Раді Вас бачити!

Того дня все пішло шкереберть.

Я була у своїй стихії. Поки не сталося непоправне.

Ми щойно закінчили зустріч. Усі почали розходитися. Я спіймала своє відображення в скляній перегородці офісу: каштанове волосся у високому хвості; відкрита шия з ледь помітним слідом його ранкового поцілунку; зелені очі, що дивилися рішуче.

— Ви чудові, міс Міллер, — голова ради потиснув мені руку. — Як завжди.

Як завжди.

Чому ці слова раптом здалися такими... важкими? Ніби хтось поклав на плечі невидимий тягар. Тягар перфекціонізму, від якого я, здавалося, вже втомилася.

Як завжди…

Думка промайнула і зникла. Я не встигла її вхопити. Бо саме тоді почула це.

— Люба, ти стала точнісінько як манекен із «Бергдорф Гудман» — бездоганна і мертва!

Я завмерла. Цей голос. Ці дратівливо точні метафори. Тільки одна людина у всьому світі могла вірватися в мій офіс посеред робочого дня та видати таке привітання.

Я обернулася.

— Мама?

Елеонора Міллер стояла в дверях конференц-зали, наче портал до іншого виміру. У світі формальних костюмів і корпоративних посмішок вона виглядала як екзотичний птах, що випадково залетів до банківського сейфу. Електрично-синя шовкова сукня обвивала її фігуру. Руде волосся зачесане в мистецький безлад, той самий, на який інші жінки витрачали години, а вона просто прокидалася такою. І та фірмова посмішка: трохи дика, трохи сумна, ніби вона знала якусь таємницю, якою не збиралася ділитися. У п'ятдесят вона досі залишалася жінкою, через яку чоловіки обертали голови, а інші жінки нервово поправляли макіяж.

Моя мати. Моя катастрофа.

— Панове, — я повернулася до директорів, що застигли з ледь відкритими ротами. — Мені потрібно відлучитися. До зустрічі.

Я вийшла з конференц-зали. Мама вийшла за мною. Ніби так і треба. Ніби вона не зруйнувала мою репутацію…

Щойно ми дісталися мого кабінету, вона негайно влаштувалася в моєму кріслі, поклала ноги на стіл, прямо поверх квартального звіту, того самого, над яким я працювала всю ніч. Її туфлі на червоних підошвах, Лубутени, звісно, залишили ледь помітні сліди на глянцевому папері. Такий самий слід вона залишала скрізь, де проходила.

— Елеоноро, — я зачинила двері, відчуваючи, як простір стискається від її присутності. — що ти тут робиш?

— Для тебе просто «мама», моя люба.

— Ближче до справи, — відповіла я, не бажаючи називати маму мамою. Не в моєму офісі. Чи, можливо, причина крилася в чомусь іншому.

— Перевіряю, чи моя донька ще жива, — вона схрестила руки на грудях. — Знаєш, коли я бачу твої фото в журналах, мені здається, що дивлюся на воскову фігуру з музею мадам Тюссо.

— У мене була важлива зустріч, — вимовила я крізь стиснуті зуби. — А ти вдерлася без жодного попередження.

— У тебе завжди важлива зустріч, — вона дістала з сумочки вишнево-червону помаду і почала фарбувати губи, дивлячись у маленьке дзеркальце. — Тим часом життя проходить повз тебе. До речі, ти помітила, що я тобі сказала? Ти схудла. І це не комплімент.

Я дивилася на неї. Досі красиву жінку, яка навчила мене двох речей: як бути сильною, і як ніколи не показувати цю силу чоловікам. Нехай думають, що вони головні, нехай відчувають себе переможцями. Її уроки просочилися в мою кров. Стали частиною ДНК.

— Навіщо ти прийшла?

Вона відклала дзеркальце, подивилася на мене тим поглядом, наче могла заглянути в найпотаємніші куточки моєї душі. Саме туди, куди я сама боялася дивитися.

— Чую, ти зустрічаєшся з якимось адвокатом?

— Хто каже?

— Ох, люба, — вона засміялася, і в цьому сміху дзвеніли дзвіночки минулого. — У мене в цьому місті шпигунів більше, ніж у ЦРУ. Він дуже красивий. До речі, він уже говорив з тобою про спільне майбутнє?

— Мамо...

— Отже, говорив, — вона кивнула своїм думкам. — А ще кажуть, що є брат. Художник. Теж красивий. Але набагато живіший.

Кров припливла до щік.

Прокляті шпигуни.

— Це не твоя справа.

— Все, що стосується твого серця — моя справа, — вона нахилилася вперед. — Особливо коли ти робиш ту саму помилку, яку двадцять шість років тому зробили твій батько і я.

Я завмерла.

— Яку помилку?

Вона дивилася на мене довго. Мовчки.

А потім сказала:

— Вибираєш досконалість замість щастя.

Я завмерла. Горло раптом пересохло, наче мамині слова висмоктали все повітря з кімнати. Десь за стіною працював принтер, його монотонне гудіння тепер здавалося майже заспокійливим. Єдиний нормальний звук у світі, який щойно перекинувся з ніг на голову.

— Я щаслива з Алексом.

— Звичайно, — вона підвелася, поправляючи сукню тим рухом, який я пам'ятала з дитинства. Ще тоді, коли вона готувалася виходити з татом на вечірки. Ще тоді, коли ми були сім'єю, — Так само, як я була щаслива з твоїм батьком. Поки він не зник... не розчинився в каліфорнійському тумані зі своєю двадцятитрирічною асистенткою.

Удар під дих. Елеонора завжди вміла бити туди, де найбільше болить.

— Алекс не схожий на мого батька.

— Не схожий, — вона підійшла до мене, торкнувшись моєї щоки прохолодними пальцями.

Від неї пахло тими самими парфумами: солодкими й пряними. Такими ж, як двадцять років тому. Такими ж, як завжди.

— І я взагалі-то не про нього зараз, — сказала вона тихо. — У мене є питання щодо твого стану, коли ти з тим адвокатом.

Щось стиснулося в грудях. Щось, чому я не хотіла давати назву.

— Виходь, — мій голос ледь помітно тремтів. — Мені потрібно працювати.

— Звичайно, люба, — вона рушила до дверей, але зупинилася на порозі.

Її силует на тлі світла здавався майже примарним. Ніби вона була не зовсім реальною, ніби привид із минулого, що прийшов нагадати про щось важливе.

— Але ми ще поговоримо, — сказала вона. — Сьогодні ввечері я чекатиму тебе вдома, не запізнюйся.

Двері зачинилися.

Я стояла посеред кабінету. Сама. І не могла позбутися відчуття, що вона щойно розворушила щось, що я так старанно закопувала.

Я підійшла до вікна. Манхеттен жив своїм життям унизу: гігантський мурашник, де кожен слідував своїм маршрутом. Таксі як завжди повзли вулицями жовтою стрічкою. Люди поспішали по своїх справах. Хмари відбивалися в дзеркальних фасадах хмарочосів. Усе було таким самим, як годину тому. Чому тоді здавалося, що щось змінилося?

Роками я будувала оборону: сарказм, гострі зауваження, стіни професійних досягнень. Все заради того, щоб не повторити її шлях, не закохатися в черговий красивий вигляд з порожньою душею. Я сприймала красу як попереджувальний знак, як червону мітку на середньовічних будинках під час чуми: «Не входити, всередині небезпека».

А потім з'явився він.

З Алексом я забула про свій головний страх: що всі красиві чоловіки зрештою зраджують. Можливо, тому що його краса так природно поєднувалася з його чарівною сутністю, наче він не надавав їй значення. Його краса мене не лякала. Вона була... іншою. Не інструментом маніпуляції, а частиною особистості: такою ж природною, як його здатність бачити наскрізь будь-які ігри.

Я гірко посміхнулася своєму відображенню у склі.

Я не сприйматиму Алекса як загрозу лише тому, що він красивий. Мені добре з ним. Наче так і має бути. Наче це найкраще, що могло зі мною статися.

Чи… чи мама мала на увазі щось інше?

Серце раптово стиснулося. Рука мимовільно лягла на груди, інстинктивний жест, ніби тіло відчуло щось, чого розум ще не усвідомив. Передчуття.

— Міс Міллер? — голос Дженні прорізав мої думки. — Клієнти очікують. У вас зустріч.

Я відвернулася від вікна.

— Так. Звичайно.

Весь день я намагалася зосередитися на роботі. Але це було марно. Мамині слова дзвеніли у вухах, як нав'язлива мелодія, від якої неможливо позбутися. Вона засіла в голові і відмовлялася йти.

Вибираєш досконалість замість щастя.

Після останньої зустрічі я одразу зателефонувала Кейт. Єдиній людині, яка знала всю історію моєї сім'ї: усі приховані рифи, усі підводні течії.

— Вона повернулася, — сказала я замість привітання.

— Хто? — в її голосі зазвучала тривога.

— Елеонора.

Пауза.

— Боже мій! — Кейт видихнула. — Твоя мама? І що їй потрібно?

— Поки що лише натякнула, що я роблю помилку.

— Яку помилку? Про що вона?

— Про Алекса.

— Господи, — голос Кейт підскочив на октаву. — Звідки вона взагалі про нього дізналася?

— Сказала, що має своїх шпигунів.

— Шпигунів? — перепитала Кейт.

— Ага. Випадково це не ти?

— Вероніко, ти що?!

— Та жартую я, жартую. Не напружуйся так, — я потерла перенісся. 

— Загалом, якось вона дізналася. Подивилася його фото і сказала, що він дуже гарний.

— Нуууу, — протягнула Кейт, — твоя мама має смак.

— Я знаю, Кейт. Справа не в цьому.

— А в чому тоді?

— В тому, що вона вважає це помилкою, — я стиснула телефон міцніше. — Саме це вона й сказала. Помилка. Ніби я знову семирічна дівчинка, яка обрала не ту сукню на свято.

Кейт помовчала мить.

— І що ти збираєшся робити?

— Повернуся додому. Вона там на мене чекатиме. Сказала, що ввечері поговоримо, — я скривилася, ніби від зубного болю. — «Поговоримо». Ти ж знаєш, що це означає в її виконанні.

— Знаєш що? Хочеш, я піду з тобою?

Я моргнула.

— Додому?

— Ну так. Тоді вона не буде так сильно виносити тобі мізки. Хочеш?

— Ні.

— Чому?

— Тому що вона буде докоряти мені своїми лекціями незалежно від того, чи ти там, чи ні. Це те, що вона завжди робить. Це її суперсила.

— Ну, слухай… — Кейт зробила паузу. — Її лекції зазвичай досить розумні.

Я ледь не впустила телефон.

— Що? Ти взагалі на чиєму боці?

— На твоєму, звичайно! — вона швидко додала. — Просто… мені подобається твоя мама. Чесно кажучи. В глибині душі вона добра жінка. Думаю, тобі варто її послухати.

— Кейт, я зараз просто в шоці.

— Вероніко, послухай. Вона ж твоя мама. Вона тебе любить. Думаю, вона просто так проявляє турботу.

Щось гаряче спалахнуло в моїй грудях.

— Проявляє турботу? — мій голос став вищим. — Говорячи, що все, що я роблю — це повна дурня? Їй не подобається, як я працюю, їй не подобається, що я занадто худа, їй не подобаються чоловіки, яких я обираю, їй не подобається… — я різко видихнула. — Господи, Кейт. Їй не подобається *нічого*. Як це може бути турботою?

Я гірко розсміялась.

— Знаєш, мені залишилося тільки пофарбуватися в рудий, одягнутися як вона і поміняти ім’я в паспорті на Елеонора. Може, тоді я нарешті їй сподобаюся.

Кейт притихла. На мить повисла незручна тиша.

— Так, — нарешті сказала вона тихіше. — Звучить насправді не дуже смішно. 

Я прикрила очі.

Телефон завібрував у руці. Я глянула на екран, повідомлення від Алекса.

«Наш вечір сьогодні скасовується. Дженні сказала, що в тебе сімейні обставини».

Я знову піднесла телефон до вуха.

— Гаразд, Кейт, мені пора. Треба скасувати зустріч з Алексом.

— Давай. Тримай мене в курсі, будь ласка.

— Щоб ти потім розповіла все мамі?

— Вероніко! — Кейт аж задихнулася від обурення. — Це не я розповіла їй! Як ти не розумієш? Чому ти взагалі мене в цьому звинувачуєш?

— Добре, Добре, я ж сказала, що жартую! Просто… іноді мені здається, що ти її шпигунка.

— З чого ти це взяла?

— З того, — я передражнила її тон, — «мені подобається твоя мама», «лекції в неї досить розумні»…

— Ох, Вероніко! — Кейт видихнула з роздратуванням. — Вже й твою маму похвалити не можна? Між іншим, я справді так вважаю.

— Усе, — перебила я. — Я закінчую цю безглузду розмову. Краще б я тобі не дзвонила.

— Вероніко, як ти…

Але я вже поклала слухавку.

Я знала, що вона не образиться. Кейт ніколи не ображалася. Іноді мене це навіть дратувало, бо з нею неможливо було нормально посваритися.​​

Написала Алексу: «Вибач. Справді треба побачитися з мамою».

«Твоя мама? Вона приїхала з Лос-Анджелеса?»

Здивування звучало навіть у тексті. Я так рідко про неї говорила.

«Так. У нас розмова в мене вдома. Розповім пізніше».

«Добре, люба. Напиши, як звільнишся».

Я сховала телефон. Викликала таксі. Попереду чекала важка розмова з жінкою, яка знала всі мої слабкості. Адже саме вона їх створила.