Раді Вас бачити!

Адріан зачинив західні двері й повернув ключ у замку. Мою руку він відпустив лише тоді, коли я потягнулася до кишені. На камені ще виднілися рештки літер; я повторила попередження пошепки й покликала лікаря.

Він відгукнувся майже одразу. За його голосом скрипіли колеса, і я попросила зупинити екіпаж, перш ніж розповіла про жетон і руку за білою смугою. Адріан стояв поруч. Коли я назвала Рована з долини, ключ повернувся в його пальцях і вперся зубцями в долоню.

– Ви його запрошували? – перебив Терен. – Я щойно вийшов із його контори. Він збирається до вас увечері.

– Ні. Повертайся сам, — сказав Адріан, забираючи в мене кружок. — Що ти йому розповів?

– Спершу потрібно звірити документи.

– Опиши його.

Терен назвав темне волосся, перстень правника, звичку поправляти манжету перед тим, як узяти перо. Адріан слухав, дивлячись на зачинені двері. Наприкінці провів великим пальцем по зубцях ключа.

– Так, я пам’ятаю його таким.

Я піднесла жетон до кружка. Темна цятка залишалася нерухомою, хоча я повернула метал і підставила його до світла. За дверима ми бачили лише руку; дім уже говорив знайомими голосами, і тепер доводилося вибирати, кому з двох Рованів вірити.

– Привези те, чим можна перевірити запис, – попросила я. – Тут його голос. Він попереджає нас про чоловіка, з яким ти щойно розмовляв.

– Уже їду. До мого повернення дверей не відчиняйте.

Адріан повернув мені кружок і рушив до сходів із галереї. Я затрималася, притиснувши жетон до долоні. Він озирнувся й повернувся до мене.

– Якщо там справжній Рован, то він чекав три роки, – сказала я.

– Тому другого сюди не впущу. А за цим повернемося з Тереном.

Він показав мені ключ і поклав його в кишеню. Я ще раз глянула на двері, потім пішла за ним. На стежці Адріан сповільнив крок; пошкоджена рука висіла біля боку, і час від часу він пробував зігнути пальці.

У бібліотеці ми записали звернення з жетона. Адріан додав пропущене прохання сховати підтвердження, поставив підпис поруч із моїм і відніс захищену теку Терена до кімнати, яку я могла замкнути звичайним ключем. Повертаючись, я затрималася біля накритого дзеркала. Плед висів рівно. Його край лежав на підлозі.

– Чому Рован міг приходити сюди після моєї відмови? – запитала я.

– Я дозволив йому працювати в сховищі. Він перевіряв угоди як запрошений правник.

– Ти бачив, як він звідти вийшов?

Адріан зупинився біля поруччя. Унизу годинник відбив годину, і під останній удар він повільно похитав головою. Здорова рука міцніше обхопила дерево.

– Я бачив його пізніше. Уже в долині.

Я підійшла ближче. Він спробував випростатися, проте ступня ковзнула по сходинці, й довелося підхопити його вище ліктя. До лави було лише кілька кроків; Адріан пройшов їх, спираючись на мене, і сів.

– Срібло світле, – сказав він, помітивши, куди я дивлюся. – Плата зупинилася.

– А ти зараз упадеш зі сходів.

– За один ранок усе, що дім забрав, не повернеться.

Він відкинув голову до стіни. Я сіла поруч, залишивши долоню на його здоровій руці. Крізь прочинене вікно тягнуло прохолодою; пасмо волосся лоскотало щоку, але прибирати його й розривати цей дотик я поки не хотіла.

– Коли підписував угоду про пам’ять, ти думав, що я повернуся?

Адріан розплющив очі. Його погляд затримався на моїх пальцях, і я вже набрала повітря, щоб відкласти запитання. Він відповів раніше.

– Спочатку думав. Потім чекав листа. Згодом заходив до твоєї кімнати лише тоді, коли міг одразу вийти.

Я провела пальцями по його долоні. У кімнаті досі лежали дві подушки, у шафі висів мій халат, а листи чекали, поки я їх прочитаю. Хотілося запитати, скільки разів він відчиняв ті двері, але я зімкнула губи й посунулася ближче.

– Зараз я тут.

Він повернув руку й обхопив мої пальці. Я нахилилася до нього, затримавшись так близько, що відчула його подих на губах. Адріан підняв здорову руку до моєї щоки.

– Еліано…

Я торкнулася губами його рота. Він одразу відповів, провів пальцями за моїм вухом і притягнув ближче. Довелося спертися долонею на лаву, а потім я знайшла його плече й стиснула тканину сорочки.

Першою відсунулася я, щоб вдихнути. Адріан залишив долоню на моїй щоці; великий палець ковзнув до кутика губ, і я повернула голову, поцілувавши його. Він знову нахилився до мене. Цього разу я вже знала, як він притримає мою потилицю, й сама подалася назустріч.

Коли ми зупинилися, рама за спиною скрипнула від вітру. Я притулилася чолом до його скроні, відчуваючи теплу шкіру та його волосся біля губ. Він повільно гладив мене по спині.

– Після п’ятого дня я хочу приїхати сюди ще раз, – сказала я. – Хочу, щоб ти відчинив мені двері.

Адріан повернув голову. Я відсунулася настільки, щоб бачити його обличчя, і пальці на моїй спині завмерли. Він дивився мені в очі, потім торкнувся губами чола.

– Приїжджай.

Я провела долонею по його плечу й залишила руку біля коміра. Ще трохи ми сиділи поруч, доки його дихання вирівнялося. Коли Адріан підвівся, я також устала; до кухні ми пішли разом.

Терен застав нас за столом. Адріан нарізав хліб, я поставила перед ним тарілку, а жетон лежав біля нашого запису. Лікар поклав сумку на вільний стілець і відразу підніс до металу скляний диск.

Темна цятка розкрилася. Голос Рована знову пролунав над столом, і ніж у руці Адріана зупинився. Терен дослухав звернення, перевернув жетон і стер зі звороту пил, відкриваючи дві переплетені літери.

– Мій подарунок. Після нашого першого спільного свідчення.

– Голос можна підробити, – сказав Адріан.

– Тут є відбиток його сили.

Терен дістав папірець з адресою контори. Під склом засвітилися два схожі знаки, але в одному світло заповнювало весь малюнок, а в другому трималося лише по краях. Лікар посунув диск до нас і вказав на порожню середину.

– Це залишив чоловік у долині. У жетоні знак повний.

Адріан відсунув тарілку.

– Старий дозвіл ще діє. Діставай аркуш. Я відкликаю його зараз.

Він узяв перо здоровою рукою. Перші літери вийшли нерівними, чорнило розпливлося там, де він надовго притиснув кінчик до паперу. Я втримала аркуш за край, поки Адріан дописував; Терен поставив свій підпис поруч.

Адріан прочитав відкликання вголос, назвавши Рована й усі входи, яких стосувався дозвіл. Із передпокою долинув скрегіт засуву. Він зачекав, доки звук стихне, і повернув аркуш лікареві.

– Тепер витягнемо того, хто залишив жетон. Як дістатися до нього, якщо дорогу заборонено відкривати?

– З’єднаємо пороги, – відповів Терен. – Якщо він досі біля межі, цього вистачить.

Лікар розгорнув родовий договір і підсунув нам місце для приймання гостя. Я прочитала його, тримаючи палець біля рядка, який вимагав присутності обох подружжя. Печатка під рукавом залишалася прохолодною.

– Для цього потрібен другий ключ?

– Потрібне твоє підтвердження. Запросити гостя ти можеш за шлюбним правом.

– Тільки Рована, – сказала я. – Того, чий знак у жетоні.

Терен кивнув і вписав обмеження. Адріан прочитав його через моє плече, потім пересунув аркуш ближче до себе. Здорова рука лягла на край столу поряд із моєю.

– Що станеться з її печаткою?

– Навантаження поділиться між вами. Я стежитиму за сріблом.

– Якщо воно потемніє, зачиняємо одразу.

Я повернулася до Адріана. Він дивився на мене, чекаючи відповіді. Я поклала пальці на його руку.

– Якщо дім запропонує мені владу, також зачиняємо.

Терен дістав дві короткі срібні смужки. Одну закріпив на моєму зап’ясті, другу дав Адріанові для обряду й прибрав договір до теки. Я забрала жетон, загорнула його в тканину, і ми рушили до галереї.

Там стало темніше, хоча за арками ще було денне світло. Терен підняв ліхтар і зайняв місце біля білої смуги. Адріан дістав ключ; перш ніж уставити його в замок, торкнувся мого зап’ястя, перевіряючи, чи щільно прилягає срібло.

– Поклич мене, якщо почуєш її, – сказав він тихо.

Я кивнула й стала з другого боку дверей. Метал клацнув у замку. За порогом клубочився туман, лава залишалася порожньою.

Терен підняв жетон і назвав Рована Еста. Спершу у відповідь долинули кроки, потім шурхіт тканини. Лікар нахилив ліхтар уперед, і хрипкий голос попросив піднести його ближче.

З туману проступило обличчя. Темне волосся спадало до плечей, сорочка звисала складками, під вилицями залягли западини. Чоловік примружився, закриваючи очі від світла, а тоді опустив руку.

– Терене?

– Я тут.

Рован притиснув долоню до невидимої перешкоди. Його рот ворухнувся, проте слова я не почула. Терен посунувся ближче й попросив назвати напис, який був на жетоні до звернення.

Відповідь пролунала з другої спроби. Лікар приклав диск до металу, попросив Рована піднести долоню, і в склі засвітився знак. Терен повернув голову до нас.

– Він.

Адріан поклав здорову долоню на одвірок. Я притиснула зап’ястя з другого боку, торкаючись дерева печаткою, і ми промовили запрошення. Від порога до ніг Рована простягнулася біла смуга.

Туман потемнів. Під долонею дерево розм’якшилося, пальці загрузли в ньому до першого суглоба. У голові пролунав мій голос: відчини ширше, ще трохи, ти ж хочеш згадати.

Я повторила ім’я гостя. Адріан утримував стулку в тому самому положенні; на скроні блищав піт, рукав пошкодженої руки зачепився за край його одягу. Рован ступив на смугу, і коліно під ним підломилося.

Терен присів, простягнув руку, проте його пальці зупинилися за кілька дюймів від плеча Рована. З глибини коридору долинув стукіт. Рован озирнувся, притиснувши другу долоню до межі.

– Він теж тут.

– Дивись на ліхтар, – наказав Терен. – До мене, Роване.

Срібло на моєму зап’ясті нагрілося. Біль прострелив до плеча, і перед очима з’явилася кімната з відчиненими до моря вікнами. Біла постіль, зім’ята біля мого стегна, чоловічі пальці на талії; я відчула їх так виразно, що подалася вперед.

Обличчя чоловіка залишалося за краєм видіння. Я знала, що зараз він нахилиться, що губи торкнуться мого плеча. Треба було лише трохи посунути двері.

– Еліано, дивись на мене.

Адріан повернувся до мене, продовжуючи тримати стулку. Я побачила його губи, розстебнутий комір, пасмо біля скроні, до якого щойно притулялася чолом на сходах. Під моїми пальцями затверділо дерево.

– Рован Ест, – промовила я. – Запрошуємо Рована Еста.

Поріг спалахнув. Терен ухопив чоловіка за передпліччя й рвучко потягнув до себе. Рован упав на камінь, а з туману слідом простяглася темна рука з довгими тонкими пальцями.

– Прибери долоню!

Адріан відірвав руку від одвірка, відштовхнув моє зап’ястя від дерева й потягнув мене за собою. Терен устиг відтягнути Рована до лави. Стулка грюкнула, Адріан навалився на неї плечем і повернув ключ у замку; кроки по той бік урвалися.

Я сповзла по стіні на підлогу. Плечі тремтіли, пальці залишалися зігнутими, хоч я пробувала розтиснути їх. Адріан опустився поруч і взяв мою руку.

Срібло було світлим. Він провів пальцями вздовж смужки, затримав долоню біля мого ліктя й заглянув мені в обличчя. Я притулилася до його плеча, доки в поле зору перестали напливати білі плями.

Терен допоміг Рованові сісти на лаву. Розстебнув комір, дав води з флакона й накрив йому ноги пальтом. Із забруднених черевиків осипався пил; біля ніжки лави впала темна грудочка і розкришилася від лікаревого кроку.

Я поворухнула пальцями. Адріан відразу послабив хватку, і я розгорнула долоню, перевіряючи шкіру. Печіння слабшало, хоча в місцях, якими торкалася дерева, залишалося поколювання.

За кілька хвилин Рован підняв голову. Терен притримав його за плече, коли той спробував устати, й знову підніс флакон. Чоловік ковтнув, подивився на Адріана, потім знайшов поглядом мене.

– Ти повернулася.

Я кивнула й підвелася з допомогою Адріано. Ми підійшли до лави, зачекавши, поки Рован доп’є воду. Терен забрав у нього флакон.

– У долині хтось називає себе твоїм ім’ям, – сказав Адріан. – Сьогодні він говорив із Тереном. Збирався приїхати ввечері.

Рован ухопив край пальта. Лікар поклав руку поверх його пальців і сказав, що дозвіл на вхід скасували. Чоловік повернувся до нього, так і залишивши тканину затиснутою в кулаці.

– Він знає, як складати запрошення. І знає всі мої слова.

Із саду долинув звук коліс. Адріан відразу підняв голову; я повернулася до арок, але між деревами виднілася лише рухома тінь. Він сховав ключ і підійшов до Рована з іншого боку.

– До кімнати біля кухні. Там мало скла. Терене, допоможи.

Вони підняли його з лави. Я пішла попереду, притримуючи двері й озираючись на поворотах. Рован ступав дрібно, човгаючи черевиками по каменю; перед входом до будинку раптом уперся ногами, й обом довелося втримати його.

У передпокої стояв чоловік у дорожньому костюмі. Він тримав рукавички та тонку теку, а на столику поруч лежав аркуш із печаткою. Я подивилася на гладко виголені щоки, темне волосся, тоді перевела погляд на виснаженого чоловіка між Адріаном і Тереном.

– Адріане, я приїхав відновити видачу, – сказав двійник. – Терен повідомив про помилку в перевірці.

Адріан передав Рована лікареві й став переді мною. Я зупинилася біля його плеча, відчуваючи, як під сріблом знову теплішає печатка. Терен відступив із Рованом до дверей.

– Хто тебе впустив?

Чоловік підняв теку й подивився повз Адріана на мене. На сходах за його спиною стояла жінка у весільній сукні. Вона притискала до грудей темну книгу; поділ лежав на дошках, і біля нього, на нижній сходинці, виднілася її тінь.

– Господиня.

Жінка спустилася на сходинку. На її зап’ясті відкрилася перевернута печатка. Я дивилася на пальці, які обхоплювали книгу, на знайомий вигин губ і притиснула долоню до спини Адріано.

Він одразу знайшов мою руку. Я стиснула його пальці, залишаючись поруч, поки жінка з моїм обличчям стояла над нами на сходах.