Раді Вас бачити!

Ми прибули до компанії.

Робочий день минув дуже швидко. Я кілька разів згадував про нашу домовленість із Вікою.

Вона попросила не поспішати.

І я не буду.

Цього разу все буде інакше.

У Віки була перерва, і вона відпросилася на годину до брата та Жені. Звичайно ж, я її відпустив. Не звір же я якийсь і не тиран.

А сам вирішив поїхати до батьків.

У нас, відверто кажучи, не найкращі стосунки. Але все одно вони дали мені життя й піклувалися про мене в дитинстві.

Батько був суворим. Його боялася навіть мама.

Коли я підріс і почав усе розуміти, то став захищати маму від нього. Досі не розумію, чому вона не пішла від нього.

Але батько отримав своє покарання.

Він сильно занедужав. Підозрюю, що через деякий час його може не стати.

Я відкинув ці думки.

Зараз не про це.

Минуло приблизно годину.

Я повернувся від батьків до компанії. На диво, ми не посварилися. Батькові ставало дедалі гірше, і, мабуть, це змушувало його поводитися спокійніше.

Але зараз не про це.

Вікторія вже була на місці.

Я привітався з нею, дав кілька розпоряджень і зайшов до свого кабінету.

Сів за стіл і раптом згадав, що так і не зробив їй комплімент.

Їй дуже личить новий колір волосся.

Напевно, сестра постаралася. Віці надзвичайно гарно з такою зачіскою.

Я ще кілька хвилин працював, а потім вирішив покликати її до себе.

— Вікторіє, зайдіть до мене.

— Одну секунду, — пролунало у відповідь.

Через хвилину вона зайшла до кабінету.

— Викликали?

— Так, сідай.

Вона сіла навпроти мене.

— Віко… Дякую тобі за співпрацю.

Вона здивовано подивилася на мене.

— Ви… ви хочете мене звільнити?

Я не стримав усмішки.

— Ні, що ти. Навпаки, хочу тебе похвалити. Ти старанно виконуєш свої обов'язки. До того ж ще й допомагаєш моїй сестрі.

Я дістав документи.

— Тому хочу дати тобі премію, хоча ти працюєш у нас не так давно.

— Що?.. О, дякую…

Вона була справді шокована.

Мабуть, я й справді почав цю розмову занадто різко.

Я подивився на неї й на мить забув про все навколо.

Мені захотілося скоротити відстань між нами.

Я нахилився й легко поцілував її.

Вікторія спочатку завмерла від несподіванки, але потім відповіла на поцілунок.

Через кілька секунд я відсторонився.

— Вибач…

Вона дивилася на мене, а потім сама зробила крок назустріч і поцілувала мене.

Цей момент був зовсім не схожий на те, що я відчував раніше.

Я відсторонився першим, намагаючись повернутися до реальності.

Переді мною була моя підлегла, а я сам лише нещодавно пообіцяв собі, що не буду поспішати.

Вікторія теж мовчала.

Між нами зависла тиша.

Але тепер я точно знав одне.

Вона теж щось відчуває.

І, можливо, саме з нею все справді буде інакше.