Кілька хвилин я сиділа, приголомшена потоком спогадів і міркувань. А тоді в голові блиснуло прозріння: такого не буває. Це все — незрозуміле, невиразне марення.

А що, як наді мною проводили експерименти? І ці два тижні я провела за переглядом якогось фільму? Або в шоломі віртуальної реальності? Може, на мені тестували нові пігулки? А вагітність?.. Може, я досі лежу десь, обмотана проводами, і це лише гра мозку? Повне занурення, а за мною зараз спостерігають люди в чорному?

Я озирнулася. Нікого. Навіть Мишко зник.

Погляд ковзнув по химерних деревах. Їхні форми змінилися — контури більше не були чіткими, ніби хтось стер лінії.

Найабсурдніші здогади вишикувалися в ланцюжки припущень, але жоден не витримував перевірки. Щось все одно не складалося. Кожна ідея була промацана й відзначена як неспроможна. Хіба що я й справді в «Матриці» й підключена до експерименту «мозок у колбі». Від уяви, що мої мізки плавають у скляній посудині, підкотила нудота. Я відхилилася вбік, прощаючись зі сніданком.

Підвелася, відійшла, витерла рот і руки вологими серветками. Заховала їх у кишеню й знову глянула на дерева, що обступили галявину.

У мене надто жива уява. З дитинства. Колись я прокидалася серед ночі й розповідала про казкових істот. Похід до психологів. Тест із плямами Роршаха, де з кожної я витягала цілу історію. І мамин розчарований голос: «Скільки можна брехати та вигадувати?» Я перестала. Не вигадувати —розповідати про те, що бачила.

От і зараз смикнула себе, забороняючи бачити те, чого насправді не може бути. Те, що п’ять дерев на цілий метр випирають на галявину й завмерли колом, ще не привід вигадувати всякі нісенітниці про драконів, демонів, ангелів, п'ятьох чоловіків та їх хвостатих спадкоємців. Хихикнула нервово.

Очі ковзнули по жухлій траві й раптом зачепилися за ледь помітну прим’яту лінію закручених, але не зламаних стеблинок. Я пішла вздовж цієї імпровізованої доріжки, що прямим розчерком вперлася в перше дерево. Від нього під гострим кутом тягнулася друга лінія — до дерева навпроти. На п’ятій я вже знала: це зірка.

Агрогліфи? Посеред лісу?

Маячня…

— Нарешті я знайшов тебе! — на галявину вибіг захеканий Мишко. — Якби не карти… — він махнув рукою. — Ти навіщо так далеко пішла?

Я похитала головою.

— Тобі ця сосна нічого не нагадує? — показала на дерево з кроною, що розліталася, мов крила.

— Дерево як дерево.

— А мені — ангела. Бачиш? Ліве крило. Праве — ніби прикриває когось.

— Схоже, але…

— А це? — я вказала на прим'яту траву. — Лінії. Вони складаються в зірку.

— Агрогліфи?

— Так.

Він присів, уважно роздивився закручені за годинниковою стрілкою стебла.

— Комусь було нічого робити, — посміхнувся. Та коли глянув на мене, усмішка згасла. — Ти ж у це не віриш, Аля? Не думаєш, що це щось… надприродне?

Він кілька секунд вдивлявся в мене, а тоді різко підвівся.

— Ходімо. Ти замерзла.

Схопив за руку й потягнув.

— Почекай!

— Що почекай? Це ж все марення, Алін.

Він не сповільнився. Стиснув так ніжно і міцно, так, що вирватися було неможливо. Відчинив двері позашляховика, посадив мене всередину, заклацнув ремінь безпеки.

— Даремно ти так, — пробурмотіла я.

— Даремно? Ми дві години блукаємо лісом. А зараз не літо. Ти вагітна. Якщо не думаєш про себе — подумай про дитину.

Заревів мотор. Машина різко рушила, виносячи нас геть із цього чудового лісу.

Ми їхали мовчки. По пальцях, що вистукували по керму, я бачила —Мишко нервує. Та розмовляти не хотілося. Можливо, його слова були справедливі. Але те, що він не захотів вислухати, а прийняв якісь свої рішення, мене розлютило. Та й питання щодо стеження та гіперопіки залишилися…

— Алін, пробач. Ти, мабуть, вдарилась головою значно сильніше, ніж ми припустили, і варто… — він урвав фразу, помітивши як змінилося на цих словах моє обличчя. — Я злякався, — зізнався він, скуйовджуючи волосся. — Просто турбуюся. Про тебе. І про дитину.

— Це не твоя проблема, — відрізала жорстко, сама не розуміючи, що зачіпає більше: ця несподівано нав’язлива участь чи жест, разом з яким спливли сірі димчасті очі й лукава посмішка.

— Чому не моя? — здивувався він, під’їжджаючи до будинку. — Я хочу, щоб стала моєю.

— А як же Лара та Ваня? — я підняла брову.

Ніколи навіть у страшному сні не припускала, що ця розмова колись відбудеться.

— Я вже пів року як розлучений, Аль, — сказав він, паркуючись біля мого будинку. — Я запізнився тоді. І не хочу запізнитися вдруге. Залиш ці безглузді пошуки. Не має значення, хто це був. Ми підемо до лікаря, розберемося з твоїми нервами. Все буде гаразд. У твоєї дитини буде батько.

Біль не спалахнув — він розповзся повільно, як тріщина по склу. Сльози самі покотилися щоками. Я схилила голову, ховаючи очі.

Я завжди сподівалася, що цієї розмови не відбудеться. І дуже вірила у можливість дружби між чоловіком та жінкою. Ітон посміювався з цієї моєї наївності та неоднарозово повторював: чоловік не дружить із жінкою, яку не хоче зробити своєю.

Тремтячими руками, відстебнула ремінь, відчинила дверцята, вибираючись із машини.

— Ти нічого не скажеш? — його голос прозвучав майже байдуже. Наче й не було цього безглуздого зізнання.

Можливо, в якомусь іншому паралельному вимірі ми з Мишком могли б бути разом. Але в цьому він з’явився в моєму житті надто пізно — одружений, вже зайнятий чужим життям. І на два роки пізніше за Ітона. Невчасність — справді вічна драма. Ми постійно або не встигаємо, або говоримо занадто рано.

А він знов спізнився. Нехай я і не знаю, правда чи вигадка мої спогади, але я це обов'язково з'ясую. Ні, навіть не спізнився, відрізав собі шлях цим своїм зневірою.

— Не дзвони мені більше, — кинула я тремтячим від беззвучних ридань голосом.

І зачинила двері раніше, ніж він устиг відповісти.

За спиною щось гримнуло. Завила сигналізація, заревів мотор, різко скрипнули гальма.

Я здригнулася й напружено визирнула у вікно. І, не помітивши будь-яких ознак аварії, шумно видихнула.

Боже, нехай з ним буде все добре, і він благополучно дістанеться додому! Не хочу такий хрест на душу.

***

Життя шалено дивна штука. Воно то тягнеться нескінченно, липне до тебе, і ти в’язнеш у ньому, як у павутині. То мчить стрімко, подібно до гірської лавини, що зійшла, змітаючи все на своєму шляху, не залишаючи часу на роздуми, сумніви, страхи та зважені рішення. І нам здається, ось ще хвилинка, ще одна битва і я все надолужу. Але за цією битвою слідує наступна. А потім ще й ще. І в якийсь момент ти розумієш — надолужувати вже пізно.

Якби я тільки знала, що моєму дивному сну відведено не роки, а лічені дні, я б ніколи не відкладала щастя. Але це — слова, якими ми прикрашаємо запізнілі висновки.

Насправді мене нестримно тягнуло. Кудись. Тягло. Наче всередині натягнули струни — ще трохи, й вони луснуть, обірвуться, вивернувши світ навиворіт.

Я більше не могла чекати. Не могла сумніватися. Мені потрібно було поспішати. Час спливав і я це відчувала з якоюсь дивною приреченістю.

Прокинулася різко, сіла на ліжку. За вікном світанок займався бузковими спалахами, , розвіюючи сіруватий серпанок осіннього туману. А а я всією своєю сутністю відчуваю: мить — і буде пізно. Для мене. Для них.

І це саме "них" не дозволяло сумніватися.

У жодній моїй найсміливішій фантазії я б не вигадала п'ятьох чоловіків. У моєму виконанні це, швидше за все, був би жахливий трилер з чорним гумором. А тут... Я кохала їх, приймала, довірилася. Ні, навіть моя шизофренічна уява не могла таке придумати.

Схопившись із ліжка, накинула теплий халат і рушила в гараж. Там, на дальній полиці в коробці, зберігалося все, що залишилося в мене від дитинства і батьків. У ній же зберігалися і мої дитячі малюнки, сховані колись від мами на горищі батьківського будинку.

Відкривши папку, здригнулася від впізнавання. Я давно їх не пам'ятала. Та й не відкривала цю папку, ставши дорослою. Для мене вона була табу, адже колись я давно пообіцяла мамі більше не вигадувати всякі нісенітниці.

А зараз дивилася на два місяці й дивний храм, кривавий слід на снігу, бій дракона і демона, падіння в прірву, чорні плями і… І в мене не було слів, бо ці начерки олівцем своєю детальністю нагадували великі полотна дорослих художників і ніяк не могли бути намальовані шестирічним дівчиськом. Останній у папці малюнок змусив здригнутися — дівчина в оточенні п'яти чоловіків, таких різних зовні, але неймовірно схожих у погляді: дбайливому, лагідному, з тією тихою поблажливою усмішкою, з якою вони дивилися на неї. Такі реалістичні, живі. І єдине слово-підпис унизу: «їоМ ».

Короткий присвійний займенник відбитий дзеркально підняв цілу купу спогадів зі сльозами і гіркотою — мене довго і вперто переучували писати так. Неправильно. Але я чомусь бачила світ таким і старанно виводила літери лівою рукою та завжди з права наліво.

Заблукала душа — так назвала мене одна з бабок, якими возили батьки, щоб позбавити від кошмарних видінь. Тільки я не боялася своїх снів, навпаки завжди із захопленням зустрічала їх, щоразу впізнаючи щось нове.

— Ви робите помилку, — кричить у спину мами, яка тікає зі мною, якась стара.

— Я можу тільки тимчасово заблокувати їх і те, якщо вона дозволить, — каже інша, заглядаючи мені в очі.

А я, лякаючись її вицвілих добіла очей, верещу від страху, обіцяючи ніколи більше ні малювати, ні писати неправильно, ні вигадувати. Аби тільки не бути зараз з цією лякаючою бабою Ягою.

Втім попри всі ці обіцянки, фантазії все одно приходять. Тільки я ховаю їх. Далеко. У кам'яну в'язницю, споруджену біля маленької дівчинки. Тут їх ніхто не знайде. І ніхто ніколи не дізнається.

Новий погляд на малюнок не викинутий мамою. Я знаю їх усіх, моїх чоловіків. Машинально проводжу рукою за такими рідними обличчям. Ще зовсім недавно засинала в їхніх обіймах. А зараз…

Прикриваю долонькою живіт, відчуваючи як дитина відгукується на моє хвилювання. Хіба я мушу її вже відчувати? Рано ж. Але я відчувала її біль, страх, розгубленість. Моя крихта хотіла назад. Їй жахливо не подобалося у цьому світі. Не подобалося, що не вистачає енергії та сил.

— Я проведу тебе, — маленька дівчинка в недоречно білій сукні тремтячим маревом з'явилася поруч.

Її риси перестали бути схожими на скелет, і я зі схлипом жаху впізнала в ній себе. Затулила рота рукою, стримуючи крик, що рвався назовні.

— Треба поспішати. Ти зняла блок і тепер треба повернутися. Ти й так затрималась.

Дівчинка затремтіла, пішла брижами, а незабаром і зовсім зникла.

— Повір і поспішай, — пробурмотіла наостанок, зникаючи в примарному серпанку.

Кинувши погляд на коробку з написом Марко, так і не наважилася відкрити. Минуле хай залишається тут.

Повернувшись у будинок, по похідному швидко зібрала в рюкзак все необхідне, переодягнулася у теплий спортивний костюм і вийшла до машини. В останній момент повернулася на кухню та залишила кілька слів Мишку: “Не шукай. Будь щасливим”.

Скрипнули двері гаража, випускаючи мене зі своєї темної роззявленої пащі, і автомобіль, пронизливо скрикнувши шинами, помчав туди, де я залишила своє серце.

— Ну, що, маленька, допоможеш матусі знайти дорогу додому? — запитала я, погладжуючи живіт.

У долоню прилетів розряд струму. Дитина двох світів достатньо напилася сили, щоб відкрити шлях туди, звідки ми прийшли п'ять днів тому — у Міжсвіт, дивне приміщення з купою кривих дзеркал.

Туди, куди моя маленька перенесла нас від фендорів, на роздирання яким викинули мене фігури в чорних плащах, не дозволивши завершити ритуал.

Не було гарантії, що я знайду Аластрі.

Одного разу я вже намагалася. І не знайшла, а сили танули, накладене заклинання діяло і через мить я вже не пам'ятала, що шукаю.

І тоді, натрапивши на свій світ, я повернулася додому.

Додому?

Безпорадно озирнулася на всі боки й з сумом зрозуміла, що вже не вважаю це місце домом. Та й чи був він колись? Так, тимчасовий притулок, де я могла знайти спокій.

У небі тільки спалахнув світанок, а я вже мчала назад у ліс. Місто душило, тиснуло, позбавляло Перчинку необхідної енергії. І моя крихітка тягла її з мене. Так багато, що я майже похитувалася від слабкості.

Гнала машину й лаяла себе за спонтанність та необачність, але бачені вночі сни змушували не зволікати. Уві сні я згадала те, чого не згадала на галявині — останній день мого перебування у світі Аластрі.

І тепер мені просто потрібно повернутися.

Я не маю права помилитися.

Бо десь там годинник Світобудови вже відраховує останні удари.