Раді Вас бачити!

Я відштовхнула Адріана раніше, ніж зрозуміла, що його руки вже відпустили мене. Ранкове світло згасло, сукня зникла, під пальцями знову опинилася щільна тканина дорожнього плаща. Край столика боляче вперся в стегно, і я вчепилася в нього, намагаючись утримати рівновагу. Книга лежала розгорнута перед нами, але двері за чоловічим плечем зникли, залишивши стіну з темним дерев’яним оздобленням і вузьке дзеркало.

Адріан забрав руку зі сторінки. Золоті лінії між нашими пальцями обірвалися, а на папері проступив слід, схожий на опік. Я дивилася на нього й усе ще відчувала губи біля скроні, тепло чоловічого тіла, власне бажання притиснутися ближче. Хотілося витерти долоню об плащ, позбутися відчуття його шкіри й нарешті вдихнути на повні груди.

– Кому ви мене обіцяли?

Він опустив рукав, закриваючи пошкоджену печатку. Рух був швидким, але після побаченого я вже стежила за його руками. Адріан глянув на стіну там, де у спогаді відчинилися двері, і знову повернувся до мене.

– Дому.

– Я хочу почути відповідь, яку зможу зрозуміти.

– Будинок живе завдяки договору з моїм родом. Він відкриває переходи, захищає землю навколо й підкоряється господареві. За це господар підтримує його магією та дотримується умов.

– Серед яких є дружина?

– Серед яких є людина, здатна розділити владу над ним.

Я прибрала руку зі столика й відступила за крісло. Плащ заважав рухатися, волосся липло до шиї, а в сумці залишалися документи, заради яких я сюди приїхала. Хотілося дістати їх, покласти перед ним і повернути розмові зрозумілу форму. Проте після зниклого мосту й власного голосу з чужої темряви я вже сумнівалася, чи нотаріус узагалі знав, куди мене відправляє.

– І ви запропонували мене.

– Так.

Він одразу відповів, а потім замовк. Я чекала продовження, дивлячись на його обличчя, і він витримав мій погляд, хоча пальці правої руки знову зімкнулися. За спиною тихо потріскував камін, а десь у глибині будинку годинник почав відбивати час.

– Коли? – запитала я.

– До нашого весілля. Ти могла прийняти пропозицію або відмовитися.

– У спогаді я просила вас зупинити мене, якщо знову захочу віддати себе дому. Отже, одного разу вже погодилася?

– Погодилася.

– І чим це закінчилося?

Він мовчав достатньо довго, щоб я відчула, як знову нагрівається зап’ястя. У каміні різко осіло поліно, розсипавши іскри, а дзеркало на стіні на мить потемніло. Адріан повернув голову до вогню, і полум’я відразу стало нижчим.

– Ти пішла звідси без пам’яті про мене, – сказав він. – Усе інше я поясню, коли ти зігрієшся й перестанеш тремтіти.

– Я тремчу після того, що щойно побачила.

– Знаю.

Від його тихої відповіді роздратування лише посилилося. Він знав про книгу, про голос, про зниклі спогади й навіть про те, як може подіяти настій у моїй чашці. Я ж приїхала з кількома аркушами та впевненістю, що зможу владнати все за підписом і печаткою. Тепер навіть торкатися речей у цьому домі доводилося обережно.

Я обійшла крісло й узяла сумку. Адріан залишався на місці, поки я витягала документи, розв’язувала стрічку й розкладала аркуші на столику. Нотаріальна печать засвітилася поруч із книгою, і на верхньому листі з’явився запис.

"Перший день. Присутність обох сторін засвідчена. Відлік розпочато з прибуття Еліани."

Я провела пальцем по рядку. Чорнило було сухим, папір звичайним, але нижче вже виступала тонка лінія для наступного запису. Біля неї повільно з’являлися цифри, відраховуючи час до заходу сонця п’ятого дня.

– Що має відбутися за ці п’ять днів?

Адріан підійшов до столика з іншого боку, залишивши між нами документи. Він показав пункт, який я читала в конторі, та затримав палець біля краю аркуша. Дрібний текст збільшився, розсунув сусідні рядки й став достатньо чітким, щоб я могла прочитати його при світлі лампи.

– Потрібно відокремити твою магію від моєї та від дому. На п’ятий день печать знімається, і ми підтверджуємо розірвання. Після цього ти зможеш перейти міст без мене.

– У мене немає магії.

– Є. Ти щойно відкрила сторінку, яка три роки залишалася закритою.

Я подивилася на книгу. Останній аркуш знову побілів, тільки обпалений слід біля краю залишився, і мені захотілося перевірити, чи могла я відкрити його сама. Пальці вже потягнулися до паперу, коли згадалися темна кімната за дверима та голос, який назвав мене обіцяною. Я повернула руку до документів і притиснула край, щоб вони лежали рівно.

– А якщо я відмовлюся від обряду?

– Союз залишиться чинним.

– Ви отримаєте якісь права на мене?

Його обличчя змінилося. Він забрав руку з документів і випростався, уважно дивлячись на мене. Я витримала його погляд, чекаючи відповіді. Нотаріус уже витратив годину на пояснення, після яких найважливіше доводилося з’ясовувати тут, і вдруге задовольнятися загальними словами я була надто зла.

– Ти житимеш там, де захочеш, – відповів Адріан. – Моє ім’я в договорі нічого в цьому не змінює.

– Я хочу прочитати відповідний пункт.

Адріан перевернув аркуш і знайшов потрібний рядок. Я прочитала його сама, двічі повернувшись до фрази про право кожного з подружжя на окремий дім, власне майно та відмову від спільного ложа. Від останніх слів стало жарко. Мене розлютило, що після пережитого я взагалі здатна ніяковіти через формулювання в документі.

– Добре, – сказала я. – Тоді потрібні умови на ці п’ять днів.

– Назви їх.

– Ви заходите до моєї кімнати лише за моїм дозволом. До моїх речей теж торкаєтеся з дозволу. Я сама вирішую, які спогади хочу бачити. Перед магією, що стосується мене або моєї пам’яті, ви пояснюєте, що саме станеться.

– Згоден.

– І відповідаєте на запитання.

Цього разу він почекав. За вікном пройшла завелика тінь, але коли я повернула голову, побачила лише мокрі гілки. Адріан простежив за моїм поглядом і відсунув документ від краю столика.

– На запитання про тебе відповідатиму. Про дім деякі речі доведеться показати, і я спершу запитаю, чи ти готова.

Я хотіла вимагати більше, проте втома вже давалася взнаки. Від ранку майже нічого не їла, останню частину дороги пройшла під дощем, а після спогаду ноги відчувалися так, наче я довго стояла на хиткому містку. Адріан помітив, як я сперлася спиною на спинку крісла, і підсунув його ближче.

– Сядь. Умови можна вписати.

– Куди?

Він розгорнув книгу на чистому аркуші перед договором і поклав поруч перо. Чорнильниці на столику бракувало, проте щойно я взяла перо, його кінчик засвітився м’яким золотом. Адріан пояснив, що запис стане чинним лише після двох підписів, і відійшов, залишаючи мені час сформулювати все самій.

Я писала повільно, перевіряючи кожне слово. Окрім особистих меж, додала право читати всі сторінки, що стосуються нашого шлюбу, та заборону приховувати безпосередню небезпеку для мого життя. Перед підписом на мить зупинилася й подивилася на чоловіка. Від зустрічі на ґанку він жодного разу не назвав мене на ім’я.

– Ви пам’ятаєте, як мене звати?

– Еліана.

Він вимовив моє ім’я тихо, і я підвела очі. Його голос змінився — останні звуки вийшли майже пошепки. Адріан затримав погляд на моєму обличчі, а я опустила голову до книги, відчуваючи, що ще трохи — і почну шукати в його мовчанні щось приємне для себе.

Я підписала умови й посунула перо до нього. Адріан прочитав кожен рядок, залишив текст таким, як був, і поставив свій підпис унизу. Золоте чорнило ввійшло в папір, а в стіні за каміном пролунав глухий удар.

– Дім теж почув? – запитала я.

– Так. Тепер він має дотримуватися цього, доки триває обряд.

– Йому не сподобалося?

– Він звик до того, що ти просила значно менше.

Я подивилася на чашку зі старою тріщиною й спробувала уявити себе в цьому домі без сумки та наміру негайно піти. Уява слухняно підкинула руки Адріана на моїй талії, і я підвелася, щоб припинити ці спроби. Він відсунув крісло, пропускаючи мене, а потім показав на сходи. Сумку я знову взяла сама.

Кімната виявилася нагорі, наприкінці широкого коридору. Поки ми піднімалися, настінні світильники спалахували перед нами один за одним, а позаду повільно гасли. Крізь високе вікно на сходовому майданчику я побачила сад, кілька світлих дахів у долині й тонку смугу води далеко внизу. За нею простягалася стіна туману, що закривала берег і дорогу, якою я приїхала.

– Як називається цей світ? – запитала я.

– Велара.

– Ви завжди жили тут?

– Майже завжди.

– А ми як познайомилися?

Він зупинився біля дверей моєї кімнати й опустив руку, якою вже збирався натиснути на ручку. Я помітила, що він чекає, доки відчиню сама, і вперше за вечір відчула вдячність без домішки підозри. Замок тихо клацнув під моїми пальцями.

– На дорозі, – відповів Адріан. – Ти загубилася й дуже сердилася на людину, яка продала тобі карту.

– Вона теж змінювалася?

– Була просто поганою.

Я мимоволі усміхнулася, і він завмер, дивлячись на мене. Усмішка одразу зникла, але забрати ту коротку мить уже було неможливо. Я зайшла до кімнати, залишивши його біля порога, і поставила сумку на лаву в ногах ліжка.

Тут пахло чистою тканиною та вересом. Біля вікна стояв письмовий стіл, на підвіконні лежала книжка, закладена засушеним листком, а дверцята шафи були відчинені. Усередині я побачила сукні, кілька сорочок і теплий домашній халат знайомого зеленого кольору. Такий самий колись зник із моїх речей після поїздки, яку я пам’ятала лише до середини дороги.

Я підійшла до шафи й торкнулася рукава. Тканина була м’якою, трохи потертою біля манжети, саме такою, як я пам’ятала. Під коміром зберігся кривий стібок, яким я колись закріпила відірвану петельку. Я провела по ньому нігтем, перевіряючи вузлик, і вже знала, що в руках мій халат.

– Тут була моя кімната?

– Так.

Я поглянула на широке ліжко, на дві подушки й тільки тоді помітила другі двері біля каміна. Вони були замкнені, але ключ залишався з мого боку. Адріан простежив за моїм поглядом і зробив крок назад.

– Там моя спальня. Можеш забрати ключ.

Я повернула його в замку, перевірила ручку й витягла. Метал ще зберігав тепло дверей, коли опинився в моїй долоні. Адріан дивився в бік вікна, дозволяючи мені завершити перевірку, і від його мовчання стало трохи ніяково. Він показав, де ванна кімната, й сказав, що вечеря буде готова, коли я захочу спуститися.

– Хто ще живе в домі?

– Люди приходять удень. На ніч залишаюся я.

– А та жінка?

Він одразу зрозумів, про кого йдеться. Погляд ковзнув до коридору, де світильники світилися рівно й спокійно, а потім повернувся до мене. Я мимоволі прислухалася до будинку, чекаючи, чи озветься він знову.

– Ти чула дім. Він може говорити голосами тих, хто колись віддав йому частину своєї магії.

– Тому голос був схожий на мій?

– Він був твоїм.

Я стиснула ключ так сильно, що край уп’явся в шкіру. Хотілося поставити ще десяток запитань, але Адріан раптом сперся долонею об одвірок, і я побачила, як побіліли кісточки пальців. Тканина на рукаві біля зап’ястя повільно темніла.

– У вас кров.

Він подивився на руку, потім спробував відняти долоню від дерева. Пальці піддалися лише з другої спроби, і він обережно притиснув їх до боку. Я поклала ключ на стіл і підійшла, зупинившись на відстані кроку.

– Після книги? – запитала я.

– Так. Відкриття сторінки пошкодило печать.

– Ви знали, що так буде?

– Вона могла тріснути. Наскільки сильно я вже побачив після спогаду.

Я дістала з сумки чисту хустинку й простягнула її йому. Він узяв її лівою рукою, подякував і спробував обмотати зап’ястя, але тканина ковзала між пальцями. Дивитися на його невдалі спроби було важко, тож я попросила дозволу так само, як він унизу, й підняла очі, чекаючи відповіді.

– Залиш, Еліано. Я впораюся.

– Ви щойно допомагали мені.

– Твій дотик може передати біль.

– Тоді поясніть, як.

Він глянув на мою руку, де печать знову слабко засвітилася. Золоті лінії витягнулися до його зап’ястя, і я відступила, побоюючись, що торкнуся його раніше, ніж зрозумію наслідки. Адріан нарешті притиснув хустинку до шкіри.

– Ти можеш узяти частину болю на себе. Поки ми відокремлюємо зв’язок, кожен такий обмін знову зближує нашу магію.

Я кивнула, хоча бажання допомогти залишилося. Він стояв зовсім близько, і тепер я помічала втому під очима, обережність рухів, дрібні зморшки біля рота. У видінні він легко піднімав мене за талію, а зараз навіть тримати хустинку йому вдавалося насилу. Я посунула сумку з проходу, щоб він міг вийти, і зачекала, поки зникнуть його кроки.

Замкнувши двері, я перевірила другий замок. Потім сіла на ліжко, поклала долоні на коліна й кілька хвилин дивилася на власні черевики. У тиші стало чути, як по підвіконню дрібно стукають краплі. За вікном знову починався дощ, і сад поволі ховався за мокрим склом.

Я переодяглася в суху сорочку з сумки, вмилася й розчесала волосся. Зеленого халата торкатися більше не хотілося, але в кімнаті було прохолодно, а теплі речі я залишила вдома. Зрештою, надягла його, зав’язала пояс і відчула під пальцями твердий предмет у кишені.

Там лежав маленький гребінець із темного дерева. Один зубець був відламаний, на ручці виднілися дві подряпини; я могла б присягнутися, що бачу його вперше, проте рука сама повернула річ потрібним боком. Обережно провела гребінцем по волоссю, і в дзеркалі на мить з’явилося відображення Адріана, який сидів позаду мене на ліжку.

Кімната залишалася на місці, а в дзеркалі його руки розплутували пасмо, зачеплене застібкою сукні. Я почула власний сміх і побачила, як він схиляється ближче, намагаючись роздивитися тонкий гачок. Мій голос запевняв, що з мечем він поводиться значно вправніше, й Адріан відповів мені щось на вухо. Відображення згасло, залишивши в пальцях гребінець і майже вловлений зміст його слів.

Я поклала його на стіл і відійшла. Серце билося швидко, а в грудях нило від туги за вечором, який щойно повернувся на кілька секунд. Залишатися в кімнаті стало важко. Я вирішила спуститися, поки бажання перевірити кожен предмет у шафі ще можна було стримати.

Адріан чекав у невеликій їдальні. На столі стояли хліб, запечені овочі й горщик із густою юшкою, а поряд із його тарілкою лежала свіжа пов’язка. Він уже переодягнувся в темну сорочку з довгими рукавами, проте флакон із безбарвною рідиною залишався відкритим.

Я сіла навпроти, дозволивши йому наповнити тарілку. Їжа пахла так добре, що я взяла ложку ще до того, як згадала про свою обережність. Після першого ковтка зрозуміла, наскільки зголодніла, і потягнулася до хліба.

– Ви готували?

– Так.

– Дім теж уміє?

– Уміє. Але ти колись сказала, що він надто щедрий на перець.

Я подивилася на нього поверх ложки. Він устиг узяти хліб, та до власної тарілки майже не торкався, стежачи за моїми рухами. Я посунула до нього горщик і дочекалася, поки він підніме очі.

– Скуштуйте також. Мені буде спокійніше.

Адріан зрозумів і з’їв кілька ложок. Я стежила за ним, а потім повернулася до вечері й нарешті дозволила собі спертися спиною об спинку стільця. За вікном у саду світилися невеликі золоті кулі, повільно рухаючись між деревами.

– Що там?

– Дім перевіряє межу.

– Від кого він вас захищає?

– Від тих, кому потрібні переходи без дозволу.

– Отже, ви можете з’єднувати світи?

– У певних місцях. Міст, яким ти прийшла, веде тільки у твій світ.

Я згадала візника, який наполягав, щоб я повернулася до темряви, й витерла пальці серветкою. Потрібно було повідомити в контору про прибуття, а ще власниці квартири, яка погодилася поливати мої квіти. Думка про звичайні справи трохи заспокоїла. За туманом залишалися люди, які чекали мого листа й уранці підуть знайомими вулицями.

Адріан приніс два аркуші та невеликий срібний затискач. Я написала короткі повідомлення, обійшовши подробиці про живий будинок і спогади, й склала папір. Він пояснив, що затискач надішле листи за вказаними адресами і попросив дозволу закріпити його на згині першого. Щойно я погодилася, аркуш піднявся над столом і згорнувся у форму птаха.

Птах повернув до мене гостру голову й завмер. Адріан запропонував торкнутися крила, щоб підтвердити відправлення, і я обережно простягнула палець. Папір розсипався дрібними іскрами, а затискач тихо впав на стіл.

– Доставлено, – сказав Адріан.

Я усміхнулася й сама підсунула другий лист. Він повторив рух, а я цього разу встигла роздивитися, як згин стає крилом і чорнило ховається всередині паперового тіла. На кілька хвилин розмова стала легшою. Я запитувала про пошту, про золоті вогники й про те, чи завжди місяць у Веларі розділений навпіл.

Він відповідав, поки я їла, а потім підсунув мені тарілку з овочами. Я помітила, що він уникає теми шлюбу і згадала запитання, яке поставила. Відклала ложку й поклала долоні на стіл.

– Ви так і не пояснили, чому чекали три роки, перш ніж надіслати книгу.

Адріан опустив чашку, яку тримав лівою рукою. Поглянув на своє закрите рукавом зап’ястя й повернувся до мене. Я знову приготувалася почути пропозицію відпочити, але він заговорив.

– До цього тижня твоя печать залишалася згаслою. Зв’язок почав руйнуватися, коли вона прокинулася. Книга мала привести тебе сюди, щоб ми встигли його розірвати.

– А раніше ви могли зі мною зв’язатися?

– Так.

– Тоді чому мовчали?

– Ти просила дати тобі піти. Я знав, що ти забула мене, і залишив усе як було.

Я повільно провела пальцем по краю серветки. Уявити таке прохання тепер було легше, ніж зрозуміти, що саме змусило мене його висловити. Лист підтверджував бажання звільнитися від дому, спогад повернув ніжність до чоловіка, а між ними залишалося три роки, про які він знав значно більше. Я вирішила почати з того, що вже бачила сама.

– Нагорі повернувся ще один спогад.

Адріан одразу випростався. Я помітила, як його пальці завмерли біля ручки чашки, й поспішила пояснити, що книгу залишила внизу. Розповіла про гребінець, дзеркало й пасмо, зачеплене застібкою сукні.

– Я сказала щось про меч, – додала я.

Він опустив очі, і куточок рота ледь піднявся. Усмішка пом’якшила його обличчя, надавши йому тієї відкритості, яку я щойно бачила в дзеркалі. Мені захотілося почути, що він тоді відповів, але Адріан заговорив раніше.

– На застібку пішло більше часу, ніж на весь прийом.

– Ми повернулися з прийому?

– Ти змусила мене танцювати.

– Змусила?

– Дуже переконливо попросила.

Я відчула тепло на щоках і потягнулася до води. Спогад був дрібним, майже побутовим, але поруч із чоловіком, який пам’ятав продовження того вечора, він раптом набував зовсім іншої ваги. Адріан першим відвів погляд, і я скористалася паузою, щоб зробити кілька ковтків.

– Такі спогади теж пошкоджують вашу печать?

– Речі повертають те, що самі зберегли. Книга тягне пам’ять через наш зв’язок.

Я подивилася на його рукав, ховаючи руки під столом. Гребінець залишився нагорі, і тепер хотілося принести його сюди, покласти перед Адріаном, попросити розповісти про той вечір. Натомість я повернула розмову до договору. Поки він лежав за кілька кімнат від нас, мені було легше забути, заради чого я приїхала.

Після вечері Адріан приніс книгу й поклав її переді мною. Я сама перегорнула кілька сторінок, знайшла наші нові умови й перевірила підписи. Потім повернулася до договору, де під моїм ім’ям з’явився ще один рядок.

"Спільна влада. Право другого ключа".

– У листі була згадка про відмову, – сказала я. – Що саме я втратила б?

Адріан провів пальцем по столу поруч із книгою. Під деревом проступив золотий візерунок, повторюючи печать, а потім зник. Я прислухалася до стін, згадуючи голос за дверима. Можливо, весь час, поки ми вечеряли, дім слухав нас так само уважно, як тепер.

– Право керувати переходами та частиною сили, пов’язаної з цим місцем. І можливість відкривати наші спогади через книгу.

– Тобто, після розірвання решта пам’яті залишиться тут?

– Те, що повернеться до тебе за ці дні, збережеться. Решта буде недоступною.

Я дивилася на рядок під своїм ім’ям. Уранці хотіла лише завершити справу, яку вважала помилкою в документах, і повернутися до квартири, роботи та звичного життя. Тепер до кожного дня додавалися уривки минулого, яких мені вже бракувало. Я пам’ятала сміх у дзеркалі й хотіла знати, що було після нього, хоча ще годину тому вимагала окрему кімнату та ключ від дверей.

Між аркушами виднілася вузька смужка паперу. Я потягнула за край, але він залишився на місці, наче його втримувало щось усередині палітурки. Адріан нахилився роздивитися, і золота нитка від моєї печатки метнулася до його зап’ястя, щойно його рука опинилася над сторінкою.

Він різко відсмикнув пальці. Пов’язка під манжетою потемніла, а книга сама перегорнула кілька аркушів, зупинившись на порожньому розвороті. Я побачила, як Адріан схопився за край столу й підвелася так швидко, що стілець ударився об підлогу.

– Сядьте.

– Зараз мине.

– Адріане, сядьте.

Він опустився на стілець, важко спираючись лівою рукою на стіл. Я поставила перед ним воду й посунула книгу далі, стежачи, щоб наші зап’ястя залишалися нарізно. На чистій сторінці тим часом почали з’являтися літери.

Адріан помітив їх одночасно зі мною й потягнувся закрити обкладинку. Я притримала край аркуша, і він зупинився, зустрінувши зі мною погляд. Потім повільно забрав долоню. Наші умови залишалися записаними в тій самій книзі.

Почерк знову був мій. Рядки з’являлися нерівно, окремі літери злипалися, а останні слова тіснилися біля краю, немов я поспішала закінчити запис. Я нахилилася ближче й прочитала все до кінця, відчуваючи, як холонуть пальці.

“Для розірвання Адріан має бути живим на п’ятий день. Перевір, скільки часу в нього залишилося. Якщо він помре раніше, дім перейде до тебе разом з усіма боргами”.

Я підняла очі. Він сидів навпроти, тримаючи склянку лівою рукою, а праву притискав до колін. Я згадала, як він прикрив печать унизу, як кров проступила біля дверей моєї кімнати й скільки часу він витратив на вечерю, майже нічого не з’ївши. Усе, що я помічала окремо, тепер вимагало відповіді.

– Ви знали про борги, коли надсилали книгу?

– Так.

– Чому промовчали?

– Хотів, щоб ти встигла відокремитися від дому.

– Для цього я маю розуміти, що мені загрожує. Скільки часу у вас залишилося?

Адріан поставив воду на стіл і подивився на годинник над дверима. Я теж повернула голову й помітила, що під звичайними стрілками рухається третя, тонка й золота. Вона йшла у зворотний бік, наближаючись до поділки, позначеної темним каменем.

– До відкриття сторінки запасу мало вистачити до п’ятого дня.

– А тепер?

Він затримав погляд на стрілці й лише потім повернувся до мене. За час його мовчання вона пройшла ще одну дрібну риску. Я присунула книгу до себе, відшукала наші умови й поклала долоню на пункт про небезпеку для мого життя.

Літери залишилися нерухомими. У записі йшлося про передачу дому та боргів, а я вимагала повідомляти про безпосередню загрозу власному життю. Можливо, договір розрізняв ці речі точніше, ніж я могла уявити, коли писала умови. Я знову прочитала рядок, намагаючись зрозуміти, що ще залишилося за його межами.

– Ви знали, що я пропустила важливе, коли підписувала?

Адріан опустив очі на книгу. Мені хотілося почути відповідь одразу, але ще більше хотілося повернути його руку від колін до світла й перевірити пов’язку. Я залишила долоню на сторінці, стримуючи цей порив. Золота стрілка рухалася далі, поки ми обоє дивилися на умови, які я складала, захищаючись від нього.

– Що станеться з вами, якщо ми дочекаємося п’ятого дня?

Він підняв голову, і вираз його обличчя змусив мене міцніше притиснути пальці до паперу. За вікном між деревами повільно проплив золотий вогник, на мить освітивши його закривавлену манжету. Я чекала, поки Адріан заговорить, уже розуміючи, що самого права піти мені буде замало.