Раді Вас бачити!

— Кейт, я виходжу заміж, — сказала я швидко. Підозріло швидко. Наче не хотіла сама чути те, що вимовляю.

— Що? Зачекай... за Алекса? Він зробив пропозицію?

— Так. На кухні. Вранці. В піжамних штанах.

— І ти... погодилась?

У її голосі було щось дивне. Щось, що мені не сподобалось.

— Так.

— Вероніко…

— Що? Що в цьому не так?

— Нічого, — вона зробила паузу. — Ти впевнена?

— Так. 

Пауза.

— Мабуть.

Пауза.

— Не знаю, — я видихнула і впала на ліжко. — О, і ще одне. Джеймс повернувся.

— Що?!

Її голос підскочив на октаву.

— І він зовсім інший.

— У якому сенсі?

— У тому сенсі, що тепер його не відрізниш від Алекса. Ніби хтось зробив копі-паст. Натиснув якусь кнопку всередині нього і — бум! Він став темноволосим Алексом Райтом.

— Вау! — Кейт різко вдихнула. — А він якось це пояснив?

— Сказав, що вирішив дорослішати, що втомився завдавати болю сім'ї.

— Але ж ти пам'ятаєш, що було між вами?

Я міцніше стиснула телефон.

— Не хочу я пам'ятати.

— Справді?

— Так.

Пауза.

— Але пам'ятаю, Кейт.

Я майже простогнала і прикусила губу. Повернула голову до вікна. А там дощ зі снігом. Така ж невизначеність, як і в моєму виборі. Ні туди, ні сюди. Атмосферно, символічно. 

Дякую, всесвіте, за тонкий гумор.

***

— Ти ніколи не розповідав мені про родинний будинок, — сказала я, дивлячись, як дерева миготять за вікном машини.

Ми їхали вже півтори години, залишивши позаду шум Манхеттена. Повітря пахло прілим листям і передчуттям снігу, який у цих гірських місцях зазвичай затримується надовго.

— Бо це… — Алекс міцніше стиснув кермо. Його профіль був особливо вродливий, мов антична статуя, оживлена примхливим богом. — Це… музей.

Джеймс фиркнув із заднього сидіння:

— Не перебільшуй. Тато просто трохи… надто вимогливий до порядку.

У його голосі тепер звучали ті самі нотки, що й у брата: м’які, розумні. Ще пів року тому він напевно сказав би це з іронією.

— Я тебе не впізнаю, — Алекс глянув у дзеркало заднього виду. — Пам’ятаєш, як він змусив нас перефарбувати весь фасад лише тому, що відтінок білого здався йому «недостатньо чистим»?

Я повернулася до Алекса:

— Ти нервуєш?

— Ні, — він спробував усміхнутися, але усмішка вийшла напруженою. — Просто… батько любить, коли все йде за правилами.

— Ти ж любиш правила, — відповіла я спокійно, вдивляючись у дорогу попереду.

— Не до такої міри, — він усміхнувся.

— Я туди точно не впишуся…

— Ти впишешся ідеально, — голос Джеймса прозвучав несподівано серйозно.

Я зустрілася з його поглядом у дзеркалі. У його очах не було звичної поблажливості «брата». Лише рішучість і гострота.

— Чому ти так сказав?

Він опустив погляд, дістав телефон, почав щось гортати.

— Як?

Бісить. Як же він мене бісить.

— Що я буду ідеально вписуватись у цей дім.

Він підняв очі. Знову майже дружелюбні. Майже.

— Бо хотів тебе підтримати. А то Алекс тебе налякав.

Джеймс глянув на брата.

— Я не лякаю, — Алекс поклав лікоть на двері, потер губи пальцями. — Я кажу як є. Вона має право знати, в яку сім’ю входить.

Губи Алекса вигнулись у гіркій усмішці.

— Невже все так погано?

Я відвернулась до вікна. Глибокий вдих, видих. За склом пролітали дерева, паркани, чужі життя.

— Насправді ні, — сказав Джеймс. Голос легкий, безтурботний. — Алекс перебільшує.

Я дивилась у вікно і думала.

Джеймсе.. Що ти робиш? Намагаєшся переконати мене, що шлюб з Алексом — найкраще рішення в моєму житті?

Ця його байдужість зводить мене з розуму.

Будинок з'явився за пів години. Садиба в георгіанському стилі виринула з-за повороту, як привид старої Англії, що заблукав у американських передмістях. Колони, симетричні вікна, ідеально підстрижені дерева вздовж алеї, голі в грудні, але навіть без листя вони стояли рівно, слухняно, наче боялися порушити встановлений порядок. Сніг лежав на газонах тонким, незайманим шаром. Жодного сліду, жодної недосконалості. Наче сама природа тут підписала контракт про нерозголошення.

— Боже мій, — видихнула я. — Це...

— Ласкаво просимо до лялькового будиночку, — Алекс вийшов з машини першим. На ньому був ідеально підігнаний костюм і зимове пальто, і в цьому оточенні він виглядав... як частина декорацій.

Я вийшла з машини. Гравій захрустів під ногами. Холодне повітря пахло димом із каміну й чимось солодким, можливо, свіжоспеченим яблучним пирогом. Двері відчинилися, і на порозі з’явився, судячи з усього, Роберт Райт. Батько.

У світлі сонця, що заходило, його постать здавалася вирізьбленою з мармуру: монументальною, владною. Він був високим й статним. Волосся кольору старого срібла, яке колись було таким самим світлим, як в Алекса, було бездоганно зачесане назад, волосинка до волосинки, ніби вони не наважувалися на непокору.

Навіть здалеку було очевидно, звідки Алекс успадкував свою класичну красу. Ті самі вирізьблені риси, та сама королівська постава. Але погляд... Погляд батька був іншим: сталевим, майже нелюдським, ніби хтось замінив живі очі кристалами льоду.

— Сини, — його голос покотився над садом.

Пауза. Погляд на мене. Оцінка. Швидка, як сканер на митниці.

— І міс Міллер, гадаю?

Я відчула, як Алекс стиснув мою руку.

— Добрий вечір, містере Райт.

— Будь ласка, називайте мене Робертом, — усміхнувся він, але усмішка застигла десь на півшляху до очей. 

Позаду Роберта виник силует: високий, худорлявий чоловік у бездоганному чорному костюмі. Біла сорочка, біла жилетка, сивина на скронях, але спина рівна, наче аршин проковтнув.

— Так, тату. Але ми встигли до вечері, — Джеймс вийшов з-за моєї спини, підійшов до батька. — Вона, як і раніше, рівно о сьомій?

Джеймс простягнув руку. Роберт глянув на неї. Секунду, дві. Наче вирішував, чи варта ця рука його дотику. Потім потиснув, коротко, без тепла.

— Як завжди.

Два слова, жодних емоцій. І водночас ціла лекція про пунктуальність, відповідальність і ганьбу роду Райтів. Обличчя Джеймса не здригнулось, тільки щелепа трохи напружилась. На мить, не довше.

— Заходьте.

Роберт знову посміхнувся, якщо це можна було назвати посмішкою, бо так усміхаються манекени у вітринах, або люди, які вже давно забули, навіщо навіть це роблять. Алекс поклав долоню мені на талію. Ми піднялись широкими кам'яними сходами до входу. П'ять сходинок або шість. Коли мені не по собі, я завжди починаю рахувати: цифри, дедлайни, бюджети, кількість публікацій, таймінги. І от тепер — сходинки.

Лакей відчинив нам двері, відступив убік, і ми увійшли слідом за Джеймсом. Його спина рухалась попереду, рівна, напружена. Спина людини, яка повертається додому, але не відчуває себе вдома.

Всередині будинок був ще більш вражаючим: величезний холл; праворуч сходи, дубові, широкі, вони приростали до стіни і плавно звивались угору, зникаючи на другому поверсі; перила з темного дерева, відполіровані до блиску. 

Скільки рук торкалось їх за ці роки? Скільки Райтів спускалось цими сходами до, рівно-о-сьомій, вечері?

Ліворуч були двостулкові двері, відчинені, різьблені, за ними пробивалося тепле світло і тихий дзвін посуду. Прямо був довгий коридор. Уздовж стін висіли портрети. Обличчя, обличчя, обличчя. Люди, які народжувались, знаючи свою цінність. Повітря було просякнуте ароматом чогось невловимого, можливо, застиглого часу.

— Буду радий познайомитися з вами ближче, міс Міллер, — Роберт ледь нахилив голову. Жест, відточений поколіннями. — Але спершу, мабуть, ви захочете освіжитися з дороги. Вечеря о сьомій. До того часу дім у вашому розпорядженні.

Освіжитися з дороги. Як у романах позаминулого століття.

— Ваші кімнати нагорі, — він показав на сходи. — Алексе, ти у своїй старій спальні. Джеймсе, для тебе підготовлена гостьова в західному крилі.

Пауза. Погляд на мене.

— Міс Міллер у блакитній кімнаті.

— Але... — почав Алекс.

У його голосі прозвучало щось незвичне. Нота протесту. Слабка, несмілива, наче він сам здивувався, що наважився.

— Ніяких «але».

Роберт навіть не підвищив голосу. Не було потреби.

— У цьому будинку ми шануємо традиції.

Я випадково спіймала погляд Джеймса. Щось блиснуло в його очах. 

Полегшення?Чи мені здалося?

Роберт особисто провів мене до кімнати, відчинив двері. Ледь помітний кивок і він зник, не сказавши ані слова. За мить безшумно з'явився чоловік у темному костюмі з моєю валізою в руках, поставив її біля шафи. Ще один кивок, і він розчинився в коридорі, наче його й не було. Я залишилась одна.

Кімната виявилася втіленням вікторіанської елегантності: стіни пофарбовані в блідо-синій колір, майже блакитний; під стелею тягнулась ліпнина, тонка, як мереживо на комірі старої діви; вікна сягали у висоту двох людських постатей; тонкі мереживні фіранки пом'якшували грудневе світло, а по боках спадали важкі блакитні штори, перехоплені золотими шнурами; меблі з темного дерева блищали, відполіровані до дзеркального стану; трюмо з овальним дзеркалом у різьбленій рамі; крісло, оббите вицвілим шовком; комод на гнутих ніжках.

Я поставила сумку на ліжко з балдахіном. Тканина над головою провисала м’якими хвилями. Десятки метрів заради краси, яка насправді лише збирає пил.

Сподіваюся, я тут не почну чхати.

Підійшла до вікна. Сад унизу лежав присипаний снігом. Геометрично точні клумби, ідеально підстрижені кущі. Мармурові статуї застигли у своєму останньому танці, і сніг лежав на їхніх плечах білою порошею.

Щось стиснулось у грудях.

Цей дім. Цей ідеальний, застиглий дім. Тут навіть повітря боялося рухатись без дозволу?

— Подобається?

Я здригнулась. Серце підскочило, і це розлютило більше, ніж його голос. Джеймс стояв у дверях, спершись плечем об косяк, заклавши руки в кишені. Невимушений, наче це була його кімната. Наче весь цей дім був його. Наче я була його.

Як він ходить так тихо?

— Це... вражає.

— Пригнічує, — поправив він. — Пора бути чесною. Це дім воскових фігур.

Я повернулася до нього.

— Чесною?

— Так. Якщо можеш.

От як.

Щось спалахнуло всередині. Гаряче та зле.

— Чому ти погодився приїхати?

— Бо Алексу потрібна підтримка. Батько вміє перетворити будь-яку подію на допит.

— А ти тепер головний захисник сімейних цінностей?

Я схрестила руки на грудях.

— Ніби адвокат?

Слова вийшли різкіше, ніж я хотіла. Або саме так, як хотіла. Я вже не розуміла. Щось блиснуло в його очах. Швидко, небезпечно. Той самий вогонь, який я знала.

— Мм, ні, — він зробив крок у кімнату. — Адвокат захищає за гроші, — ще крок. — а я роблю це безкоштовно. Хіба не святість?

— Святість? — я подняла брові.

Він підійшов ще ближче надто близько для «належного брата нареченого», але недостатньо близько для... 

Для чого, Вероніко? 

Його рука потяглася до стіни, і на мить здалося... Але він лише поправив картину: трохи зсунув вправо, відновивши досконалу симетрію.

— Криво висіла, — сказав він буденно. — Батько помітив би.

Його пальці ще на мить затрималися на рамі. Я дивилась на них і згадувала, що ці самі пальці колись...

Ні.

Перевела погляд на його очі.

— Виходить, ти святий?

Він повернувся до мене. Щелепа стиснулась, скули окреслились різко. В очах... холод? Злість? Щось ще. Він дивився. Я не могла відвести погляд. Він забрав руку з рами, поклав її до кишені й нахилився до мого вуха. Його теплий подих торкнувся шиї там, де б'ється пульс, там, де шкіра найтонша, там, де вона зараз точно горіла, хоча він навіть не торкнувся.

— Дізнаємося за три дні.

Низько, хрипко. Так не говорять до наречених своїх братів. Так говорять до жінок, яких збираються цілувати або вбивати. Я не була впевнена, який варіант був правдою. А потім він відступив. Крок назад, ще один. Я стояла нерухомо. У грудях щось свербіло, ніби я проковтнула бджолу і та шукала вихід.

Три дні. Три дні в цьому домі. З ним.

І тут щось у ньому перемкнулось. Наче хтось натиснув кнопку і запустив іншу програму: веселу й правильну.

— До зустрічі на вечері! — підморгнув, вклонився з удаваною галантністю й рушив до дверей. 

— Усе гаразд? — Алекс з’явився у дверях, насторожено переводячи погляд з мене на брата.

— Звичайно, — Джеймс усміхнувся. — Просто показував Вероніці, де тут що. І картина в кімнаті криво висіла. Поправив про всяк випадок.

Він поплескав Алекса по плечу і зник.

— Ідеальна симетрія відновлена. Райти можуть спати спокійно, — додала я з усмішкою.

Алекс зайшов усередину. Він був щасливим. Обличчя сяяло зсередини, якимось світлом.

— Ти радий, що я тут? — запитала я, підходячи до нього.

Він простягнув до мене руки. Я взяла їх у долоні.

— Звісно, радий.

Притиснувся чолом до мого.

— Я дуже довго цього чекав.

Я підняла голову, подивилась на нього серйозно.

— Чого саме? Що я опинюсь у цьому чудовому домі й ідеально в нього впишусь?

Я нарочито повторила інтонацію Джеймса.

— Ну... — він тихо засміявся, з тією своєю м'якою хрипкістю, від якої хотілось слухати його годинами. — Можна й так сказати.

Він поцілував мене в чоло. Легко, майже невагомо.

— Але якщо чесно, тут не все так погано.

Відсунувся на півкроку і знову подивився мені в очі.

— Бачила лакея, який відчинив нам двері?

— Того самого, який наче з вісімнадцятого століття? Я думала, він уклониться і оголосить наші титули.

Алекс засміявся.

— Саме його. То от, він не завжди такий.

Я скривила губи у перебільшеному подиві.

— Справді? І коли ж він робить виняток?

— У найособливіших випадках, — він поцілував мене в щоку.

— У найважливіших, — поцілував у ніс.

— У тих самих випадках, коли до дому приїжджає найкрасивіша дівчина на світі, — поцілував у другу щоку.

А потім його губи знайшли мої. Повільно, ніби питав дозволу, хоча знав відповідь. Спочатку ледь торкнувся, дихання до дихання, потім сильніше, впевненіше. Його нижня губа ковзнула по моїй, затрималась, прикусила ніжно. Я видихнула йому в рот. Його рука на моїй талії стиснулась міцніше, притягла ближче, і я відчула його тіло вздовж свого. Тверде, гаряче крізь тканину. Мої пальці зарились у волосся на його потилиці. Він тихо видихнув. Цей звук пройшов крізь мене хвилею.

— Вероніко, — прошепотів він, не відриваючись від моїх губ.

— Ммм?

Це вийшло швидше як стогін. Я відчула, як він посміхнувся в поцілунок.

— Ти маєш знати кілька важливих правил.

Його губи ковзнули нижче: кут мого роту, щелепа, місце під вухом, від якого по спині розсипались мурашки.

— Яких? — мій голос охрип.

— Спізнитись на вечерю, — він прикусив мочку мого вуха, — то смертний гріх.

— О Господи.

Я відірвалась від нього і глянула на годинник на руці.

— Скільки в мене часу до вечері?

— Двадцять хвилин, — сказав Алекс, поцілувавши мене в скроню.

— Мені треба переодягнутись. Йди геть.

— Ти мене виганяєш? — на його обличчі з’явився вираз скривдженого цуценяти.

— Твій тато ясно дав зрозуміти, що в цьому домі традиції. А традиції — це коли чоловік і жінка до весілля спілкуються виключно через лакея. Бажано письмово. І добре, якщо латиною.

— Ммм, гаразд… Але ми обговорімо це пізніше.

— Алексе Райте, — я відштовхнула його в груди, але руки чомусь не поспішали відпускати. — Ти справді хочеш почати сімейне життя зі скандалу?

— Я хочу почати сімейне життя з тобою, — він дивився на мене ніжно. Так ніжно, що захотілося сховатися.

— Йди вже, — я штовхнула його в груди.

Він піддався.

— Добре-добре, — підняв руки в жесті капітуляції. — Здаюся. Двадцять хвилин.

І він пішов. Двері клацнули. Я стояла посеред кімнати кольору ранкового неба, і в голові билось одне.

Джеймс.

Знову Джеймс.

Він нахилився до мого вуха, тому що…

Я закусила губу до болі.

Ні. Я не повинна про це думати.

Відкрила валізу і оглянула привезені вбрання. 

Що ж одягти на цю вечерю?