Спочатку:
На сторінку книги
Жінка в дзеркалі притискала книгу до грудей, а я стояла біля столу, тримаючи Адріана за здорове передпліччя. Вона дивилася на нього так, наче чекала, коли він підійде, і я мимоволі посунулася ближче до чоловіка. Обличчя було моїм, проте нахил голови, усмішка й пальці на палітурці нагадували про життя, яке я знала лише з кількох спогадів.
Терен підняв скляний диск. На його поверхні з’явилася тонка світла смуга, спрямована до коридору. Лікар обійшов стіл і зупинився біля дверей бібліотеки, залишивши між собою та дзеркалом кілька кроків.
– Назви себе.
Жінка перевела погляд на нього. Усмішка згасла, книга опустилася до талії, відкриваючи золотий знак на зап’ясті. Вона стояла посеред відбитого коридору, хоча перед самим дзеркалом було порожньо.
– Ви були на моєму весіллі, Терене.
– Назви себе для перевірки.
– Еліана Вельсар.
Під моїми пальцями напружилися м’язи руки Адріано. Він дивився на жінку, трохи подавшись уперед. Я вже бачила, як він завмирав після моєї усмішки та згадки про гребінець, але цього разу його погляд залишався прикутим до скла.
Жінка простягнула долоню до дзеркала. На поверхні з’явилася тьмяна золота пляма, і моя печать нагрілася. Я відпустила Адріана й сховала зап’ястя під рукав.
– Ти ж упізнав мене, – сказала вона йому. – Я пам’ятаю море. Ти прокинувся раніше, але лежав тихо, бо я заснула на твоїй руці. Потім цілий ранок удавав, що вона зовсім не затерпла.
Адріан повільно вдихнув. Я чекала, що він заперечить хоча б якусь дрібницю, але він продовжував дивитися на жінку. Терен повернув диск, спрямувавши світлу смугу до рами, і пляма під її долонею стала яскравішою.
– Так було, – відповів Адріан.
Вона усміхнулася, а я опустила очі на документи на столі. Перед нами стояла жінка, здатна нагадати йому рік близькості, тоді як я розпитувала про кожну річ у своїй кімнаті. Я торкнулася краю підтвердження, подумавши про поцілунок у коридорі й про те, як мало знала, коли дозволила йому наблизитися.
– Того дня я обгоріла на сонці, – продовжила вона. – Ти приніс холодний рушник і тримав його на моїх плечах.
– Досить, – сказав Терен. – Спогади перевірятимемо окремо.
– Ви збираєтеся перевіряти мене за нею?
Жінка подивилася в мій бік. Голос став різкішим, і я впізнала інтонацію, з якою сперечалася в нотаріальній конторі. Лікар опустив диск, залишаючись біля дверей.
– Я з’ясовую, хто прийняв пам’ять за вчорашнім записом.
– Я прийняла.
– Де це відбулося?
Вона відступила від скла. За її плечем виднівся той самий коридор, освітлений вечірніми лампами, хоча крізь наші вікна падало ранкове світло. Жінка притиснула книгу до боку й повернулася до Адріана.
– У кімнаті, де ми підписали шлюб.
Я глянула на чоловіка. Учора, торкнувшись останньої сторінки, опинилася в кімнаті з ранковим світлом, побачила перстень на пальці й почула власне застереження. Терен повернувся до мене, тримаючи диск над документом.
– Розкажіть, що сталося після дотику до книги.
Я почала з останнього аркуша. Згадала золото між нашими руками, Адріанові губи біля скроні, темні двері за його плечем. Повторила слова, які почула звідти, й закінчила тим, що опинилася біля столика в передпокої.
Жінка слухала, стискаючи палітурку. Коли я заговорила про двері, вона опустила погляд до книги й провела пальцем по її краю. Терен поклав диск над відбитком у додатку та придивився до світла, що проступило під склом.
– Сховище відгукнулося на обидві печатки, – сказав він Адріанові. – Після відкриття сторінки всередині нього сформувався образ із її ім’ям і пам’яттю. Саме він прийняв спогади. Відбиток вказує на сховище, а не на цю кімнату.
– Вона досі там? – запитала я.
– Так. Дзеркало показує її нам.
Я підійшла до дверей бібліотеки, залишившись за плечем лікаря. Жінка стежила за мною так само пильно, як я за нею. Хотілося підняти руку й перевірити, чи вона повторить рух, але її пальці вже гортали сторінки, поки мої тримали край рукава.
– Ти отримала мою пам’ять?
– Я пам’ятаю своє життя.
– А дорогу сюди? Міст, візника, нотаріальну контору?
Вона подивилася на мене, потім перевела погляд на Адріана. Губи ледь розтулилися, проте відповіді я так і не почула. Я зачекала ще кілька секунд, стежачи, як вона притискає книгу до себе.
– Учора ти прокинулася, коли ми відкрили сторінку?
– Учора я нарешті змогла його побачити.
Адріан підійшов до дверей бібліотеки й зупинився поруч зі мною. Поклав здорову руку на одвірок, залишаючи пошкоджену біля боку. Жінка відразу наблизилася до скла, піднявши долоню.
– Ти можеш витягнути мене. Я знаю, як відчинити. Поклади руку поряд із моєю.
– Що станеться після цього? – запитав він.
– Я повернуся додому.
Терен підняв руку, зупиняючи Адріана. Срібна стрічка на зап’ясті потемніла, і чоловік обережно розігнув пальці. Лікар перевірив застібку й разом із ним відступив від дверей.
– Твоя печать відгукується на неї. Дотик до скла знову відкриє зв’язок, який я щойно стримав.
– Навіть лівою рукою?
– Тут важлива згода. Вона пропонує тобі відчинити, і дотик стане відповіддю.
Жінка залишила долоню на дзеркалі. Її очі блищали, книга повільно сповзала з другої руки. Я вперше подумала, що вона, можливо, справді чекає повернення, знаючи про цей дім більше за мене й водночас маючи доступ лише до відбитого коридору.
Я принесла з крісла плед. Адріан узяв край і допоміг підняти тканину до рами, тримаючись осторонь від скла. Перш ніж ми закрили дзеркало, жінка подивилася на нас обох.
– Він залишив мене тут заради тебе.
Я закріпила плед на декоративному виступі. Тканина опустилася, затуливши обличчя, книгу й долоню із золотою печаткою. Я відступила й опустила руки, відчувши біль у напружених плечах.
Ми повернулися до столу. Терен зібрав документи в теку й обв’язав їх білою ниткою зі своєї сумки. Потім узяв диск і глянув у бік вікна.
– Перевірю відбиток поза стінами будинку. Ходімо на ґанок.
Адріан підняв накидку, яку я залишила на стільці, й подав її мені. Я вдягнулася, подивившись на застібку, і першою вийшла з бібліотеки. Повз закрите дзеркало пройшла швидко, притримуючи рукав над печаткою.
На ґанку пахло мокрою землею й димом. За деревами скрипів віз, а біля воріт стояв кінь Терена, прив’язаний до кільця в кам’яному стовпі. Він переступив ногами, струснув мокрою гривою й потягнувся до куща біля огорожі. Я затримала погляд на ньому, дослухаючись до шелесту листя під копитами.
Лікар розклав аркуші на широкій лаві, притиснув їх сумкою, встановив диск на металеву підставку й запропонував сісти поруч. Адріан залишився біля сходів, підтримуючи пошкоджену руку здоровою.
– Я лише порівняю знаки. Під час перевірки зап’ястя трохи зігріється.
Я закотила рукав і поклала руку на лаву. Він підніс диск до зап’ястя, і на склі з’явився золотий візерунок. Потім перевів його до документа. Знаки наклалися один на одного, але внутрішні завитки розійшлися.
– На документі стоїть печатка жінки з дзеркала. Сховище прийняло її за вас і передало їй вашу пам’ять. Але погляньте на цей завиток. На вашому зап’ясті він повернутий в інший бік.
– Можна завершити угоду?
– Зараз можна оскаржити запис про повернення пам’яті. Для завершення угоди потрібно повернути її вам або погодити іншу угоду.
Я подивилася на відчинені двері. Крізь передпокій було видно край пледа на дзеркалі. За ним залишалася жінка, яка знала море, наші ранки й, можливо, причину мого виходу з дому. Від думки про те, як тепер повертатимуть пам’ять, пальці мимоволі зімкнулися.
Терен підписав документ як свідок. Від його підпису потягнулася тонка срібна лінія й оточила відбиток дзеркальної печатки. Лікар повернув мені аркуш і вказав на обведений знак.
– Підтвердьте, що ви власниця пам’яті. Назвіть себе й скажіть, які спогади ви отримали після повернення.
Я назвала своє ім’я й пояснила, що отримала лише уривки спогадів. Розповіла про останню сторінку книги, чашку та гребінець, а Терен записав мої слова. Щойно я закінчила, срібна лінія замкнулася навколо відбитка печатки. З будинку долинув різкий удар годинника.
Адріан випростався й підняв руку до світла. Срібна стрічка посвітлішала, золото більше не пробивалося крізь неї. Він кілька разів зігнув пальці, перевіряючи рух.
– Що ти зробив?
– Зареєстрував спір щодо повернення пам’яті. До заходу сонця завтра дім має забезпечити сховище та призупинити стягнення цієї плати. Підтримання переходів залишається на тобі, але втрати мають зменшитися.
Я сперлася на холодний камінь біля лави. Хотілося ще раз запитати, чи тепер Адріан доживе до п’ятого дня, та Терен уже перевіряв відбитки на інших аркушах. Я дочекалася, поки він складе їх, і простягнула руку до теки.
– Оригінали залишу вам, – сказав лікар. – Копії відвезу до палати договорів. Якщо до завтрашнього заходу сонця ми нічого не вирішимо, дім знову почне забирати вашу силу. Перевірю, чи траплялося раніше, щоб збережену пам’ять отримав двійник замість її власника.
– Можу допомогти? – запитав Адріан.
– Залиш переходи в спокої. До долини дістануся звичайною дорогою.
Терен закрив сумку й востаннє перевірив срібну стрічку. Потім дістав маленький металевий кружок і поклав мені в долоню. Його поверхня була гладкою, з вузькою рискою по краю.
– Якщо стан Адріана зміниться, зігрійте його в руці й назвіть мене. А зараз обом варто поїсти.
Я провела лікаря поглядом до воріт. Адріан стояв поряд, і після від’їзду Терена стало чути, як вітер ворушить мокрий плющ на стіні. Чоловік повернувся до дверей, але я затримала його.
– Принесу сніданок сюди, – запропонував він.
– Спершу відповідайте на одне запитання. Якби я пішла, ви спробували б витягнути її?
Він обернувся, а я сховала металевий кружок у кишеню. Досі згадувала, як жінка в дзеркалі простягала до нього долоню. Я притримала накидку на грудях і змусила себе договорити.
– Я приїхала розірвати наш шлюб. А вона просить вас повернути її додому. Якби я пішла, ви хотіли б бути з нею?
Адріан сів на край лави й обережно поклав пошкоджену руку на коліно. Я залишилася біля кам’яного стовпа. Він підвів очі, і цього разу я витримала його погляд.
– Коли вона заговорила про море, я згадав той ранок. Захотів підійти, почути більше. Але я досі не знаю, хто вона і як опинилася там. Про життя з нею я навіть не думав.
Я кивнула й послабила пальці на накидці. Хотілося повірити йому, хоча слова про море досі звучали в голові. Адріан посунувся, звільняючи місце, і я сіла поруч.
– Я сумував за тобою, Еліано, – сказав він. – Тепер ти тут, а я знову змушую тебе гадати, що приховую.
– Бо відповідаєте лише після третього запитання.
– Спробую після першого.
Він поклав здорову долоню на лаву між нами. Я подивилася на його руку й торкнулася пальців. Адріан обережно повернув долоню, дозволяючи мені влаштуватись зручніше.
Він ледь усміхнувся. Я сіла поруч, залишивши між нами трохи місця, і поклала пальці на його долоню. Він обережно зімкнув їх у своїй руці.
– Якби ти вирішила піти, я відкрив би перехід через міст, щоб ти могла повернутися у свій світ, – сказав Адріан. – Потім з’ясовував би, хто ця жінка і як їй допомогти. Я досі майже нічого про неї не знаю.
– Я теж хочу знати, хто вона.
Він провів великим пальцем по моїх пальцях. Я пригадала поцілунок у коридорі й подивилася на його губи. Хотілося знову наблизитися, проте я затрималася, тримаючи його за руку.
Я стиснула його долоню й попросила принести сніданок. Поки Адріан був у будинку, роздивлялася сад і дорогу за воротами. Він повернувся з хлібом, сиром, яблуками та двома кухлями, від яких підіймалася пара.
– Трав’яний настій, – сказав він, ставлячи кухоль переді мною. – Цей спогадів не викликає.
Я подула на настій і зробила невеликий ковток. Потім узяла ніж і нарізала яблуко, поки Адріан ламав хліб здоровою рукою. Ми їли, дослухаючись до звуків із дороги за воротами. Він посунув до мене сир, а я віддала йому половину яблука.
– Через що я вперше посварилася з домом?
Адріан поклав хліб на тарілку й глянув на вікна нижнього поверху. Я поставила кухоль і повернулася до нього. Хотіла зрозуміти, що змусило мене перевіряти договори ще тоді.
– Через західний перехід. Після обвалу люди попросили відчинити дорогу. Дім вимагав, щоб їхній рід спершу визнав давній борг.
– Я відчинила?
– Так. Витратила більше сили, ніж могла собі дозволити.
– І після цього пішла?
– Пізніше. Ти почала перевіряти записи про плату, часто спускалася до сховища. Казала, що деякі борги давно погашені.
Я згадала власний підпис під підтвердженням відмови. Можливо, існували й інші документи про виконані зобов’язання, за якими дім продовжував забирати силу. Я відклала ніж і подивилася на двері. Жінка в дзеркалі могла пам’ятати те, що я знайшла в тих записах.
Після сніданку ми повернулися до бібліотеки. Золота стрілка над дверима рухалася так повільно, що мені довелося затриматися, аби помітити її зміщення. Я поклала теку Терена на стіл подалі від шлюбної книги й подивилася на дзеркало, завішене пледом.
– Хочу розпитати її про борги, – сказала я. – Про те, що знайшла перед тим, як пішла з дому.
Адріан приніс перо й папір, поставив стілець так, щоб із нього було видно коридор. Сам залишився біля дверей бібліотеки. Перш ніж я зняла плед, він перевірив срібну стрічку на зап’ясті.
– Поговоримо разом. Тримаймося за кілька кроків від скла.
Я стала збоку від рами й потягнула тканину на себе. У дзеркалі з’явилася кімната, схожа на мою спальню, із зачиненими віконницями. Жінка сиділа на краю ліжка, тримаючи книжку на колінах. Щойно я зняла плед, вона підняла голову.
– Він обрав тебе?
Я склала тканину й поклала її на лаву. Адріан чекав біля дверей, дозволяючи мені відповісти першою. Після розмови на ґанку я вже могла дивитися на жінку, зосередившись на книзі та знаку на її зап’ясті.
– Ми з’ясовуємо, як ти отримала мою пам’ять.
– Вона завжди була зі мною.
– До вчора ти могла говорити з Адріаном?
Жінка повернулася до нього й провела пальцями по палітурці. Я помітила, що на її книзі бракує застібки, яка була на нашій. Потерті кути й темна смуга вздовж корінця виглядали однаково.
– Я чула його. Він приходив у кімнату, відкривав вікно й сідав біля столу. Іноді брав листи. Довго залишався там.
Адріан опустив погляд, потім знову подивився на неї. Я згадала згорток у шухляді й те, як він напружився, коли я підняла його. Захотілося розпитати про ці відвідини, але я повернулася до питання, заради якого відкрила дзеркало.
– Що я знайшла в записах про борги?
Жінка глянула на мене й розгорнула книгу. Перегорнула кілька сторінок, повернулася назад, затримала палець біля краю. Звідси аркуші здавалися чистими, і я подалася трохи вперед, намагаючись побачити хоча б рядок.
– Ти хотіла повернути їх, – сказала вона.
– Кого?
Вона опустила голову. За її плечем повільно відчинилися віконниці, і на підлогу впало світло, схоже на місячне. Пальці затремтіли на сторінці, змусивши тонкий папір шелестіти.
– Тих, хто вже заплатив.
Із глибини кімнати долинули кроки. Жінка різко закрила книгу й обернулася до дверей, які досі були приховані в темряві.
– Хто там? – запитав він.
Вона притиснула книгу до грудей. Плечі піднялися, погляд застиг на дверях. Я простягнула руку, але зупинила її біля рами, згадавши попередження Терена.
– Скажи, що ти знайшла.
Жінка підійшла до дзеркала. Губи рухалися, проте голос став тихішим, і я нахилилася, намагаючись розчути. Адріан притримав край моєї накидки, коли я опинилася надто близько до скла.
– Вони залишали тут пам’ять, – почула я. – Спочатку на рік. Потім поверталися, а дім…
Двері позаду неї відчинилися. На порозі з’явився чоловік, і жінка замовкла, озираючись через плече. Він ступив у світло, дозволяючи роздивитися обличчя, і я вхопилася за край власного рукава.
Він виглядав як Адріан, тільки молодший. На зап’ясті була ціла печать, а сорочка нагадувала ту, яку я бачила у весільному спогаді. Чоловік підійшов до жінки, поклав їй руку на плече й подивився на мене.
– Ти обіцяла більше сюди не приходити, Еліано.
Поруч зі мною Адріан повільно відпустив накидку. Я торкнулася його здорової руки й відчула, як пальці зімкнулися навколо моїх. Його двійник стояв у дзеркалі, обіймаючи жінку з моїм обличчям. Я залишилася поряд із чоловіком, чиє тепло відчувала долонею, і спробувала пригадати бодай щось про обіцянку, яку мені щойно нагадали.
