Раді Вас бачити!

Адріан дивився на мою руку, притиснуту до сторінки, і я вже збиралася повторити запитання, коли він заговорив. На скроні виступив піт, закривавлену манжету він тримав нижче краю столу. Я відсунула книгу, звільняючи місце перед ним, але залишила її розгорнутою.

– Коли відокремлення завершиться, дім забере те, що я утримував протягом цих трьох років за додатковою угодою.

– Вашу магію?

– Спочатку її. Потім усе, чим я ще можу платити.

Я поглянула на годинник. Золота стрілка повільно наближалася до темного каменя, і мені захотілося затиснути її пальцями. Адріан простежив за моїм поглядом і сперся здоровою рукою на стіл, збираючись підвестися.

– Посидьте ще, – попросила я. – Виходить, ви запросили мене сюди, щоб я підписала документи й пішла, а ви залишилися розраховуватися?

Він прибрав долоню зі столу. Кілька секунд дивився на склянку, потім відповів.

– Ти вже заплатила.

– Пам’яттю?

Він кивнув, і я відчула злість на ту жінку, якою була раніше. Вона підписувала договори, залишала записки й ухвалювала рішення, після яких мені доводилося сидіти перед пораненим чоловіком у чужому світі. Хотілося вимагати від неї пояснень, але дістатися до її спогадів можна було через книгу, яка вже двічі пошкодила Адріанову печать.

– Де записано, що після мого звільнення ви маєте віддати все?

– У додатковій угоді до родового договору.

– Принесіть її.

– Вона зберігається в нижньому сховищі. Я покажу тобі вранці.

Я подивилася на мокру пов’язку, а потім на флакон біля його тарілки. Спускатися до сховища з чоловіком, який насилу тримав склянку, було безглуздо. Відкласти розмову до ранку я могла лише після того, як ми подбаємо про його руку.

– Що потрібно зробити з печаткою?

– Промити розрив і накласти чисту пов’язку. Розчин стримує витік сили.

– Де пов’язки?

– У шафі біля дверей.

Я знайшла їх у неглибокій шухляді разом із ножицями, флаконами й полотняними серветками. Усе лежало так, щоб можна було дістати однією рукою. Коли обернулася, Адріан уже підкочував рукав, обережно відділяючи тканину від підсохлої крові.

Я принесла миску з водою, рушник і пов’язки, сіла збоку та зачекала, поки він покладе руку на стіл. Власне зап’ястя тримала подалі від його печатки. При світлі лампи було видно почервонілі краї тріщини й тьмяне золото, яке тремтіло під пошкодженою шкірою.

– Можу допомогти, якщо торкатимуся через тканину?

– Так. Тримай свою печатку далі від моєї.

– А якщо вона почне тягнутися?

– Одразу відпусти руку.

Я змочила стару пов’язку й почала знімати її, притримуючи край чистою серветкою. Адріан сидів нерухомо, лише щелепа напружилася, коли тканина відійшла від тріщини. Я зупинилася, даючи йому перевести подих, а він показав, скільки розчину налити.

Рідина пахла гіркими травами й металом. Щойно серветка торкнулася рани, золото під шкірою спалахнуло, а в годиннику щось клацнуло. Адріан перевів погляд на циферблат, і я відразу відняла руку.

– Що сталося?

– Розчин закрив витік. Стрілка сповільнилася.

Моя печать залишалася спокійною. Я зачекала ще кілька секунд і продовжила перев’язку, дослухаючись до його підказок. Коли закріпила край, Адріан обережно зігнув пальці, перевіряючи, чи пов’язка дозволяє рухатися.

– Хто лікує вас, коли мене тут немає?

– Лікар із долини. Можу покликати його вранці.

– Покличте зараз.

Він подивився на мене й дістав із внутрішньої кишені невелику срібну пластинку. Поклав її на стіл, провів великим пальцем лівої руки по металу. З’явилися перші літери, але лампа над нами пригасла, перш ніж вони склалися в повідомлення.

Адріан завмер, тримаючи палець біля пластинки. Від підлоги потягло холодом, і я підтягнула ноги під стілець. У коридорі згасли світильники, залишивши на порозі лише відблиск каміна.

– Що тепер?

– Дім перекриває зовнішній зв’язок.

– Мої листи він пропустив.

– Твої.

Адріан знову торкнувся металу. Літери здригнулися й розсипалися на дрібні риски, а на пов’язці проступила золота цятка. Я накрила пластинку краєм серветки, і він забрав руку.

Холод уже добрався до столу. На поверхні води біля стінок склянки утворився білий обідок, і я придивилася до нього, перш ніж знову заговорити. Дім міг зупинити повідомлення, але раніше пропустив мій лист.

– Ви сказали, що я можу керувати переходами.

– Після повторного прийняття другого ключа.

– А запросити лікаря можу зараз?

– Спробуй через поштовий затискач. Для запрошення гостя влада над переходами тобі не потрібна.

Я принесла затискач зі столика біля вікна й узяла чистий аркуш. Запитала ім’я лікаря, описала пошкоджену печатку, кровотечу та втрату сили. Наприкінці попросила приїхати якнайшвидше й підписалася власним ім’ям.

Папір піднявся над столом і склався в птаха. Я торкнулася крила, але він залишився висіти переді мною. У коридорі рипнули дошки, і з темряви долинув мій голос.

– Господар має відпочивати. Сторонні тільки заважають.

Я повернула голову, очікуючи побачити власну постать. Коридор був порожнім, і від цього знайома інтонація звучала ще моторошніше. Адріан відсунув стілець, але я поклала долоню на його плече через сорочку.

– Залишайтеся.

Він зупинився, і я прибрала руку. Печать ледь зігрілася, проте цього разу золотих ниток не було. Поряд із паперовим птахом з’явилася світла смуга, що повільно згорталася в коло.

– Що воно означає?

– Дім пропонує підтвердити владу. Не торкайся кола.

Я сховала зап’ястя в рукав халата. Птах повернув до мене гостру голову, а голос у коридорі знову заговорив про спокій господаря. Я впізнала навіть власну паузу перед останнім словом і змусила себе дослухати, перш ніж відповісти.

– Я запрошую лікаря. Наш шлюб зараз чинний?

Адріан кивнув, стежачи за золотим колом. Я присунула до нього книгу й відступила від столу, щоб наші печатки залишалися нарізно.

– Тоді знайдіть пункт про гостей.

Він відкрив договір лівою рукою. Коли знайшов потрібний рядок, я нахилилася й прочитала його вголос. Кожен із подружжя мав право запрошувати людей до спільного помешкання за умови, що ті не завдаватимуть шкоди іншим.

– Лікар прийде на моє запрошення, – сказала я, дивлячись у темний коридор. – Адріан погоджується.

– Погоджуюся, – підтвердив він.

Золоте коло розімкнулося, і птах розсипався іскрами. Затискач упав на стіл, і білий обідок у склянці почав танути. Я ще кілька секунд стояла, дослухаючись до коридору, й лише потім сіла.

Адріан підсунув чашку з настоєм, але зупинив її на півдорозі. Я згадала пару, в якій побачила його шию й власну руку та взяла воду. Склянка була холодною, і мені довелося обхопити її обома долонями, щоб приховати тремтіння пальців.

– Дім завжди сперечається?

– Коли відчуває, що може втратити частину влади.

– А ви поступаєтеся?

– Три роки тут жив тільки я. Деякі речі стало простіше робити самому.

Я поглянула на шафу з пов’язками. Поряд стояв горщик із вечерею, яку Адріан теж приготував сам, а перед ним лежала пластинка зі згаслими літерами. Захотілося відчинити вікно, впустити свіже повітря й хоча б на хвилину перестати дослухатися до стін.

За кілька хвилин на срібному затискачі засвітилася зелена крапка. Адріан торкнувся її, і над столом розгорнувся аркуш паперу. Лікар перебував за перевалом та обіцяв прибути на світанку. До того радив берегти печать, залишати старі записи закритими й утриматися від магії переходів.

Я прочитала повідомлення двічі. До ранку нам доведеться впоратися самостійно, проте за межами дому вже була людина, яка знала про Адріанову рану. Він склав аркуш і залишив його поруч із флаконом.

– Тепер ви відпочиватимете, – сказала я.

– А ти?

– Читатиму.

Він подивився на книгу, і я пояснила, що шукатиму умови договору. Хотіла зрозуміти, за що дім забирає його силу й чому досі тримає мою пам’ять. Адріан потер перенісся, потім обережно підвівся, притримуючи пошкоджену руку біля боку.

– У бібліотеці є паперова копія родового договору. Вона безпечна для читання. Оригінал у сховищі реагує на печатки. Його залишимо до ранку.

Я взяла лампу, але затрималася, дивлячись на полум’я. Після того, як дім погасив світло над пластинкою, покладатися на нього було складно. Адріан дістав із шафи свічку й запалив її від каміна звичайною скіпкою.

Бібліотека була за їдальнею. Високі полиці займали дві стіни, біля них стояла драбина, а навколо широкого столу розмістилися крісла. Адріан відчинив нижню шафу, витягнув том у сірій палітурці й перевірив кілька сторінок.

– Можеш читати. Спогадів у ньому немає.

Я сіла за стіл, а він опустився в крісло поруч. Йому варто було лягти, проте залишатися самій із голосом у стінах я поки що не хотіла. Принесла плед із сусіднього крісла, поклала на підлокітник і розгорнула том.

Перші сторінки містили імена, дати та перелік земель. Я перегорнула їх, знайшовши розділ про спільну владу. Один господар підтримував будинок власною силою, другий отримував доступ до переходів і розділяв навантаження. Формулювання виявилися зрозумілішими, ніж ті, які я читала в конторі.

Далі йшли умови, що стосувалися Еліани Вельсар. Після одруження частина її сили мала ввійти в основу дому. Я затримала погляд на прізвищі поряд із власним ім’ям. У робочих паперах і листах я користувалася іншим, а тут зберігався документ, у якому мене називали дружиною Адріано.

– Скільки ми прожили разом?

Він розплющив очі. Я лише тепер помітила, що він відкинув голову на спинку крісла, а здорову руку поклав на коліно. Посунула плед ближче, щоб міг узяти його, і зачекала відповіді.

– Майже рік.

– Увесь час тут?

– Узимку їздили на південь. Ти хотіла побачити море у Веларі.

Я опустила погляд до сторінки. Про той рік пам’ятала уривки подорожей, кімнати в заїжджих дворах, повернення додому. Досі цього вистачало, щоб пояснити собі прогалини, й лише зараз довелося замислитися, скільки я сама додумалася.

– Мені здавалося, що я тоді подорожувала сама.

– Ми їздили разом.

Я провела пальцем по краю аркуша й повернулася до читання. У розділі про припинення спільної влади згадували повернення внесеної сили, закриття доступу до переходів і завершення всіх зобов’язань другого ключа. Я перечитала останню фразу, перевірила наступну сторінку, тоді посунула том до Адріана.

– Тут нічого про передачу вам боргу.

Він нахилився й прочитав рядок, на який я вказувала. Здоровою рукою притримав сторінку, але далі перегортати не став.

– Це в додатковій угоді. Я підписав її, коли ти йшла.

– Отже, рішення було вашим.

– Інакше дім утримав би твою силу разом із тобою.

– Я знала, що ви підписуєте?

Адріан дивився на текст. За вікном шелестіли мокрі гілки, віск зі свічки стікав на металеву підставку. Я чекала, хоча вже починала здогадуватися, що прямої відповіді знову доведеться домагатися.

– Коли ти переходила міст, угода вже діяла. Пам’ять про мене залишилася в домі.

– Ви відповіли, коли вона вже почала діяти. Я запитала, чи знала про неї.

Він підвів очі, але промовчав. Я потерла чоло й присунула том назад. Повертатися до тієї самої розмови можна було нескінченно, а перевірити його слова дозволяв лише документ.

– Хочу побачити вашу угоду. Вранці, разом із лікарем.

– Побачиш.

– І більше жодних рішень, про які я дізнаюся після підпису.

Адріан випростався в кріслі. Погляд став уважним і твердим, і я раптом згадала слова про меч. Він міг сперечатися, коли вважав за потрібне, навіть зараз, із пораненою рукою й обмеженим запасом сили.

– Еліано, я можу відповісти за те, що зроблю зараз. За минуле доведеться відповідати окремо.

– Саме про теперішнє я й говорю.

– Тоді домовилися.

Я потягнулася до книги, але він притримав нижній край. Палець лежав на порожньому полі, подалі від рядків, і я зупинилася, чекаючи, що він скаже.

– А ти обіцяй до ранку не викликати спогадів. Навіть через речі. Для моєї печаті вони безпечніші, проте дім відчуває, коли твоя сила прокидається. Ти вже бачила, як він пропонує взяти владу.

Я згадала золоте коло біля паперового птаха. Могла торкнутися його, сподіваючись швидше відправити листа, й лише попередження Адріана змусило сховати руку. Тепер зрозуміла, чому він стежив за кожним моїм рухом біля столу.

– До ранку залишу спогади в спокої, – сказала я. – Якщо натраплю на щось дивне, спершу запитаю.

Він відпустив книгу й відкинувся на спинку. Я посунула свічку, щоб світло не падало йому в очі, та продовжила читати. За кілька хвилин його дихання поглибшало, пальці розімкнулися на краю пледа.

Я підвелася й накрила йому коліна. Адріан прокинувся відразу, перехопивши тканину здоровою рукою, але, побачивши мене, послабив хватку. Я стояла, нахилившись, відчуваючи запах чистої сорочки й трав’яного розчину.

– Тобі холодно? – запитав він.

– Я подумала, вам.

– Ти завжди забирала цей плед.

Після короткого сну його голос став нижчим. Я затрималася, поправляючи складку біля підлокітника, й усвідомила, що роблю це вдруге в тому самому місці. Хотіла запитати, чи він накривав нас обох, але поки вистачало його руки зовсім поруч із моєю.

– Сьогодні залишу вам.

Адріан усміхнувся й опустив погляд на мої пальці. Його долоня ледь зрушила, потім зупинилася. Я сама посунула руку ближче, тримаючи зап’ястя з печаткою осторонь.

– Лівою можна?

– Якщо печатки залишаться нарізно.

Я поклала пальці на його долоню. Він повернув її, обережно обхопив мою руку й зігрів холодні кінчики пальців. Я стежила за золотим знаком на зап’ясті, але він залишався спокійним.

Мені подобався цей дотик. Після всього почутого зізнатися в цьому навіть собі було незручно, проте одразу забирати руку я не хотіла. Затрималася ще на кілька подихів, тоді випросталася й повернулася до столу.

На сторінці про припинення влади залишилася моя закладка. Я відкрила том і помітила маленьку цифру біля останнього рядка. Примітка відсилала до реєстру, тож я обернулася до Адріана й запитала, де його шукати.

Він показав полицю в нижньому шафі та підтвердив, що записи можна читати звичайним способом. Я витягла важкий том, поклала поруч із першим і знайшла рік нашого весілля. Потім перегорнула кілька сторінок, добираючись до наступного року.

У реєстрі були господарські витрати, дозволи на переходи та записи про спільну власність. Я водила пальцем уздовж дат, доки не натрапила на власне ім’я. Наприкінці рядка стояла позначка про прийняту відмову, і я присунула свічку ближче.

– Адріане.

Він відкинув плед і підвівся. Я посунула сусідній стілець, показала запис і зачекала, поки він прочитає. Адріан повернувся на кілька сторінок назад, звірив заголовок, тоді знову нахилився над моїм ім’ям.

«Відмову другого ключа прийнято. Зобов’язання Еліани Вельсар перед домом завершено».

Нижче була дата за день до мого переходу в людський світ. Поряд були номер окремого підтвердження й відбиток печатки. Я подивилася на власне зап’ястя, порівнюючи візерунки, а Адріан торкнувся порожнього поля біля запису.

– Ви бачили його раніше?

– Ні.

– Ви сказали, що без вашої угоди я залишилася б тут.

– Так було записано в умовах, які мені показав дім.

Я перевела погляд на двері бібліотеки. У коридорі горіли лампи, в каміні тихо осідали дрова. Будинок, який щойно заважав викликати лікаря, знову поводився як затишне помешкання, і від цього мені захотілося якнайшвидше переписати знайдене.

Адріан потягнувся до полиці по іншу книгу, але я затримала його за рукав нижче ліктя. Попросила зачекати, взяла папір і перенесла на нього дату, номер підтвердження та весь рядок. Коли підвела голову, чоловік дивився на темну щілину між дверима й одвірком.

Звідти долинув мій голос. У ньому звучало знайоме невдоволення, яке я могла б почути у власній розмові.

– Еліано, ти знову змушуєш його сумніватися в тобі.

Я притиснула аркуш до столу. Адріан стояв поруч, і його погляду вистачило, щоб зрозуміти, що він теж почув цей голос. Після знайденого запису ці слова нагадували поспішну спробу відвернути нас від цього документа.

– У мені він розбереться сам, – відповіла я. – А ти покажеш підтвердження моєї відмови.

У нижній шафі клацнув замок. Дверцята, які я залишила прочиненими, різко зачинилися, затиснувши край тканинної теки. Полум’я свічки хитнулося, і Адріан накрив мою записку здоровою рукою.

Я дивилася на теку, на вузьку смугу тканини між дверцятами. Адріан прибрав долоню тільки після того, як я забрала аркуш і сховала його в кишеню халата. Потім посунув реєстр до середини столу й повернувся до шафи.

Я залишилася поруч із ним. До світанку було кілька годин, а за зачиненими дверцятами могло лежати підтвердження, від якого залежало значно більше, ніж моє право піти.