Раді Вас бачити!

Коли я торкнувся її руки, всередині з'явилося дивне бажання бути ближче до неї. Але було одне «але».

Чи хоче цього сама Вікторія?

До того ж вона моя підлегла. Я ніколи не заводив стосунків із людьми, з якими працюю, і не збирався порушувати власні принципи.

Я відкинув ці думки й зосередився на роботі.

Робота завжди допомагала мені відволіктися від зайвих думок. Проте цього разу не виходило. Її карі очі, спокійний голос і той короткий дотик раз у раз поверталися до моїх думок.

Я занурився в документи, намагаючись не думати про Вікторію.

Після обіду повернувся до кабінету й знову взявся до роботи. Але думки вперто поверталися до неї.

«Вона мені подобається. Я хочу дізнатися її трохи краще. Не як свою підлеглу, а як людину».

Раптом у мене з'явилася ідея.

«Запрошу її на вечерю. Скажу, що хочу обговорити робочі питання в іншій атмосфері».

Я мимоволі посміхнувся.

Взяв телефон і набрав її номер.

— Вікторіє, зайдіть до мене, будь ласка.

— Так, Олександре Івановичу. Уже йду.

Через кілька хвилин почув, як відчинилися двері.

— Викликали?

— Так. Сідай, — показав я рукою на крісло.

Вона сіла й уважно подивилася на мене.

— Щось трапилося?

— Ні, не хвилюйся. Я просто хотів запропонувати тобі повечеряти разом. Можемо поговорити про роботу, а заодно трохи краще познайомитися. Ти не проти?

Вона на мить замислилася.

Я бачив, що вона вагається, тому не хотів її квапити.

Нарешті Вікторія відповіла:

— Я згодна на вечерю.

— Чудово. Тоді бери сумочку. Я чекатиму тебе біля свого кабінету.

— Добре.

Вона піднялася з крісла й вийшла.

Через кілька хвилин я теж вийшов із кабінету. Вікторія вже чекала на мене.

Ми поїхали до ресторану.

Дорогою вона здебільшого дивилася у вікно, а я стежив за дорогою. У салоні панувала тиша, але вона не була незручною.

Коли ми приїхали, зайшли до ресторану. Нас провели до столика, і я допоміг Вікторії сісти.

Вона взяла меню, а я вирішив першим розпочати розмову.

— Як тобі працюється в компанії?

Вона підняла на мене очі.

— Дякую, мені подобається. Колектив дружній. А ви як начальник дуже хороша людина.

— Радий це чути.

Між нами знову виникла коротка пауза.

Я ненароком торкнувся її руки. Вона не одразу забрала долоню, але через кілька секунд усе ж відсунула її й подивилася на мене серйозно.

— Олександре Івановичу, давайте залишимо роботу в офісі. Мені здається, я розумію, навіщо ви запросили мене сюди.

Я мовчав.

— Я бачу, що подобаюся вам, — продовжила вона. — Але це неможливо. Ви мій начальник, а я ваша підлегла.

Вона підвелася з-за столу.

— Вікторіє, зачекай…

Я зробив крок за нею, але зупинився. Не хотів тиснути на неї.

Вона лише похитала головою.

— Не потрібно. Будь ласка. Гарного вам вечора.

— І тобі гарного вечора.

Вона пішла.

Я повернувся до столика й сів.

Ще хвилину тому я сподівався, що цей вечір допоможе мені дізнатися її ближче. А тепер залишився сам.

Я замислився над її словами.

Вона мала рацію.

Вікторія — моя підлегла. І якщо я справді хочу її поважати, то маю поважати й її рішення.

Я залишився в ресторані ще ненадовго, а потім поїхав додому.

Дорогою одна думка не давала мені спокою:

«Чому саме вона змусила мене вперше за довгий час забути про все інше?»