Раді Вас бачити!

Четвертого ранку мене розбудили голоси в саду. Я кілька секунд лежала із заплющеними очима, прислухаючись до скрипу коліс і чоловічої розмови під вікном. Тіло ще боліло після сходів, пальці пам’ятали край кам’яного столу, а на зап’ясті залишився червоний слід від срібного обруча. Я провела по ньому великим пальцем і лише тоді сіла, відгорнувши ковдру.

Я підійшла до вікна. Біля воза Терен допомагав складати повернуті скрині й дорожні торби. Жінка з документами влаштувалася на лаві. Вона розкладала аркуші на дві пачки, притискала їх долонями від вітру й раз у раз поверталася до першої сторінки. Я згадала, як вона стояла біля дверей у сховищі, тримаючи ті самі папери біля грудей. Тепер над її плечем схилялася інша жінка, щось показувала пальцем, і вони сперечалися щодо запису.

Я вдягнулася, зібрала чисті аркуші та стрічку й вийшла до коридору. Із сусідньої кімнати почувся скрип стільця. Я стукнула, перш ніж натиснути на ручку. Він одразу озвався, і я зайшла, тримаючи папери під пахвою.

Він стояв біля столу й намагався застебнути праву манжету лівою рукою. Сорочка лягала складками, ґудзик раз у раз вислизав із пальців. Побачивши мене, Адріан опустив руку, наче я застала його за чимось значно важливішим.

– Терен дозволив тобі підводитися?

– Вчора ввечері.

– А застібати сорочку?

– Цього пункту він не уточнив.

Я поклала папери на стіл і підійшла. Адріан сам подав руку, трохи відвівши зап’ястя, щоб тканина залишалася вільною біля пов’язки. Я протягнула ґудзик крізь петельку й перевірила, чи манжета тисне.

– Болить?

– Коли згинаю.

– То залиш прямо.

Він усміхнувся, а я прибрала руку й подивилася на стіл. Там лежали дві сторінки з Ровановими позначками, склянка води та тарілка з недоторканим хлібом. Адріан простежив за моїм поглядом і взяв шматок раніше, ніж я встигла щось сказати.

– Терен також питатиме, – попередила я.

– Я вже їм.

– Я піду, допоможу з листами, – сказала я. – Потім зайду по тебе.

У саду пахло мокрою землею та прілим листям. Терен привітався кивком, показав мені на лаву й повернувся до чоловіка, який доводив, що цілком здатний сам підняти свою скриню. Лікар вислухав його, зачекав, поки той візьметься за ручки, і мовчки перехопив один бік.

Я поклала папір біля жінки з документами й простягнула стрічку. Вона взяла її, перевірила довжину й обережно обв’язала тоншу пачку. На її пальцях були дрібні тріщини, у які в’їлося чорнило.

Вона розгорнула чистий аркуш і попросила записати адресу сестри. Назвала вулицю й номер будинку, потім замовкла, дивлячись на написане, й розгладила край рукавом. Я почекала, тримаючи перо, доки вона підніме голову.

– Якщо вони переїхали?

– Напишемо адресу сестри. Рован попросить у долині перевірити доставлення.

Вона повторила назву вулиці вже впевненіше. Я записала все до кінця, прочитала вголос і підсунула папір для підпису. Жінка повільно поставила своє ім’я, кілька разів зупиняючись між літерами.

– Я хочу дописати ще.

Я передала їй перо. Вона схилилася над аркушем і довго сиділа так, прикривши рядки долонею. Я відвела погляд до воза, де хлопчик уже вмостився поряд із торбами, а його батько шукав щось у кишенях.

Коли жінка повернула мені лист, унизу було лише два нові речення. Вона повідомляла, що жива, й просила залишити двері відчиненими, якщо приїде пізно. Я склала аркуш і зав’язала його разом із копіями.

У бібліотеці Рован уже розклав документи за іменами. Біля кожної пачки лежав окремий лист із датою звільнення, підтвердженням закриття боргу та адресою для відповіді. Я поставила поруч принесене й взяла список, щоб перевіряти імена, поки він закінчував останній запис.

– До вашої контори також потрібна копія, – сказав він.

– Адреса є.

Я поклала перед ним аркуш, проте він залишив його на місці й вказав на один із пунктів. У ньому йшлося про мене, повернуту пам’ять і остаточну відмову від другого ключа. Я прочитала рядок, потім сусідній, де згадувався майбутній обряд.

– Додайте, що я сама заберу підтвердження розірвання, – сказала я. – Після завершення обряду.

Рован записав мої слова, перечитав їх уголос і подав перо. Я підписала згоду на відправлення, залишила собі копію та посунула пачку до краю столу. Поруч уже чекали три срібні затискачі.

Адріан спустився, коли ми закінчували листи. Терен зайшов слідом, перевірив його руку й забрав затискач із правих пальців, перш ніж той устиг узятися до роботи. Після короткої суперечки вони домовилися, що він лише пояснюватиме, а відправлення підтверджуватиме кожен сам.

До полудня паперові птахи один за одним піднімалися над столом. Я вже вміла роздивлятися, як згин стає крилом, і навіть підказувала, де торкнутися, тим, хто вперше бачив таку пошту. Один чоловік сміявся, коли його лист повернув голову, а потім відразу замовк, притиснувши долоню до рота.

Ми дочекалися, поки він зможе простягнути руку. Птах розсипався іскрами, затискач упав на дерево, і чоловік довго дивився на нього. Терен підсунув йому воду, Рован позначив доставлення в списку, а я забрала наступну пачку.

Оригінали залишалися у Рована. Копії надіслали до моєї контори й людям у долині, чиї рідні всі ці роки залишалися зниклими. Коли останній птах зник, я зібрала свої папірці. Сумка стала важчою, ніж у день приїзду, і стрічку довелося послабити, щоб у неї вмістилися всі аркуші. Я перевірила застібку, поставила сумку біля стільця й підійшла до Адріана.

Терен дозволив йому ходити, застерігаючи від відкриття переходів. Лікар повторив застереження ще раз, коли ми рушили до дверей, і змусив Адріана пообіцяти, що прогулянка закінчиться в саду. Я запам’ятала це для нього й взяла плащ.

На лаві лежало мокре листя. Адріан змахнув його здоровою рукою й підстелив плащ. Я сіла поряд, поглядаючи на пов’язку, з-під якої ще виднівся край рани.

Якусь хвилину ми слухали, як біля воза домовлялися про дорогу. Потім колеса заскрипіли, голоси віддалилися, і крізь дерева стало чути воду. Я поклала долоні на коліна, підбираючи слова, які ще вранці здавалися простими.

– Завтра обряд потрібен? – запитала я.

– Так. Шлюбний зв’язок із домом залишився.

– Після всього, що ми завершили?

Адріан кивнув і показав на моє зап’ястя. Печатка була тьмяною, проте я могла розрізнити її, коли повертала руку до світла. Учора мені хотілося, щоб вона просто зникла разом із записами управителя, але золото залишалося під шкірою.

– Твоя пам’ять більше не в сховищі. Відмова від другого ключа чинна. А наш договір ми підписували окремо.

– І його треба завершити окремо.

– Так.

Я провела пальцем по краю рукава, прикриваючи знак. Адріан дивився на мої руки, чекаючи на наступне запитання. Він уже навчився залишати мені ці паузи, хоча іноді я бачила, як йому хочеться говорити першим.

– А перший ключ?

– Залишиться. Рован перевіряє решту зобов’язань.

– Тобі доведеться весь час бути тут?

– Переходи потребують нагляду. Але я можу залишати дім, коли вони закриті. Так було й раніше.

– Чому ти весь цей час залишався сам?

Він опустив погляд на пов’язку. Я вже знала частину відповіді, проте пам’ять повертала лише наш спільний рік і чекання в сховищі. Три роки, які він провів нагорі, залишалися його власними.

– Спочатку думав, що перевірку ось-ось завершать. Потім на виході почало бракувати сил.

– Терен приходив?

– Приходив. Люди також були вдень. Я їздив у долину, коли міг.

Він зупинився, розглядаючи подряпину на лаві біля свого коліна. Я поклала йому долоню на руку, щоб дати зрозуміти, що слухаю. Адріан повернув пальці й переплів їх із моїми.

– Я не знав, що сказати тим, хто питав про тебе. Згодом вони почали питати рідше.

Я відчула, як у грудях знову з’являється знайома тяжкість. Хотілося нахилитися до нього, обійняти й одразу відповісти на все, хоча запитань у мене залишалося ще багато. Я посунулася ближче й поклала йому другу руку на коліно.

– Я шкодую, що ти залишився з цим сам.

Він накрив її долонею, роздивляючись слід від обруча. Я згадала, як він робив те саме після вечорів у сховищі, й погладила його пальці. Вони вже були теплими, і від цього мені стало легше продовжувати.

– Але я ще серджуся на тебе.

Адріан підняв очі.

– Через те, що я приховав після твого приїзду?

– Через це також. Я кілька разів стояла поруч і навіть не розуміла, наскільки тобі погано. Ти дозволяв мені сперечатися про чашку, поки сам рахував, чи вистачить часу до п’ятого дня.

Він злегка стиснув мою руку, потім послабив пальці. Я дивилася на нього, чекаючи відповіді, і цього разу він залишив погляд на моєму обличчі.

– Я боявся, що ти погодишся залишитися, аби мене врятувати.

– А я могла погодитися на щось небезпечне саме тому, що не знала всього.

Адріан повільно кивнув. Вітер зрушив край плаща на лаві, і я притиснула його коліном. Мені було важливо сказати це зараз, коли ми обоє могли сидіти й слухати, замість того, щоб поспішати до наступних дверей.

– Я теж можу розгубитися, – сказала я. – Можу злякатися й ухвалити погане рішення. Тоді ти скажеш мені про це. Але спершу я маю знати, що відбувається.

– Скажу.

– Навіть якщо ти вже вигадав спосіб усе владнати?

Він провів великим пальцем по моїй долоні. Потім глянув на руку з пов’язкою й усміхнувся так, що я зрозуміла відповідь раніше, ніж він заговорив.

– Особливо тоді.

Я видихнула й сперлася плечем на його плече. Розмова залишила після себе втому, але тепер мені було простіше сидіти поруч. Адріан обережно повернувся, дозволяючи влаштуватися зручніше, і кілька хвилин ми стежили, як між деревами зникав останній віз.

– Я пам’ятаю наш рік, – сказала я згодом. – І своє життя після нього.

Він повернув голову до мене. Я випросталася, щоб дивитися йому в очі, й залишила долоню на його коліні. Найважче було вимовити те, що могло здатися відмовою, хоча я вже знала, чого хочу попросити.

– У мене там квартира. Робота, люди, яких я хочу бачити. Я звикла сама планувати день, і мені подобалося таке життя.

– Розумію.

– Мені треба повернутися, владнати справи й вирішити, що робити далі. Я не можу просто зникнути ще раз.

Його пальці трохи напружилися, проте він залишив мою руку на місці. Я бачила, як він намагався спокійно прийняти сказане, й уперше за цей ранок дозволила собі невелику усмішку.

– Ти підеш зі мною?

Адріан подивився на мене, а потім — на будинок. Я гладила його долоню, поки він мовчав. Нарешті пальці стиснули мої, і він повернувся всім корпусом, забувши про обережність.

– Коли Терен дозволить перейти міст.

– Я запитаю його.

– Разом запитаємо.

Я кивнула й спробувала уявити його в моїй квартирі. Біля вікна стояв стіл, який я кілька разів пересувала; маленька кухня дозволяла розвернутися лише одній людині, а в передпокої довелося б звільнити гачок для другого плаща. Я згадала кожну дрібницю й раптом відчула сором через те, що порівняла її з цим домом.

– У моїй квартирі мало місця.

– Мені вистачить.

– Ти її ще не бачив.

– Побачу.

– І вранці під вікнами голосно торгуються.

– Я вже чув, як ти торгуєшся.

Я штовхнула його плечем і відразу глянула на пов’язку. Адріан засміявся, обійняв здоровою рукою й поцілував у скроню. Я повернулася до нього, торкнулася губ і посунулася ближче.

Він відповів повільно, залишивши долоню біля моєї шиї. Я відчула тепло його пальців під волоссям і поклала руку йому на груди. Серце билося швидше, ніж перед поцілунком, і я затрималася ще на кілька секунд, прислухаючись до нього крізь тканину сорочки.

Коли ми відсторонилися, Адріан залишився поруч. Я роздивлялася його обличчя, торкнулася кутика рота й помітила, що він стежить за моєю рукою. Тепер я пам’ятала безліч таких дотиків, але все одно хотіла перевірити, як він відгукнеться на цей.

– Ще щось про квартиру? – запитав він.

– Є одна хитка полиця.

– Це вже серйозно.

– І власниця вважає, що я досі у відрядженні.

– Я буду дуже переконливим поясненням.

Я засміялася й сховала обличчя біля його плеча. Адріан тримав мене, поки сміх поступово стихав, а потім обережно провів долонею по спині. Мені захотілося залишитися на цій лаві до вечора, хоча біля дверей уже стояв Терен і виразно дивився в наш бік.

Ми повернулися додому, коли він утретє підняв руку. Лікар посадив Адріана біля вікна, перевірив пов’язку й оголосив, що той може вечеряти з усіма, якщо після цього піде відпочити. Про міст він пообіцяв поговорити завтра, а мені доручив простежити, щоб обіцянка щодо відпочинку була виконана.

Після обіду я залишила Адріана в бібліотеці й піднялася до своєї кімнати. Сумку поставила на стіл, вийняла документи, потім чисту сорочку, в якій приїхала. На дні залишалися кілька монет, засушена травинка й квиток із дороги, який я встигла отримати у візника ще до мосту.

До вечора я встигла написати ще один лист. Цього разу він стосувався роботи, дати повернення та справ, які доведеться наздогнати. Я кілька разів перекреслювала початок, поки не зрозуміла, що можу повідомити лише те, що вже вирішила, і залишити решту для особистої розмови.

У їдальні пахло печеними овочами. За столом сиділи Терен і Рован. Між ними лежав один аркуш, який вони прибрали, коли я зайшла. Адріан поставив переді мною тарілку й зачекав, поки сяду.

Він справді їв цього вечора. Я помітила це після кількох хвилин розмови й нарешті перестала рахувати, скільки разів він підносив ложку. Терен розповідав, де оселять тих, кому поки що бракувало житла, а Рован записував адреси на звороті старого конверта.

Перед кінцем вечері вони повернулися до завтрашнього обряду. Рован назвав час, перелічив потрібні документи й попросив залишити ранок вільним для остаточного прочитання. Я поставила кілька запитань, Адріан уточнив пункт про перший ключ, а Терен нагадав, що перед підписами всі повинні поїсти.

Коли розмова завершилася, я зібрала тарілки. Адріан підвівся допомогти, але я передала йому лише хлібницю, дозволивши віднести її на сусідній стіл. Він подивився на мене, потім на Терена, який уже відкривав рот, і слухняно взяв доручене.

Після вечері ми піднялися до своїх кімнат. За кілька хвилин я почула, що Адріан сів за стіл. Скрипнув стілець, зашелестіли аркуші, потім настала тиша. Я вмилася, переодяглася в чисту сорочку для сну й довго розчісувала волосся, дивлячись у дзеркало.

Я поклала щітку на стіл, підійшла до дверей між спальнями й дістала ключ. Метал був прохолодним, замок трохи заїдав, і я повернула його двічі. Потім зупинилася, прислухаючись, перш ніж натиснути на ручку.

Адріан підняв голову від документів. На столі горіла лампа, праву руку він поклав на складений рушник, а здоровою притримував аркуш. Побачивши мене, відсунув папери й підвівся.

Я торкнулася його сорочки, розправляючи складку біля коміра. Подивилася на ліжко за його плечем і залишилася на порозі. Він стояв близько, але чекав, доки я сама знайду слова.

– Можна?

– Заходь.

Я переступила поріг і поклала ключ на столик. Адріан обійняв мене здоровою рукою, дозволяючи влаштуватися так, щоб я могла притиснутися щокою до його грудей. Я остерігалася зачепити рану, тому спершу залишила долоні біля його боків.

Він торкнувся мого волосся, пропустив крізь пальці одне пасмо й зупинився там, де ще залишався вузлик. Я підняла голову, а він показав його мені, ледь усміхаючись. За мить гребінець уже був у його руці.

– Знову?

– Цього разу зачепилося за ґудзик.

Він попросив повернутися й посадив мене на край ліжка. Я тримала волосся біля плеча, поки він обережно розбирав вузлик лівою рукою. Це займало більше часу, ніж у спогаді, але тепер я могла бачити в дзеркалі його зосереджене обличчя й чекати, не боячись, що відображення згасне.

Коли пасмо звільнилося, Адріан поклав гребінець поруч. Я повернулася до нього, забрала з рук останню шпильку й залишила її на столику. Він торкнувся моєї щоки, провів пальцем біля губ і нахилився, даючи мені можливість зустріти його.

Я поцілувала його сама. Цього разу могла притиснутися ближче, обхопити за шию й відчути, як він повільно видихає мені в губи. Його здорова рука лягла на мою спину, а я пересунулася, звільняючи йому місце на ліжку.

Адріан зупинився, коли я торкнулася ґудзиків на його сорочці. Він подивився на мене так уважно, що я прибрала руку з тканини й поклала її йому на щоку. Мені хотілося, щоб він почув відповідь, навіть якщо ще не встиг поставити запитання.

– Я хочу залишитися тут сьогодні.

– Я теж цього хочу.

Він поцілував мою долоню, потім допоміг відгорнути ковдру. Я лягла поруч, залишивши лампу горіти, а він влаштував пошкоджену руку на подушці. Ми кілька разів пересували її, поки він не знайшов зручне положення, і від цієї дрібної метушні я нарешті перестала ніяковіти.

Адріан лежав на боці, дивився на мене й гладив пальцями край рукава. Я торкнулася старого шраму біля його ключиці, провела пальцем уздовж світлої смужки й затрималася біля її краю. Потім провела долонею по грудях і відчула, як під нею серце прискорюється.

– Завтра я все одно підпишу розірвання, – сказала я.

Він кивнув, залишивши руку на моїй талії. Я дивилася йому в очі, поки він обережно прибрав волосся з обличчя. У його русі вже бракувало тієї напруженості, з якою він відступав від мене в перший вечір.

– Я знаю.

– А після обряду ти запросиш мене повечеряти.

– Уже запросив.

– Запросиш ще раз.

Адріан усміхнувся, притягнув мене ближче й поцілував. Я заплющила очі, дозволила йому провести долонею по моїй спині й поклала ногу поверх його, обережно влаштовуючись під ковдрою. Біля самого краю столика лежав ключ від дверей, яким сьогодні скористалася сама.

Лампа горіла ще довго. Ми розмовляли про мою квартиру, дорогу й речі, які я хотіла привезти сюди, а потім замовкли заради поцілунків. Коли я нарешті потягнулася зменшити вогонь, Адріан перехопив мою руку й торкнувся губами зап’ястя нижче печатки.

Я залишила лампу світити слабше й повернулася до нього. Його долоня зігрівала мою спину, за вікном шелестіли мокрі гілки, а в коридорі тихо згас останній світильник. Я заплющила очі, поклавши голову на його плече, і відчула, як він поправляє ковдру над нами.