Раді Вас бачити!

Чоловік у дзеркалі тримав жінку за плече, а я стискала теплі пальці Адріана поруч із собою. Їхні обличчя були однаковими, проте той, за склом, дивився на мене так упевнено, наче досі мав право вимагати виконання обіцянки. За його спиною виднілася спальня, яку я впізнала з попереднього зображення. Жінка притискала книгу до грудей і стежила за його рукою.

– Коли я це обіцяла? – запитала я.

Вона спробувала відсунутися, але його пальці міцніше стиснули її плече. Я помітила, як край палітурки вперся їй у підборіддя. Чоловік продовжував дивитися на мене.

– Коли йшла. Ти попросила відчинити міст і залишити тебе в спокої.

– А коли обіцяла більше сюди не приходити? Що саме ви маєте на увазі?

Він перевів погляд на Адріана, який стояв поруч зі мною. Я відчувала його долоню й бачила срібну стрічку на пошкодженому зап’ясті. Поки чекала відповіді, посунула пальці, міцніше тримаючи його за руку.

– Ти завжди вимагала точних слів, – сказав чоловік за склом.

– І зараз вимагаю.

Жінка різко поворухнула плечем. Його пальці зісковзнули, і вона відступила до ліжка, притиснувши книгу до грудей. Чоловік обернувся до неї, але вона вже дивилася на мене.

– Він з’явився, коли ти запитала про боржників.

Адріан оглянув кімнату за склом і затримав погляд на дверях, з яких вийшов двійник. Потім повернувся до жінки. Його великий палець притиснувся до моєї долоні.

– Можеш прочитати сторінку, яку щойно відкривала?

Вона кивнула й поклала книгу на ліжко. Чоловік рушив до неї, проте вона встигла розгорнути палітурку й притиснути краї долонями. Посеред білого аркуша почала проступати чорна лінія.

– Закрий, – наказав він.

– Це моя книга.

Жінка відступила від ліжка, залишивши книгу розгорнутою. Чоловік відкрив рот, проте замість відповіді ми почули уривки розмови про міст. Голос лунав уже за стіною бібліотеки, поки його постать зникала зі скла. Темні плями осіли на сторінку й увійшли в папір.

Адріан відпустив мою руку та сперся здоровою долонею на одвірок. Я дивилася на відкриту книгу, до якої жінка поки що боялася наблизитися. З-за стіни долинули останні слова обіцянки залишити мене в спокої.

– Схоже, дім використав мої спогади, – сказав Адріан. – Я впізнав ту розмову. Але тоді ми говорили про твій вихід із дому, а не про повернення сюди.

Жінка підійшла до ліжка й обережно підняла книгу. Провела пальцями по рядках, що залишилися на сторінці. Я зачекала, поки вона подивиться на мене.

– Ти пам’ятаєш, що було після підготовки до переходу?

– Я повернулася до західного переходу.

– Сама?

– Так.

Я глянула на місце, де щойно стояв чоловік. Дім надав йому Адріанове обличчя й змусив повторювати слова з минулого. Переді мною досі залишалася жінка з моїм обличчям і моїми спогадами.

– А як мені зрозуміти, що дім так само не створив тебе?

Вона подивилася на власні пальці. Чорнило на сторінці застигло, проте з коридору я могла розрізнити лише темні смуги рядків. Жінка провела долонею по краю палітурки.

– Я пам’ятаю кожен день, який я тут прожила. А він щойно ввійшов і повторював те, що вже казав колись.

Я повернулася до Адріана. Він дивився на книгу в її руках, потім перевів погляд на двері позаду неї. Я зачекала, поки він знову подивиться на мене.

– Можна їй довіряти?

– Перевірятимемо те, що вона показує. Дім теж має доступ до цих спогадів.

Я взяла стілець із бібліотеки й поставила його біля дверей, звідки було видно дзеркало. Запропонувала Адріанові сісти, а сама залишилася збоку від вікна. Жінка теж присіла на край ліжка й розгорнула книгу на колінах.

– Що я хотіла зробити біля західного переходу?

Вона перегорнула сторінку. Зображення спальні почало змінюватися, і невдовзі в дзеркалі проступила галерея з кам’яними арками. На підлозі стояв дорожній мішок, біля стіни лежала складена накидка.

– Забрати записи за межі дому. Ти вже отримала підтвердження відмови й могла перейти без дозволу господаря.

– Я забрала їх?

– Двері відчинилися. Потім хтось покликав тебе.

Вона підняла голову, прислухаючись. Я вдивлялася в темряву між арками, але нікого не могла побачити. Адріан посунувся в стільці, і срібна стрічка тихо вдарилася об підлокітник.

– Хто покликав? – запитав він.

Жінка заплющила очі. Зображення галереї здригнулося, світло на підлозі згасло. Із дзеркала долинув чоловічий голос, який назвав мене на ім’я й попросив зачекати.

– Рован, – сказав Адріан.

Я обернулася до нього. Ім’я стояло поряд із Тереновим на сторінці зі свідками шлюбу. Адріан уже підводився, коли я торкнулася спинки його стільця.

– Хто він?

– Укладає договори між домом і людьми. Наш шлюбний договір теж підготував він.

– Звідки ви його так добре знаєте?

– Рован жив тут кілька тижнів перед тим, як ти пішла. Ми перевіряли старі угоди.

Жінка розплющила очі й подивилася на Адріана. Її пальці зімкнулися на палітурці. Я зачекала, стежачи, як вона притискає книгу до колін.

– Він казав, що спершу треба звірити записи. Ти слухав його, а я хотіла відчинити двері тим, хто чекав на його повернення.

Адріан знову сів. Я залишила руку на спинці стільця й дочекалася, поки він повернеться до мене. Хотіла розпитати про ті перевірки, але спочатку потрібно було знайти самого Рована.

– Де він зараз?

– Після твого виходу забрав речі і поїхав до контори. Відтоді ми листувалися лише щодо копій договорів.

Я дістала кружок Терена, зігріла в долоні й назвала лікаря. На металі з’явився блідий відблиск. Невдовзі почула його голос, трохи приглушений вітром.

– Адріанові стало гірше?

– Ні. У спогаді ми почули Рована. Він попросив мене зачекати біля західного переходу, коли я збиралася винести записи з дому.

– Адріан упевнений, що це його голос?

– Так. І знає, де його контора.

Я передала кружок Адріанові. Він назвав адресу й пояснив, коли востаннє отримував від Рована листа. Я стояла поруч, дослухаючись до відповіді лікаря.

– Заїду до нього, – сказав Терен. – Запишіть усе, що вдалося дізнатися. Коли знайду Рована, зв’яжуся з вами.

Адріан повернув мені кружок, і я сховала його в кишеню. У дзеркалі досі було видно галерею та дорожній мішок біля стіни. Жінка стояла поряд із ним, опустивши голову.

– Що сталося після того, як Рован покликав мене?

– Далі я пам’ятаю, як ти повернулася до спальні.

– А розмову з ним?

Вона похитала головою й перегорнула сторінку. Зображення галереї змінилося на сходи, потім з’явився письмовий стіл. Я побачила, як моя рука вкладає знайдений сьогодні конверт у схованку під дном шухляди.

На пальці був перстень із темним каменем. Під столом стояли черевики, вкриті світлою глиною й темним пилом. Біля каблуків поблискували дрібні крупинки, і я нахилилася, намагаючись їх роздивитися.

– Звідки цей пил?

Адріан придивився до черевиків. Біля каблуків виднілися блискучі крупинки, змішані з глиною. Я показала на них, і він кивнув, зрозумівши, про що запитую.

– Слюда. Біля західних дверей підлога викладена каменем із такими вкрапленнями.

Я повернулася до столу й записала ім’я Рована, слюдяний пил на черевиках і конверт у шухляді. Біля переходу Рован попросив мене зачекати, але самої розмови ми так і не почули. Я залишила аркуш на столі й повернулася до дзеркала.

– Покажи, як дістатися до західних дверей.

Жінка перегорнула сторінку. У дзеркалі з’явилася садова доріжка, що вела до кам’яних сходів під західним крилом. Я впізнала яблуні, видимі з ґанку, й подивилася на Адріана.

– Хочу оглянути те місце.

Він підвівся й узяв накидку. Я простежила, як він поправляє срібну стрічку на зап’ясті, і затрималася біля стільця. Адріан помітив мій погляд.

– Піду з тобою. До галереї можна дістатися через сад. Сам перехід залишимо закритим.

Жінка наблизилася до дзеркала й притиснула пальці до скла. Печать на її зап’ясті потемніла. Я взяла плед, але зачекала, поки вона заговорить.

– Повернися й розкажи, що знайдеш.

Я глянула на книгу в її руці, а потім — на її обличчя. Вона чекала, залишивши долоню на склі. Я пообіцяла повернутися й завісила дзеркало.

Ми вийшли на ґанок і звернули до саду. Адріан тримався рівніше, ніж уранці, хоча досі був блідим. На слизькій ділянці я взяла його під ліву руку, обережно переступаючи по мокрому камінню. За вересом росли старі яблуні. Стежка петляла між деревами, місцями зникаючи під листям. На повороті Адріан відвів гілку, що перегороджувала дорогу, і я помітила зарубку на її стовбурі.

– Я намагалася її зрізати?

Він усміхнувся й кивнув. Я пройшла під гілкою, торкнувшись зарубки пальцями. Сліду від леза було замало, щоб навіть надломити її.

– Просила мене прибрати. Я сказав, що можна пригнутися.

– І взялася за ніж сама?

– За садовий. Після цього я таки пообіцяв її зрізати.

Адріан досі тримав гілку й зітхнув, помітивши мій погляд. Торкнувшись зарубки, я спробувала уявити себе із садовим ножем біля цього дерева, проте нічого згадати не вдалося. Залишалося усміхнутися й рушити далі. Він обережно відпустив гілку, коли ми обоє пройшли повз.

Біля західного крила стежка спускалася до кам’яної галереї. Під арками пахло вологою й прілим листям, а на підлозі виблискували крупинки, схожі на ті, що залишилися на черевиках у спогаді. У кінці галереї стояли двері з темного дерева. Поруч була низька ніша, де в дзеркалі лежав дорожній мішок.

Тепер на дні ніші зібрався пил, а на стіні виднілися короткі риски. Присівши, я провела пальцями по каменю поряд із ними й нарахувала сім нерівних подряпин. Під останньою був маленький знак, схожий на незавершений завиток. Адріан нахилився за моїм плечем, розглядаючи позначки.

– Позначки очікування. Так відраховують дні, поки перехід не відкриється.

– Їх залишили тут?

– З іншого боку дверей. Коли ми обоє керували домом, у галереї можна було бачити обидва береги переходу.

Я підвелася й подивилася на двері. За ними колись чекали ті, кому я хотіла допомогти. Простягнула руку до ручки, але зупинилася, згадавши срібну стрічку на зап’ясті Адріано.

– Що станеться, якщо відчинити?

– Побачимо останній шлях, який зберігся для цього переходу. Щоб скористатися ним, потрібно окремо підтвердити напрямок.

– Це забере твою силу?

Я помітила, що звернулася до нього на «ти», вже після того, як запитання прозвучало. Адріан затримав на мені погляд. Потім показав засувку над ручкою.

– Ці двері відчиняються звичайним ключем. Сила потрібна, щоб відкрити сам перехід.

Адріан дістав зв’язку ключів, вибрав потрібний і простягнув мені. Повернувши його в замку, я відсунула засувку й потягнула двері на себе. За ними в тьмяному світлі виднівся короткий коридор із кам’яними стінами. Упоперек підлоги проходила біла смуга, за якою клубочився сірий туман.

Біля стіни стояла лава, з-під якої визирав край зеленої тканини. Я затрималася на порозі, притримуючи двері. Перш ніж ступити всередину, озирнулася на Адріана.

– До білої смуги можна пройти, – сказав Адріан. – Смугу не перетинай.

Я обережно ступила всередину й підійшла до лави, дослухаючись до глухого відлуння кроків. Печать залишалася спокійною, поки я присідала й витягала тканину, затиснуту між деревом і стіною. Розгорнувши відірваний край накидки, побачила залишки вишивки та петлю зі шнурка, у яку був просунутий плоский металевий жетон. Його поверхню вкривали пил і темні плями.

– Від моєї накидки?

Адріан узяв тканину за край і придивився до вишивки, тримаючи пошкоджене зап’ястя подалі від моєї печатки. Він кивнув, а я провела великим пальцем по жетону, стираючи пил із заглиблень. Під ним стали видимі літери, тож я повернула метал до світла й прочитала ім’я, яке щойно записала в бібліотеці. Нижче було прізвище зі сторінки свідків нашого шлюбу.

– Рован Ест.

Адріан відпустив тканину. Я глянула на нього, потім на туман за білою смугою. Печать почала нагріватися, і майже одразу в жетоні щось клацнуло. На його поверхні відкрився маленький темний отвір. Звідти долинув чоловічий голос. Я піднесла жетон ближче, намагаючись розчути слова. Адріан підняв здорову руку перед металом, залишивши між ними кілька дюймів.

– Запис чи виклик? – запитала я.

– Послухаймо.

Голос назвав мене на ім’я й попросив сховати підтвердження відмови, а потім повернутися до кімнати. Я згадала, як у дзеркалі моя рука вкладала конверт під дно шухляди. Стиснувши тканину з жетоном, прислухалася до наступних слів.

– Якщо мене більше не випустять, передай жетон Теренові. Під моїм ім’ям уже ходить той, хто погодиться на будь-яку плату.

Адріан стояв поряд, тримаючи долоню перед жетоном. Срібна стрічка на його зап’ясті залишалася світлою, і я знову опустила погляд на метал. Усередині щось затріщало, після чого голос Рована став чіткішим.

– Ти бачила його в сховищі. Він пам’ятає всі мої договори, але жодного разу не запитав, чи людям повернули те, що їм належить. Боржники ще тут, Еліано. Я теж.

Коли запис закінчився, отвір у жетоні закрився, залишивши темну цятку. Я повернулася до дверей, але з туману долинув стукіт, який повторився ще двічі. Завмерши біля лави, дивилася на білу смугу й чекала, чи почуємо щось іще.

Адріан узяв мене здоровою рукою за передпліччя й відвів за поріг. Я тримала жетон разом із тканиною, поки він тягнув двері на себе. У тумані з’явилася чоловіча долоня й зупинилася біля білої смуги, притиснувшись до невидимої перепони.

На камені поряд із порогом почали з’являтися літери. Адріан притримав двері, поки я нахилялася до напису. Схопившись за його рукав, прочитала рядок до кінця.

«Не впускайте Рована, який прийде з долини».