Складної розмови не сталося. Шлунок дуже своєчасно вирішив нагадати про себе голодним бурчанням.

— Тримай, — вручив мені в руки коржик із сиром Демріан.

— Дякую, — запізно згадую, що в мене за спиною повний їжі та всякої всячини рюкзак для непередбачених ситуацій.

Але цей коржик приправлений турботою був смачнішим і я задоволено усміхнулася.

— Леону скажеш "дякую". Ми з Ксаєм про їжу навіть не подумали, — зізнався демон, знизуючи плечима на свою неквапливість.

— А де вони? — спитала, ледве прожувавши, і озирнулася на всі боки, чекаючи, що ось зараз туман розійдеться як Червоне море перед Мойсеєм, випускаючи могутні тіла моїх чоловіків.

— Рон і Рей залишилися в Аластрі, — відповів Дем і, побачивши мою задерту вгору брову, додав: — Виникли проблеми в драконаті та Кірулеї, — я примружилася і демон, зрозумівши, що сказав щось не те, продовжив: — Нічого страшного, просто потрібно вирішити деякі питання.

Ох, ці чоловічі питання. Хоча з цими все зрозуміло — ухвалення влади, церемонії, справи…

Розмірковуючи про мінливість долі, мовчки дожувала коржик. І лише зараз зауважила, що рюкзака за спиною немає. І коли встигли зняти? Так само в мовчанні рушила за Демріаном.

Бачила я ці «проблеми». Нехай дракон і байдуже дивився на бал і красунь, але хіба це може бути важливіше за дружину? Стало трохи прикро. Але в кохання Рейдерана та біль у його очах я вірила. Леон навіть тут дотягся, щоб довести свої почуття, а ось Рон… Мовчазний, замкнутий, він так жодного разу й не сказав, що відчуває до мене хоч щось, крім симпатії. Та й цей шлюб. Я ж фактично сама його нав'язала, додумавшись стрибнути вниз. Чомусь вирішила, що рятую його, а він мене кохає. А як все було не так? Раптом мій стрибок змусив його одружитися? Він же не знав, що я обзавелася подвійним підстрахуванням у вигляді вампіра та Леона і будь—який з них би мене врятував. Невже я сама вигадала все — почуття, клятви, і втягнула його в нав'язаний союз із п'ятьма чоловіками? В пам'яті яскравою іскрою промайнула розмова в готелі й одне—єдине визнання Рона, зроблене фактично під тиском. Стало жахливо, тоскно та сумно.

— Що ти собі придумала, дурненька? — смикнув мене на себе зі спини Ксай, розвертаючи й стискаючи в обіймах, пальцем підняв мій підборіддя, змушуючи дивитися на себе.

Потонула в бездонних рубінових очах, що сяяли іскрами яскравої пожежі.

— Звідки ти…? — але питання так і завмерло на вустах, дозволивши мені відчути себе не просто дурненькою, як справедливо помітив вампір, а останньою дурою. — Нічого.

Вдумливий, пильний погляд віч—на—віч, вдивлявся в ті приховані куточки, які я давним—давно нікому не показувала. А може, взагалі ніколи не оголювала їх перед людьми.

Тряхнула головою, скидаючи з себе чаклунський погляд—рентген:

— Виберемося, поговоримо, — озвучила я пропозицію, радіючи тому, що й місце не підходить, і час.

Вампір кивнув головою та підхопив мене на руки.

— Так буде швидше.

Наступні кілька годин я провела катаючись на руках. Частіше мавпочкою висіла на спині або животі. І нехай остання поза була зайво провокаційною, а моє лібідо збунтувалося чи то від невеликої помірності, чи то від викиду гормонів, але пересуватися так виходило швидше та безпечніше.

Як чоловіки орієнтувалися в цьому тумані, сказати було складно, але та впевненість, з якою вони обирали напрямок, бажання уточнити це питання не викликала. Я повірила в те, що вони точно знають, як потрапити в Аластрі та цілком поклалася на їхнє чуття.

Двічі на нас нападали страшні тварюки. І ще раз довелося зіткнутися з величезним фендором. Ось тоді ми, на мою переконливу вимогу, і перевірили теорію моєї отруйності — отруйна, а для фендорів смертельно небезпечна.

— Зміючка ти наша, — розсміявся Демріан, дивлячись як ховаються величезні щупальця в спробах уникнути крапель моєї крові.

Ніч ми провели у якійсь печері. А вранці...

— Доброго ранку, кохана, — ласкаво привітав Ксай.

— Тобі треба поїсти, — вторив йому Дем. — Тримай, — вклав мені в руки миску з їжею Дем.

Щось мене насторожило у волошкових очах. Машинально усунула протягнуту миску. Встала мовчки, озирнулася на всі боки, намагаючись усвідомити те, що відбувається. Десь на підкірці свідомості билося попередження, що щось не те й усе не так. Рукою торкнулася грудей демона в надії, що дивне відчуття розвіється, наткнулася на тепле тіло з серцем, що виразно билося. Заплющивши очі, вдихнула запах і прислухалася до шуму дихання, мріючи впізнати, вичленувати рідне, але все було таким однаково—знайомим, що я мимоволі скривилася — не моє. Або якщо бути точнішим моє і не моє одночасно.

Нахилилася до рюкзака, що слугував уночі подушкою.

— Ти ж вагітна, тобі не можна носити тяжкості, — спробував перехопити рюкзак Ксай.

Не віддала. Дістала банку консервів, спантеличено вдихнула, так і не промовивши жодного слова. Дивно це все. Звідки ця підозрілість? Я інтуїтивно відчувала, що щось не те. Нехай ці чоловіки зовні нічим не відрізняються від моїх рідних Ксая та Дема, і все одно у них відчувалося щось не моє, чужорідне. Десь усередині народжувався підсвідомий протест, тіло відгукувалося відторгненням, а не бажанням втиснутись та розчинитися в теплі та ласці.

Зазирнула всередину себе, відшукуючи нитки зв'язку. Дві з них вже були відчутні, наче перерваний зв'язок відновився, але чомусь повільно віддалялися. Закрадалося невиразне відчуття, що це все якась грандіозна підстава, і чим більше я спостерігала за ними, то ясніше ставало одне — моїх чоловіків поруч зі мною зараз немає. І що робити я зовсім не знаю.

Тішило, що токсикозу теж немає, і я спокійно доїла консервованого тунця з банки.

Накинула на плечі рюкзак, не давши забрати його одному з чоловіків. Запалила прихований ліхтарик й озирнулась у пошуках того, куди могли подітися мої демони і вампіри, але на гладкому камінні жодних видимих слідів не залишилося. Зникли без боротьби?

«Ти знаєш все!», — спливли в пам'яті глузуванням слова дівчини—прабабусі, перекривила їх подумки, лаючись про себе: — «Знаю! Звичайно ж! Як не знати! Тільки інструкцію до цих знань та сил ніхто не видав».

Відійшла вглиб одного з відгалужень, попросивши не ходити за мною та пославшись на нудоту. Хлопці залишилися поряд з імпровізованим ліжком, чекаючи мого повернення. Подумки перебирала вчорашній вечір та свій сон. Спала я надзвичайно міцно. Одурманили? Не думаю, що демон і вампір дозволили б застигнути їх зненацька. Увечері на сторожі біля входу залишався Ксай, а Дем був зі мною, вночі чоловіки збиралися змінитись. Погасила бажання побігти перевіряти сліди. Хто б не провернув це все, йому потрібне моє незнання, а отже, мені не варто показувати, що я про щось здогадуюсь.

Вийшла з печери, а за мною виринули з неї й копії. Хтось спробував підхопити мене на руки, але я відстрибнула. А потім зрозуміла те, що не усвідомила відразу — запах, шум, зовнішній вигляд, дотик мене обманювали всі п'ять почуттів мого організму (смак не перевіряла, але думаю і він би обдурив. Або все ж таки спробувати?), навіть шосте почуття підвело з цим дивним відчуттям тонкого зв'язку між нами, але тіло на цих чоловіків не реагувало. Чим керувалося воно? Не знаю. Але бажання до жодного з них я не відчувала.

Крадькома оглянула прим'яту траву біля входу. Сліди на землі були майже не помітні. Так, дрібниця — перевернутий камінь, але для мене це була зловісна ознака. Значить, не вигадала. Значить, не можна списати це все на хвору уяву, що розігралася, і поганий сон.

І що робити? Де шукати моїх? І кому це все знадобилося? Навіщо? Невже в цьому світі є хтось страшніший за фендорів?

Одне ясно клони поки не здогадалися, що я розпізнала підміну, а значить і на смак їх доведеться скуштувати, щоб притупити пильність та підтвердити здогад. Підійшла і швидко, щоб не розгубити рішучість вп'ялася в губи вампіра. Насилу придушивши гидливість й бажання відплюватися, відскочила вбік. Ні, смак був той самий, а ось губи немовби належали іншій істоті, а не моєму чоловікові.

А якщо…?

Ні, думати про це буду потім, поки піду туди, куди ведуть. І намагатимуся розібрати завал свого «знаю».

***

У голові панував бедлам. Я знову і знову прокручувала момент пробудження, вишукуючи, виділяючи деталі, що мене насторожували. Найбільше турбували очі. Саме вони одразу зачепили мене за живе. Так буває іноді, коли ти повертаєшся додому і, незважаючи на те, що все лежить на своїх місцях, розумієш, що щось не так. Неістотна дрібниця, що вибивається із загальної картини. Непомітна, невловима, вона відчувається інтуїтивно.

Ось і в цих криваво—червоних та нескінченно—синіх очах було щось нове, незнайоме. Або точніше чогось не було. Чогось, що огортало мене своїм теплом, зігрівало та будило в душі щемливу ніжність.

Ксай звично викинув руку, підтримуючи мене, коли я оступилася. Але навіть у цьому звичайному жесті вибагливій мені все було не так. Наче пальці знайомо перехопили тонке зап'ястя, але ні — до болю вп'ялися в ніжну шкіру, залишаючи синці. Утримала готове зірватися роздратоване шипіння та кам'яну маску на обличчі, не стала висмикувати руку, тільки зараз усвідомлюючи, скільки стриманої лагідної сили таять довгі аристократичні пальці мого вампіра. Здавалося, натисне трохи сильніше і все — кістка хрусне під тиском, і рука повисне зламаним пензликом.

Думки схвильовано металися в голові, не даючи зосередитися, перескакували з одного на інше. Сама не помітила, як у глибині розуму народилося побоювання, що воскресило спогад про ментальні здібності людей з Аластрі, і почала методично та зосереджено зводити захисну стіну, ховаючи за нею все найцінніше.

«Нехай спробують тепер зчитати, про що я розмірковую. Нічого в них не вийде», — посміхнулася підступно, стримуючи бажання показати широким спинам язика. Мимохідь відзначаючи, деяку невластиву мені дитячість у вчинках та бажаннях.

Навколишній світ був усе таким же похмурим і туманним, і в якийсь момент, відволікшись від невтішних дум, я зрозуміла, що світила на небосхилі немає. День не змінюється ніччю. Легкий вітерець не турбував туманне марево. А сірі рослини явно не відали що таке фотосинтез. А може тут, як у нас на Південному полюсі настала полярна ніч чи навігаційні сутінки? Але чому ж тоді не так холодно?

«І опади цьому світу не відомі», — спав на думку здогад, коли я в черговий раз спробувала розглянути небо. Дивний світ. І якийсь штучний щось. Ірреальний.

— Ти сьогодні така мовчазна, — зауважив лжеДем, з такою ж, як і навколишній світ, неприродною усмішкою на губах. Дем так не посміхається! Він взагалі рідко посміхається. Але коли розпливається в посмішці, дивлячись на мене, в мене тремтять піджилки й живіт зводить від бажання.

Здригнулася, розганяючи по шкірі страх. Я так ще й не вирішила, який з варіантів краще в даній ситуації — те, що зі мною поряд йдуть клони, те, що я збожеволіла, те, що в них оселився паразит, витіснивши свідомість, або те, що моїх чоловіків позбавили їхніх душ. Останнє припущення було найстрашнішим і диким для моєї раціональної логіки, але від цього не ставало менш можливим у цьому неможливому світі.

Залишивши сказане без відповіді, знизала плечима.

— Коли ми вже прийдемо? — поцікавилася примхливо, усім своїм виглядом демонструючи втому.

— Скоро, — втішив лжеКсай, підхоплюючи на руки.

Вириватися знову не стала, довірливо припала до нерідного тіла, вбираючи невластивий моєму вампіру тонкий, раніше нечуванний, аромат, від якого мене трохи нудило. Слухаю биття серця й навіть у його нерівному стукотінні знаходжу відмінності.

Як же це все страшно!

Ситуація з цими брехунами напружувала навіть більше, ніж загублене Позамежжя з купою дзеркал—порталів. З тим, принаймні, мені цікаво було. Звідки це дивовижне місце з'явилося? Ким воно було створене? І я з завзятістю заглибилася в вигадки, намагаючись відволіктися, але вперті думки знову й знову поверталися до чоловіків. У грудях клекотіло бажання знайти та задати гарненьке тріпання тому, хто відібрав у мене цей добрий ранок, позбавив спокою і…

Стримала непрошені гіркі сльози — мене ніби поманили виконанням мрії та позбавили її тоді, коли я вже майже святкувала перемогу.

Білий палац виріс перед нами з нізвідки. Східний і надто розкішний. Оточений квадратними вартовими баштами, прикрашений арками, фресками та мозаїкою, він ніби зійшов зі сторінок книг з арабськими казками.

Сірий туман перетворився на білястий напівпрозорий серпанок, наштовхуючи на припущення, що палац стоїть на височині.

— Де ми? — запитала, озираючись на всі боки, сподіваючись помітити шляхи відступу.

— Довірся нам, крихітка, — прошепотів на вухо демон, на руках якого я зараз перебувала. І було в цьому жесті щось таке рідне, що серце здригнулося й відразу ж приречено зірвалося вниз, коли я придивилася до стиснутих в тонку ниточку губ. Це не він!

Демон поставив мене на ноги, і я похитнулася на хитких від хвилі слабкості ногах.

— Нам сюди, — потягнув мене за руку лжеДем.

Ступнули під склепіння величезної тронної зали, де на великому масивному троні, на піднесенні сиділа вона... Прекрасна, яскрава, з величезною блискучою короною на рудоволосій голові. Сповнена власної величі. Неможливо далека. До такої, скільки не тягнися — не дотягнешся, завжди будеш лише дрібною кішечкою під її ногами.

З погордливою усмішкою на гордовитому обличчі дівчина стежила за тим, як ми наближаємося.

Гордо випростала спину і ширше розправила плечі, роблячи ще один крок. Зарозуміло скинула підборіддя, краєм ока відзначаючи, що чоловіки якось знітилися, стали трохи нижче, незважаючи на свій зріст. Ні, вони не зігнулися під цим поглядом, але в кожному жесті ковзало ледь помітне підпорядкування переважаючій силі. Ще раз підтвердивши ввже відому мені істину — це точно не мої чоловіки: Ксай би зараз розпливався в зневажливій усмішці, а Дем холодно й зарозуміло препарував очима.

Усміхнулася, сама не розуміючи, чому тішюся. Зате моя посмішка неабияк вивела з себе цю володарку Сутінкового світу.

— Стояти! — неголосно, але з натиском сказала вона.

Жорстка, владна, звикла до беззаперечної покори оточуючих. Явна домінанта у світі чоловіків, що сиротливо тулилися біля трону, як дітлахи до мамки.

Зупинилася, миттєво переставши посміхатися. Не від страху, ні. Нехай з такою жартувати собі дорожче — розітре й не помітить. Але мені не личить боятися, а ось остерегтися завжди корисно. Набути ворога простіше, ніж друга. А я тепер не одна, нас як мінімум двоє в розкинутій нею пастці. Схилила голову в легкому поклоні, чекаючи на подальші розпорядження.

— Мирних зірок тобі, бачача, — привітала вона суворо.

Звернення неприємно вкололо, і я на короткий вдих здригнулася, не втримала маску. У фіолетових очах навпроти майнуло приховане торжество.

— І вам мирного неба, Ваша Величність, — додавши голосу належної шанобливості, відповіла я.

— Запрошую тебе та твоїх чоловіків погостювати у моєму палаці.

— Ми б з великою радістю, але змушені поспішати, — спробувала відмахнутися від цієї сумнівної честі: — Та й турбувати вас, Володарка, не хотілося.

Ввічливість їй сподобалася і потішила. Вона посміхнулася ширше, від чого усмішка стала більше схожа на оскал:

— Ну, що ти, нікого ви не потурбуєте. Ми завжди готові вітати вихідців з Аластрі. Адже самі колись прийшли з нього. Тебе проводять. Тобі потрібно відпочити. Негідно вагітній подорожувати Сутінковим світом, пробираючись у сірій пелені.

Біля мене намалювалися двоє з скриньки, відтіснивши чоловіків. Рудоволосі та блакитноокі вони були схожі на стародавніх дурнів-велетнів з казки.

— Ти маєш рацію, Володарка, не годі, — погодилася добродушно, подумки стискаючи кулаки.

Розвернулась та під конвоєм попрямувала геть із зали. І чого питається хотіла ця Величність? Продемонструвати свою перевагу? Познущатися над захопленою здобиччю?

Біля входу не втрималася, зупинилася й подивилася на так званих чоловіків, що уважно і з упокорюванням, вислуховували сказане царицею.

«Де ж Ксай і Дем? Що трапилося вночі?», — турбували душу незадані питання, відповіді на які ще потрібно було знайти.