Спочатку:
На сторінку книги
Найсильніше бажання народжується не від дотику, а від його відсутності. У просторі між двома людьми може поміститися цілий всесвіт того, що могло б бути. І ця відстань заряджена такою силою, яку ми називаємо непереборною тягою. Але насправді це мить абсолютної чесності. Чесності із самим собою. Джеймс відвернувся першим, різко, занадто різко. Взяв останнє полотно. Те, до якого в мене ще не дійшли руки: тонкі жіночі пальці на ньому ніби тягнулись до чогось невидимого. Узяв ганчірку, почав промокати поверхню, обережно, повільно, майже так само, як це робила я.
— То яка в мене установка? — спитала я, присідаючи назад до картин.
— Ти щойно сама її озвучила, — він не підняв голови. — Рятувати легше, ніж створювати.
— І?
— Ти це робиш скрізь, не тільки з картинами.
Він узяв наступну картину, оглянув, відклав.
— Піар, Репутації, чужі проблеми, — сказав він. — Ти бачиш чужі світи, знаєш, де тріщина, де підправити, як врятувати. Дивишся на чужі життя і знаєш, що робити.
— Це моя робота.
— Саме так. Ти зробила з цього професію.
— І що в цьому поганого?
— Нічого, поки не починаєш жити так само.
— Як саме?
— Не заходячи глибоко, не торкаючись того, що не можна контролювати.
— Ти зараз про що?
— Про твої почуття.
Я відкрила рот, закрила. Він підняв очі прямо, гостро. Пауза. Він сів зручніше. Руки на колінах.
— Знаєш, чому легше рятувати чуже? — спитав він. — Бо на чужому полі ти завжди гість: прийшла, допомогла, пішла, ніяких наслідків, ніякого болю.
Я підняла брови, ковтнула.
— А на своєму полі треба залишатися, треба завжди бути, треба чекати, треба розуміти, що, можливо, нічого й не виросте, можливо, буде боляче… Треба зіткнутися з усіма своїми внутрішніми демонами.
Тиша.
— Я цього боюся, — нарешті тихо вирвалося звідкись із мого сонячного сплетіння.
Він довго дивився на мене.
— Ти пропускаєш своє життя, яке має йти зсередини, — сказав він, показуючи на серце. — А це гірше за страх.
Щось здригнулось у мене всередині, піднялось звідкись знизу, з-під ребер, до горла, стиснуло. Я відчула, як очі починають пекти, як щось гаряче збирається в кутках, готове пролитися.
Ні. Тільки не зараз.
Я кліпнула раз, ще раз.
— І що мені робити? — спитала я нарешті. Голос звучав чужим.
— Не знаю, — він знизав плечима. — Це твоє поле, не моє.
— Тоді навіщо ти мені це кажеш?
Він промовчав.
— Бо ти сама спитала, — сказав він. — Що я бачу. Пам'ятаєш? Я ще перепитав: точно, Вероніко, тобі це треба знати?
Я мовчала.
— Треба, — сказала я нарешті.
Він кивнув.
— Тоді тепер знаєш.
Я мовчала. Він повернувся до своїх картин, я — до своїх. Гудіння фену, запах мокрої фарби, час, що тягнувся, як смола. Ми працювали мовчки. Я думала про його слова.
Пропускаєш своє життя.
Крутила їх у голові знову і знову.
Зіткнутися з усіма своїми внутрішніми демонами.
— А ти? — вирвалось у мене.
Він не підняв голови.
— Що я?
— Зіткнувся зі своїми демонами?
Фен замовк.
Тиша впала на гараж, раптова, оглушлива.
— Зіткнувся, — сказав він у підлогу.
— І як?
— Майже з усіма домовився.
— Майже?
Він підняв очі. Повільно, ніби це коштувало йому зусиль.
— Один залишився.
— Який?
Він дивився на мене мовчки. Секунду, дві, три. Я бачила, як щось змінюється в його обличчі.
— Найупертіший, — сказав він. — У нього твоє ім'я.
Всередині мене вибухнув цілий всесвіт. Потім знову зібрався в одну точку і перетворився на чорну діру. Я відкрила рот, закрила, сковтнула. Він дивився на мене. Бурштинові очі потемніли, ніби хтось загасив у них світло, там було щось оголене, живе, кровоточиве, те, що він ховав за іронією і холодом.
— Джеймсе... я…
— Це мій демон, — сказав він. — Не твій.
Він відвернувся, увімкнув фен. Я досі стояла на колінах, з мокрою тканиною в долонях, і не могла поворухнутись. Моя робота була закінчена, але я не йшла, просто дивилась, як він працює.
— Оці три я відвезу реставратору, — сказав Джеймс, вказуючи на ті, що я відклала окремо.
Голос рівний, буденний, ніби нічого не сталось, ніби він не перевернув щойно мій світ догори ногами. Він поклав останнє полотно на плівку фарбою догори. Я встала, підійшла ближче. Не знаю, чого хотіла. Сказати щось? Торкнутись його плеча? Зізнатись, що його слова горять у мені досі: там, де їм не місце? Він стояв спиною до мене. І я дивилась: на те, як напружені його плечі; на руки, опущені вздовж тіла, сильні, з виступаючими венами, зі слідами фарби на кісточках; на пальці, стиснуті в кулаки, так, ніби він боровся з чимось усередині себе; на шию, там, де волосся торкалось коміру; на маленьку родимку за вухом. Я зробила ще крок, зупинилась поруч.
Він не обертався.
Ми стояли плече до плеча. Джеймс дивився на картину біля наших ніг. Я опустила погляд і тоді побачила мої долоні. Мої власні долоні дивилися на мене з полотна, з тонким білим шрамом на лівому зап’ясті, слід дитячої нерозсудливості, про який я нікому не розповідала; срібний перстень на мізинці, той самий, який я носила того вечора в галереї, коли ми познайомилися. Він запам'ятав кожну деталь. Навіть маленьку родимку біля основи великого пальця. Я відчула, як кров відпливає від обличчя. Джеймс мовчав, потім підняв голову, подивився мені в очі: прямо, відкрито, без сорому; і посміхнувся ледь помітно, якось сумно, по-справжньому.
— Дякую за допомогу, — сказав він. — З картинами.
Він не чекав відповіді, не чекав нічого, просто розвернувся і пішов до дверей. Відчинив двері, але на мить зупинився, коли рука вже лежала на ручці.
— Вероніко, — сказав він, обернувшись.
Я ледве стримувала сльози, не відповіла, просто вчепилася в нього широко розкритими очима.
— Малюй, — сказав він тихо. — Хоч колись спробуй.
Двері зачинилися за ним. А я залишилася, намагаючись дихати глибше, спершись на верстак дивилася на двер. І вперше за довгий час не знала, що робити далі.
Це мій демон, не твій. Але він вже був і моїм теж.
Я подивилася на свої долоні і подумала: це початок кінця.
Мабуть, саме так почувається людина, стоячи на краю прірви: ще один крок, один рух, і вже не зупинити падіння.
Хоча кого я обманюю? Я падаю з тієї самої миті, як він подивився на мене вперше.Чи закохалася я? Боже, як це банально: закохатися в того, кого вже не можеш любити.
Все всередині зв'язалося тугим вузлом: суміш паніки, бажання і злості на саму себе. Серце калатало десь у горлі, кожен нерв дзвенів від напруги, і я не могла зрозуміти, чи це страх, чи очікування. Притисла крижані долоні до палаючих щік, намагаючись повернути контроль над власним тілом.
Не можна. Не можна дозволяти собі навіть думати про це. Не тепер, коли на моєму пальці красується обручка від його брата.
За дверима гаража почулися кроки.
— Ти тут? — голос Алекса. Теплий, знайомий. — Як картини?
Я швидко витерла обличчя, випрямилась.
— Тут, — сказала я. — Більшість врятували.
Двері відчинились. Він стояв на порозі: у светрі, з розтріпаним волоссям, з посмішкою, від якої ще тиждень тому в мене тепліло всередині. Тепер — нічого.
Господи. Що зі мною?
— Ти як? — він підійшов, обійняв мене. — Змерзла вся?
— Обігрівач працював, — сказала я йому в плече. — Навпаки, спекотно було.
Він відсторонився, подивився на мене.
— Ти якась дивна, — сказав він. — Щось сталось?
— Ні, — сказала я. — Просто втомилась.
Він усміхнувся, поцілував мене в чоло.
— Ходімо в дім. Батько хоче обговорити деталі церемонії.
Церемонії. Весілля. Через два тижні.
— Так, — сказала я. — Ходімо.
Алекс узяв мене за руку, хватка була не сильною, але чомусь давлячою. Він почав розповідати про зустріч, як вони з організаторами обговорювали меню, як батько наполягав на традиційному ростбіфі, а флористка пропонувала білі троянди замість калл, і ще треба вирішити питання з музикантами, бо струнний квартет, який грав на весіллі його батьків, досі існує, уявляєш, ті самі люди, вже старенькі, але грають чудово... І все це пришлють файлом, з варіантами, і треба буде вибрати те, що сподобається, і затвердити.
— Ти згодна?
— Що? — спитала я, усвідомивши, що не слухала нічого.
Він подивився на мене.
— Я кажу, що тобі пришлють варіанти: квіти, меню, музика. Треба буде вибрати і затвердити.
— А, — я кивнула. — Так. Добре. Виберу.
— Вероніко, — він зупинився і стиснув мою руку. — Ти взагалі тут?
Ні, я в гаражі, дивлюсь на свої руки, намальовані твоїм братом.
— Тут, — сказала я.
— Мені просто здається, ти мене не слухаєш.
Я кліпнула, подивилася на нього.
— Слухаю, — сказала я. — Файл з варіантами, оибрати, затвердити.
Він дивився на мене ще мить, потім кивнув.
— Добре.
Ми пішли далі. Його рука на моїй, тепла, знайома. Чужа.
Що зі мною?
Тиждень тому я майже точно знала, чого хочу: Алекс, весілля, нове життя. Все було зрозуміло, все було на своїх місцях. А тепер я йду коридором і не впізнаю власні думки.
Ти пропускаєш своє життя.
Його голос, його слова, його очі, коли він сказав, що я його демон.
— Вероніко?
— М?
— Ти холодна вся, — Алекс зупинився, потер мої долоні між своїми. — Точно все добре?
— Насправді, я сильно замерзла, — сказала я. — Мені треба в душ. Ми можемо поговорити про все пізніше?
— Звичайно, — він поцілував мене в чоло. — Йди зігрійся. Я буду внизу.
Я кивнула, вивільнила руку з його долонь.
— Дякую.
І пішла коридором, швидко, не озираючись. Сходи, поворот, двері кімнати нарешті закрились за мною. Я притулилась до них спиною, заплющила очі.
Дихай. Просто дихай.
Тиша. Оглушлива, дезорієнтуюча тиша. Я сповзла на підлогу, притисла коліна до грудей.
Джеймс.
Відчуття його присутності засіло десь у сонячному сплетінні. Воно забралося під шкіру, просочилося в кров і стало частиною мене. Судячи з усього, назавжди.
Що ти робиш, Вероніко? Що ти, до біса, робиш?
