Раді Вас бачити!

Я ніяк не міг звикнутися з думкою, що в мене є син.

Тому вирішив переконатися, чи справді це так.

Я викликав спеціалістів із лабораторії, і вони взяли зразки для проведення ДНК-тесту на визначення батьківства.

Чесно кажучи, я сумнівався, що Денис справді мій син.

Але, дивлячись на те, як моя дружина прив'язалася до цього хлопчика і як він тягнувся до неї, я зрозумів одну важливу річ.

Навіть якщо тест покаже, що Денис не мій син, я все одно не дозволю забрати його з нашої родини.

Я всиновлю його.

Зроблю все можливе, щоб цей хлопчик залишився з нами.

Я не хотів довго чекати, тому попросив зробити експрес-тест.

І невдовзі отримав результати.

Я відкрив повідомлення.

«Шановний Олександре, згідно з результатами тесту на спорідненість між вами та Денисом, імовірність батьківства становить 99,9%.

Денис є вашим біологічним сином».

Я перечитав ці слова кілька разів.

Мій син.

У мене справді є син.

Я не зміг стримати усмішку, підхопив Дениса на руки й закружляв його.

— Тату! — засміявся він.

Я поставив його на підлогу, і він одразу побіг до Віки.

Вона лежала на дивані, поклавши руку на живіт.

Йшов четвертий місяць її вагітності.

Я дивився на них і не міг повірити, наскільки швидко змінилося наше життя.

Ще зовсім недавно ми лише мріяли про власну сім'ю.

А тепер у нас був син і зовсім скоро мала народитися наша донечка.

Несподівано Денис підійшов до Віки й поклав маленьку долоньку їй на живіт.

— Тут є малюк?

Віка усміхнулася.

— Так, тут є малюк. Ти будеш старшим братом.

Денис раптом змінився в обличчі.

— Ні!

Він розвернувся й побіг на другий поверх.

— Денисе! — покликала Віка.

Ми почули, як він зачинив двері своєї кімнати.

Я одразу піднявся за ним.

Підійшов до дверей і постукав.

— Дениску, синку, відчини двері. Ми з мамою Вікою нікуди тебе не віддамо. Ми любимо тебе. Ти нам потрібен.

За дверима було тихо.

Потім я почув схлипування.

— Ви брешете! Ти зараз так говориш, а потім зробиш, як мама. Збереш мої речі й віддаси мене комусь...

Мені стало боляче чути ці слова.

Я сів під дверима.

— Відчини, прошу, синку.

Я не збирався нікуди йти.

— Денисе, я ніколи й нікому тебе не віддам. Ми з Вікою хочемо стати для тебе найкращими батьками. Ти наш син. І те, що в тебе скоро з'явиться сестричка, нічого не змінить.

Я зробив паузу.

— Навпаки. Ти станеш старшим братом. У тебе буде маленька сестричка, якій ти зможеш розповідати казки та показувати свої улюблені іграшки. Ми всі будемо родиною.

Я не почув відповіді.

Уже хотів підвестися, коли двері кімнати відчинилися.

Мене зупинила маленька рука.

— Тату, не йди.

Я подивився на сина.

— Я нікуди не піду.

Денис витер сльози.

— Ходімо. Я вибачуся перед мамою. А потім ти прочитаєш мені казку.

Я усміхнувся.

— Ходімо.

Ми спустилися вниз.

Денис підійшов до Віки.

— Мамо, вибач мене, будь ласка.

Віка обійняла його.

— Я не серджуся на тебе, синку.

Я дивився на них і відчував неймовірне тепло.

Тепер це була моя родина.

Пізніше ми з Денисом пішли до його кімнати. Я вклав сина в ліжко й прочитав йому казку.

Коли він заснув, залишив нічник увімкненим і тихо вийшов із кімнати.

Повернувся до Віки.

Наступного дня ми всією родиною вирушили до торгового центру, щоб вибрати меблі для кімнати нашої майбутньої донечки.

До вибору активно долучався Денис.

— А ось це ліжечко буде гарним, — показав він.

Ми з Вікою переглянулися й усміхнулися.

— Якщо тобі подобається, беремо, — сказала Віка.

У результаті вирішили оформити кімнату в біло-золотих кольорах.

Після шопінгу пішли до кафе.

Я сидів за столом і дивився на свою сім'ю.

Це відчуття було неймовірним.

Віка поклала руку на живіт, переглядаючи меню.

Денис сидів поруч і розглядав дитяче меню.

Ми замовили їжу й стали чекати.

Грала спокійна музика, ми розмовляли та просто насолоджувалися часом разом.

Коли принесли замовлення, Віка хотіла допомогти Денисові.

Але він усміхнувся.

— Дякую, мамо, але я сам.

Віка обійняла його й поцілувала в маківку.

Я дивився на них і розумів, що ніколи не забуду цей момент.

Після кафе ми вирішили завершити день прогулянкою в парку біля нашого житлового комплексу.

Зробили кілька сімейних фотографій, багато сміялися, а потім усміхнені повернулися додому.

Увечері Віка пішла приймати душ, а я допоміг Денисові підготуватися до сну.

Одягнув його, вклав у ліжко й знову прочитав казку.

— На добраніч, синку.

— На добраніч, тату.

Я вимкнув світло, залишив нічник і тихо вийшов.

Повернувшись до Віки, ми ще трохи поговорили про наш день, а потім лягли спати.

Я обійняв свою дружину.

Ми обоє знали, що попереду на нас чекають великі зміни.

І приблизно через п'ять місяців у нашій родині з'явилася ще одна маленька людина.

Наша донечка.

Ми назвали її Веронікою.

Коли я вперше взяв її на руки, то подивився на Віку.

Вона усміхалася крізь сльози.

Поруч стояв Денис і з цікавістю дивився на свою маленьку сестричку.

— Тепер я старший брат, — гордо сказав він.

Я обійняв Віку за плечі.

У той момент я зрозумів: ось воно — моє справжнє щастя.

Не ідеальне.

Не таке, як я колись уявляв.

Але наше.

І після всього, що ми пережили, я більше нічого не хотів змінювати.