Спочатку:
На сторінку книги
Четвертий день у маєтку, і четвертий день, коли робота не відпускала. Я відкрила ноутбук, швидко пробігла очима повідомленнями від Дженні: прес-реліз для нового клієнта — косметичний бренд, який виходив на ринок із гучною кампанією. Потрібно було затвердити фінальну версію до понеділка.
Пальці забігали по клавіатурі: виправити тут, переформулювати там, додати цитату CEO, прибрати зайві прикметники, вони завжди зайві. Готово. Надіслала Дженні підтвердження, закрила ноутбук і відклала його на край ліжка. Глянула на годинник — пройшла година, саме так, як і обіцяла. Потім узяла телефон, календар висвітив нагадування: «Весілля — 12 днів».
Дванадцять днів. І я досі не сказала мамі.
Блискуче. Голова PR-відділу, яка будує комунікаційні стратегії для мільйонних брендів, не може знайти слів для власної матері. Можна в резюме дописати: «Уміє все, крім розмов про особисте».
Я відкинулася на подушки, закривши обличчя руками. І раптом згадалося:
Мені вісім чи дев'ять, вже не пам'ятаю. Мама прийшла забрати мене зі школи. У яскраво-помаранчевій сукні, з величезними сережками, що дзвеніли, як вітряні дзвіночки в бурю. Нова вона, не та сіра тінь, що місяцями не виходила зі спальні після батькового зникнення, а якась інша жінка: яскрава, гучна, незручна. Дівчатка за спиною хихотіли, а я хотіла стати невидимкою.
— Мамо, — прошипіла я за воротами. — Чому ти так одягнулася?
Вона присіла переді мною. ЇЇ руде волосся палало на сонці.
— Бо нарешті зрозуміла, хто я є, — сказала просто, невимушено.
Я мовчала. Ненавиділа цю нову її, хотіла стару: тиху та нормальну.
Через кілька місяців я дізналася, що вона зустрічається з чоловіком. Потім з іншим, потім ще з одним. Імена мінялися, як сезони.
— Мамо, — запитала я одного вечора, дивлячись, як вона фарбує губи в червоний перед черговим побаченням. — Чому ти не можеш бути з кимось одним?
Вона глянула на мене через дзеркало. Помада завмерла в повітрі.
— Знаєш, чому твій батько пішов? — запитала вона замість відповіді.
Я похитала головою.
— Бо я любила його більше, ніж себе. А це, серденько, найгірше, що жінка може зробити.
Вона повернулася до дзеркала, закінчила фарбувати губи, промокнула їх серветкою.
— Тепер я шукаю того, кого зможу любити нарівні, не більше, не менше. Поки не знайду — буду шукати.
А потім був випускний:
— Дорогенька, ти ж не збираєшся вдягати цю сумну сукню? — її голос з минулого звучав так ясно, ніби це було вчора. Мені було шістнадцять, і я щойно купила свою першу «дорослу» сукню: сувору, темно-синю, схожу на броню.
— Вона... елегантна, — я згладжувала неіснуючі зморшки, намагаючись переконати саму себе.
— Елегантна? — засміялася вона, запалюючи одну зі своїх незмінних тонких сигарет. — Дорогенька, в шістнадцять треба бути зухвалою, яскравою, живою! А ти вдягаєшся, як секретарка на похорон.
— Може я хочу виглядати серйозно?
— Навіщо? — вона випустила струмок диму. — Щоб приваблювати таких же серйозних чоловіків? Повір мені, мила, вони найнудніші.
— Знаєш, в чому твоя проблема? — мама підійшла ближче, пахнучи червоним вином і тією особливою свободою, яку я не могла собі дозволити. — Ти намагаєшся бути не тою, ким ти є.
— І ким я маю бути?
— Собою! — вона схопила мене за плечі, повертаючи до дзеркала. — Дивись, ти красива, розумна і яскрава, але ховаєш все це під маскою сірості й суворості.
Я дивилася на її відображення за моїм плечем: на яскраву помаду, що розпливалася в зморшках біля губ; на блискітки на повіках, в її віці, господи; на декольте, яке відкривало забагато; на браслети, що дзвеніли при кожному русі.
Це мала бути моя мати: жінка, яка колись допомагала мені з домашніми завданнями, яка пекла печиво на Різдво, яка тихо плакала ночами, коли думала, що я сплю. А тепер... тепер вона поверталася о третій ночі, пахнучи чужим одеколоном, тепер незнайомі чоловіки снідали на нашій кухні, тепер сусіди шепотілися за нашими спинами, а дівчата в школі питали з отруйною солодкістю: «То який уже за рахунком?»
— Краще бути сірою і самотньою, ніж кольоровою бл... — слова вирвалися раніше, ніж я встигла їх спіймати. Я не закінчила, але отрута вже розлилася в повітрі.
Її рука завмерла з сигаретою на половині шляху до губ, в очах майнув біль. Вона різко затушила сигарету.
— Зрозуміло.
Я дивилася на наше відображення: вона у своїй яскравій, барвистій шовковій сукні, я в своєму суворому футлярі. Як два полюси однієї планети, яким судилося ніколи не зустрітися.
— Мені незручно бути такою, як ти. Для мене правильно бути іншою, — сказала я.
Вона мовчала. Довго. А потім повернулася до мене, без звичної усмішки, без іронії, серйозна, як ніколи.
— Будь, — сказала вона тихо. — Якщо хочеш будуй свої стіни, ховайся за ними. Але одного дня, серденько, ти зустрінеш когось, хто змусить тебе подивитися на себе глибше. І тоді буде боляче, дуже боляче.
Десять років потому я лежала в гостьовій спальні родинного маєтку Райтів, за дванадцять днів до весілля, і ці слова нарешті знайшли адресата.
— Ти мала рацію, мамо, — прошепотіла я стелі. — Я зустріла того, хто змушує мене відчувати все, що я ховаю.
Закрила очі.
— Тільки це не той, за кого я виходжу заміж.
— Збираєшся так лежати весь день? — його голос застав мене зненацька.
Джеймс стояв у дверях, недбало спершись плечем на одвірок. Руки в кишенях, голова трохи нахилена.
Я різко сіла, відкидаючи волосся з обличчя.
— Збираєшся підкрадатися до мене?
Господи, сподіваюся, він не чув. І взагалі, коли ти почала розмовляти сама з собою вголос, Вероніко?
— Тільки коли в тебе такий вираз обличчя.
Я нарешті підняла очі.
— Який вираз?
— Ніби збираєшся стрибнути, але боїшся висоти. Тому вирішила поки полежати біля обриву.
Прокляття.
Він завжди бачив мене наскрізь.
— Тобі щось треба було?
— Дзвонив Алекс, запитував, як справи з вибором місця для танцю. Ти вирішила з музикою?
— Я думала ти вже обрав. Елвіс Преслі?
Його губи сіпнулися в натяку на посмішку:
— Це був жарт. «Always on My Mind» — пісня про жаль. Не найкращий вибір для весілля.
Я звузила очі.
— Дурні жарти в тебе, Джеймсе.
— Можливо. Надягай куртку.
— Що?
— Ми ідемо в оранжерею.
— Я ще зайнята.
— Ні, — він уже йшов коридором. — Не зайнята. Десять хвилин.
— Джеймсе!
— Дев'ять, — долетіло з коридору.
— Мммм! — я протягнула в порожній коридор. — От же ж!
Пальці самі знайшли номер мами. Набрала швидко, поки не передумала. На третьому гудку вона відповіла.
— Дорогенька! — її голос був таким самим, як завжди: гучним, теплим, трохи театральним. На фоні грала якась джазова мелодія. — Ти живенька?
— Мамо, я...
— Зачекай секунду, сонечко, — почулося шурхотіння, музика стала тихішою. — Так. Тепер вся твоя. Що сталося? Ти дзвониш серед дня. Або хтось помер, або... — пауза. — Стій, в мене більше немає варіантів.
— Мамо, ти як завжди.
— Я дуже рада, насправді, — в її голосі почулася усмішка. — То що?
Я вдихнула, видихнула.
— Весілля через дванадцять днів. Я хочу, щоб ти приїхала.
Тиша. Коротка, але відчутна.
— Дванадцять днів, — повторила вона. — І ти дзвониш мені зараз.
Пауза.
— О Боже, ти вагітна?
— Ні!
— Ні?
— Просто... так склалося.
— Так склалося? — повторила вона. — Тебе змушують?
— Господи, ні, звісно.
— А хто він? Той адвокат з ідеальною поставою?
— Так.
Тиша.
Я заплющила очі, відчуваючи наближення неминучого:
— Ти приїдеш?
— Звичайно, дорогенька. Хтось же має врятувати тебе від самої себе.
— Мені не потрібен порятунок.
Брехня.
— Звісно не потрібен, — у її голосі була посмішка: та сама всезнаюча, від якої хотілося покласти слухавку. — Надішли адресу, буду завтра ввечері.
— Завтра? Мамо, це...
— Не обговорюється, — відрізала вона. — Я хочу подивитися в очі чоловікові, за якого моя донька виходить через дванадцять днів, і на тебе. Особливо на тебе.
Вона поклала слухавку. Я дивилася на екран телефону.
Шість хвилин. Куртка. Мені потрібна куртка. І, можливо, чудо.
