищурилась і склала руки на грудях. — Я дивуюсь. Зараз уже точно минуло два місяці, я порахувала. Ти в нього закохалась, сама мені це казала триста разів. Тобі не здається, що треба переходити на наступний етап? Чи ти не хочеш цього етапу?
— Просто в мене давно не було стосунків.
Кейт сіла на моє ліжко.
— Вероніко, ти розбивала серця найкрасивішим хлопцям, яких я знала. Їх було, дай порахую, шість. І з ними чомусь усе було набагато простіше. Я зрозуміти не можу, що не так з Алексом?
— Навпаки, — сказала я, поправляючи волосся. — З ним усе так.
— То в чому справа?
— Алекс не такий, як усі. З ним усе серйозно.
— Тобто, якщо серйозно — то значить треба чекати?
— Ні. Так, — я заплуталась у своїх словах, й махнула рукою. — Ти права. Я хочу. Я знаю, що хочу.
— Знаєш? — перепитала вона, піднявши брову.
— Ну добре, відчуваю, — сказала я, здавшись.
Кейт усміхнулась. Але очі в неї залишились серйозними.
Потім я вдягла пальто й вийшла на зустріч з Алексом.
