Раді Вас бачити!

Адріан підійшов до шафи, але я схопила його за край сорочки, перш ніж він торкнувся замка. Під тканиною напружилася спина, і на мить здалося, що він забув про мою присутність. Потім обернувся, побачив мою руку й зупинився. Я відпустила сорочку, відчуваючи, як зім’ята тканина вислизає з моїх пальців.

– Ви вже двічі пошкодили печатку цього вечора. Зачекаємо лікаря.

– Там підтвердження, яке тобі потрібне.

– Воно пролежало три роки. Кілька годин витримає.

Він глянув на затиснутий дверцятами край теки. У коридорі знову горіло світло, а шафа стояла тихо, наче замок зачинився від звичайного поштовху. Я поклала реєстр і копію родового договору на сусідній стілець, притиснула зверху важким свічником. Перед тим, як відійти, запам’ятала, наскільки нижній том виступав з-під верхнього.

– Піднімемося? – запитав Адріан.

Я подивилася на двері бібліотеки. Нагорі чекала кімната з речами, здатними повернути ще один уривок минулого, а тут залишався чоловік із закривавленою пов’язкою. Очі злипалися, але після всього, що сталося з його рукою, йти спати нагору було неспокійно.

– Я посиджу тут. Якщо вам знову стане гірше, хочу це побачити.

Адріан узяв із полиці невеликий годинник і поставив його поряд зі свічкою. Я простежила за його рухом і придивилася до циферблата. На ньому було лише дві стрілки.

– Цей показує звичайний час, – сказав він.

Він підсунув друге крісло ближче до каміна й приніс подушку. Я влаштувалася, підібравши ноги під халат. Коли Адріан накрив мої коліна пледом, притримала край, щоб тканина залишилася на місці.

– Це той, який я завжди забирала?

– У нас їх кілька.

– Отже, ви могли взяти інший.

– Міг.

Я підвела очі, але Адріан уже повертався до свого крісла. Хотілося розпитати, чому він щоразу поступався мені улюбленим пледом. Натомість я вмостила подушку зручніше й натягнула теплу тканину до плечей, досі усміхаючись після його короткого “міг”.

Сон прийшов, поки я стежила, як полум’я підбирається до темного краю поліна. Востаннє, розплющивши очі, побачила Адріана з чистою серветкою в лівій руці. Він перевіряв пов’язку, повернувшись так, щоб світло падало на зап’ястя. Я хотіла запропонувати допомогу, але заснула, перш ніж устигла заговорити.

Розбудив мене стукіт у двері. За вікном сіріли мокрі дерева, а Адріан стояв біля каміна й застібав манжету. Помітивши, що я прокинулася, сказав про прибуття лікаря. Реєстр залишався під свічником, край теки досі стирчав із зачиненої шафи.

Я підвелася, розім’яла затерплі ноги й пішла за ним. Біля входу чекав сивий чоловік у довгому дорожньому пальті зі шкіряною сумкою через плече. На чоботях налипла світла глина, а капелюх він тримав обома руками.

Побачивши мене, лікар затримав погляд на обличчі, потім на зеленому халаті. Пальці послабилися, і з краю капелюха впало кілька крапель. Він глянув на Адріана, але спочатку привітався зі мною.

– Пані Еліано.

Я зупинилася біля дверей бібліотеки. Цей чоловік упізнав мене одразу, і тепер доведеться знову пояснювати, чому я дивлюся на знайому людину як на незнайому. Адріан зачинив вхідні двері, забрав у гостя пальто й представив його.

– Терен Восс. Лікар, про якого я говорив.

Прізвище я пам’ятала зі сторінки зі свідками нашого шлюбу. У конторі навіть переписала його, сподіваючись знайти людину, яка пояснить появу мого підпису. Я обернулася до Адріана, та Терен заговорив раніше, ніж я встигла поставити запитання.

– Я був на вашому весіллі. Якщо захочете розпитати, відповім. Спершу покажіть, де можна оглянути руку.

Він чекав мого рішення, тримаючи сумку за ремінь. Я вказала на їдальню й пішла попереду. Там Терен поставив речі на стіл, запропонував Адріанові сісти біля вікна й дістав металеву рамку, флакони та окуляри з маленькою лупою, прикріпленою до одного скла.

– Поклади зап’ястя на підставку. Пальці можеш рухати, руку тримай рівно.

Він зняв пов’язку, і я побачила, що кровотеча майже припинилася. Краї тріщини залишалися червоними, проте золото під шкірою вже тремтіло слабше. Лікар установив рамку над печаткою, повернув невеликий гвинт і навколо рани з’явилося бліде світло.

Адріан видихнув і відсунув ліву руку від краю стільця. Плечі опустилися, пальці розслабилися. Я поклала на сусідній стілець плед, який несла за собою з бібліотеки, й підійшла ближче, намагаючись роздивитися рану.

– Добре перев’язано, – сказав Терен.

– Еліана допомогла.

Лікар кивнув мені й повернувся до рамки. Він роздивлявся пошкодження, час від часу торкаючись металу тонким інструментом. На внутрішньому краї підставки проступали числа, але вони змінювалися так швидко, що я встигала розпізнати лише окремі з них.

– Книгу відкривали?

– Один спогад, – відповів Адріан. – Потім вона сама відгукнулася на наші печатки.

– Після першого розриву знову наближав руку?

– Так.

Терен підняв очі, і Адріан замовк. Я дістала з кишені переписаний рядок із реєстру та простягнула його лікареві. Він прочитав, зняв окуляри й попросив принести сам том.

Я повернулася до бібліотеки й забрала обидві книги. Поки шукала сторінку, Терен замкнув широку срібну стрічку навколо Адріанового зап’ястя вище печатки. Чоловік зігнув руку, перевіряючи, чи зручно сидить метал, а лікар поправив застібку.

– На кілька годин втрати зменшаться. Магію переходів поки залиш. До книги разом з Еліаною теж тримайся подалі.

– До п’ятого дня вистачить? – запитала я.

Терен подивився на Адріана, потім повернувся до мене. Він посунув підставку, щоб побачити цифри на металі. Я нахилилася ближче, хоча жодне з них поки що нічого мені не пояснювало.

– За теперішнього навантаження запас вичерпається раніше. Стрічка сповільнить втрату, але зв’язок із домом залишиться.

Я притиснула долоню до столу й дослухала пояснення. Дім забирав силу навіть тоді, коли Адріан спав. Після мого повернення зв’язок між печатями став активним, а пошкодження від книги прискорили витік.

– Виходить, мій приїзд теж його послабив?

– Він посилив навантаження. Відокремлення мало поступово змінити це, але спершу треба з’ясувати, які зобов’язання досі діють.

Терен узяв реєстр і знайшов рядок про відмову. Провів над ним пласким скляним диском, перевірив відбиток і дату. Я стежила за його руками, а Адріан сидів поруч, поклавши пошкоджене зап’ястя на підставку.

– Запис справжній, – сказав лікар. – Зроблений у зазначений день. Відбиток ваш, пані Еліано.

– Отже, мої зобов’язання завершилися ще до переходу?

– Реєстр засвідчує саме це.

– Тоді навіщо Адріан підписував нову угоду?

Терен закрив диск у футлярі. За вікном між деревами проплив золотий вогник, і лікар простежив за ним, перш ніж повернутися до Адріана. Я теж подивилася в сад, але світла кулька вже сховалася за стовбуром.

– Де зберігається угода?

– У нижньому сховищі. Разом із підтвердженнями.

– Покажеш. Печаті й замки відкриватиму я.

До сховища вели сходи за кухнею. Перед спуском я піднялася до своєї кімнати, перевдягнулася й переклала записку з кишені халата в кишеню сукні. Повернувшись, застала Адріана біля дверей. Він подав теплу накидку й пояснив, що внизу холодно.

Терен ішов першим із круглим ліхтарем у руці. Світло ковзало кам’яними стінами, вихоплюючи вологі шви між плитами. Я підбирала поділ, щоб тримати його вище вузьких сходинок, а Адріан ішов позаду.

У сховищі стояли високі шафи з металевими дверцятами. Повітря пахло воском і сухим папером. Холод швидко пробрався під сукню. У центрі підлоги була кругла кам’яна плита з візерунком наших печатей, оточена десятками дрібніших ліній.

– Тут укладали родові угоди? – запитала я.

Адріан кивнув і зупинився поряд. Я притиснула накидку до грудей, поки Терен шукав потрібну шафу. Лікар показав дверцятам металевий знак, назвав себе й послався на право свідка.

Замок відчинився. Усередині стояли теки з маленькими табличками, на яких були дати й номери. Терен переглянув кілька, знайшов потрібну й переніс її на стіл біля стіни.

Адріан показав свою угоду. Аркуші були з’єднані темною стрічкою, а внизу стояв його підпис, різкіший за той, який він залишив під нашими умовами. Я нахилилася ближче, проте лікар попросив зачекати.

– Спершу перевірю активні зобов’язання.

Він накрив підпис скляним диском, і від чорнила піднялася золота нитка. Адріан відступив, притиснувши руку до боку, а срібна стрічка потемніла. Терен пересунув диск і зачекав, доки світло під ним згасне.

Після цього він дозволив читати. Я переглянула перший аркуш і знайшла пункт про невиконані зобов’язання Еліани Вельсар. Адріан приймав їх на себе, забезпечуючи мій вихід із дому та повернення в людський світ.

– Тут сказано про невиконані, – промовила я. – У реєстрі вони вже завершені.

– Потрібне підтвердження, – відповів Терен. – Реєстр засвідчує його видачу. Повний текст покаже, які саме зобов’язання ви виконали.

Я дістала записку й назвала номер. Лікар повернувся до шафи, звірив таблички та зупинився біля вузької щілини між двома теками. Просунув пальці всередину, дістав затискач і поклав його на стіл.

Адріан підійшов ближче, але тримав пошкоджену руку біля боку. Я стала поряд, залишаючи власне зап’ястя під накидкою. Терен відкрив список документів на внутрішньому боці дверцят і знайшов потрібний номер.

– Перенесено до кімнати другого ключа. За розпорядженням власниці.

– Моїм?

– Так. У день виходу.

Я згадала стіл біля вікна, шафу, халат із гребінцем у кишені. Серед речей, яких торкалася вчора, могло лежати підтвердження, здатне пояснити Адріанову угоду. Уже повернулася до сходів, коли на кам’яній плиті спалахнула лінія. З неї долинув мій голос.

– Я забрала підтвердження. Воно мені більше не потрібне.

Адріан розвернувся до плити. На його зап’ясті під сріблом проступило золото, і Терен поклав руку йому на плече. Я залишилася біля сходів, дослухаючись до знайомої інтонації.

– Чому? – запитала я.

– Я хотіла піти.

– Тоді навіщо залишила його в кімнаті?

Світла лінія згасла. За стіною капала вода, Адріан повільно вдихнув, і я вже подумала, що відповіді більше буде годі дочекатися. Потім голос повторив слова про бажання піти з тією самою паузою перед останнім словом.

Терен підняв ліхтар, освітлюючи плиту. Лінії знову потемніли, і на камені залишився звичайний вирізьблений візерунок. Лікар забрав руку з плеча Адріано й повернувся до столу.

– Дім зберігає окремі висловлювання. Зараз підбирає тих, хто може вас зупинити. До кімнати йдіть удвох. Я перевірю решту додатків.

Адріан кивнув і рушив до сходів. Я пішла попереду, тримаючи записку в кишені. Лише біля кухні він зупинився, сперся здоровою рукою на стіну й перевів подих.

– Ти добре?

– Поки краще за вас.

– Я мав перевірити тоді.

Він дивився на сходи до сховища. Вчора я охоче погодилася б і нагадала про кожну відповідь, на яку довелося чекати. Тепер переді мною стояв чоловік, котрий три роки виконував угоду, укладену на підставі чужих слів.

– Перевіряємо зараз, – сказала я. – Спершу знайдемо документ.

У кімнаті вже було світло. Я відчинила двері й запросила Адріана, а він залишився біля порога, поки оглядала письмовий стіл. Гребінець лежав там, де я його поклала. Поряд стояли чорнильниця й порожня підставка для пера.

У перших двох шухлядах знайшлися папір, стрічки та дрібниці для шиття. У третій лежали листи, перев’язані зеленим шнурком. Я підняла згорток, прочитала ім’я Адріана на верхньому аркуші й обернулася до нього.

– Ваші листи?

– Так.

– Залишу на потім.

Він кивнув, тримаючи здорову руку на одвірку. Я повернула згорток і придивилася до дна шухляди. Біля задньої стінки виднілася маленька подряпина. Коли провела по ній нігтем, відчула край тонкої дощечки.

– Тут щось відкривається.

Адріан підійшов і показав виїмку з внутрішнього боку столу. Я натиснула на неї, і дно шухляди піднялося. У вузькому сховищі лежав плоский конверт із номером, який я переписала з реєстру.

Я витягла його й перевірила згин. Замість сургучу конверт тримала нитка, пропущена крізь два отвори. Печать на зап’ясті залишалася спокійною, тож я взялася за вузлик.

Із дзеркала долинув сміх. Ми обоє повернули голови, і я побачила у відображенні Адріанові руки на своїй талії. Насправді він стояв осторонь, але жінка перед ним у склі вже схилила голову до його плеча.

Я заплющила очі й стиснула конверт. Кромка вперлася в пальці, нитка дряпнула шкіру, допомагаючи втримати увагу на знайденому документі. Почула, як Адріан відступив, і розплющила очі, дивлячись на двері.

– Вийдемо, – сказав він. – Прочитаємо внизу.

Я рушила до порога, але ручка повернулася лише наполовину. Спробувала ще раз і відчула, як у замку щось упирається. Адріан простягнув здорову руку, та я зупинила його.

– Наші умови дозволяють мені виходити з кімнати?

– Окремого пункту про двері ми не писали.

– Дім має поважати мої особисті межі. Утримувати мене тут я йому не дозволяла.

Печать потеплішала. Я поклала долоню на двері й повторила останні слова так само виразно, як учора, коли запрошувала лікаря. Дерево здригнулося, замок клацнув. Двері різко відчинилися, і мені довелося відступити.

Адріан втримав мене за лікоть крізь тканину. Я обернулася й зустріла його погляд. Він стояв близько, і після зображення в дзеркалі хотілося сказати щось, що стосувалося лише нас двох у цьому коридорі.

– Я сама захотіла знайти документ, – промовила я. – Щоб ви знали.

– Знаю.

– І вчора сама взяла вас за руку.

Він повільно відпустив лікоть. Я бачила темні цятки в його очах, тонку зморшку біля скроні й те, як він чекає на продовження. Конверт шелестів між пальцями, але тепер я тримала його вільніше.

– Мені важко зрозуміти, де закінчується пам’ять. Та біля вас я хочу залишатися й тоді, коли спогадів немає.

Адріан підняв здорову руку й зупинив її біля мого волосся. Я сама наблизила обличчя до його долоні. Він торкнувся скроні великим пальцем, і я відчула, як від цього простого руху щоки теплішають.

– Можна тебе поцілувати?

– Так.

Він схилився, і я підвела підборіддя, зустрічаючи його губи. Поцілунок був коротким, проте я встигла відчути тепло його долоні біля скроні й легкий дотик до нижньої губи. Коли Адріан відсторонився, мені захотілося знову наблизитися.

Я ще мить стояла із заплющеними очима. Печать залишалася спокійною, під ногами були дошки коридору, а в руці лежав конверт. Подивившись на Адріана, побачила усмішку, яка затрималася на його обличчі довше, ніж за попередні.

Знизу покликав Терен. Я поправила накидку й першою рушила до сходів. Адріан ішов позаду, тримаючи пошкоджену руку біля боку, а я стискала поручень, чекаючи, поки коліна перестануть тремтіти.

Лікар чекав у бібліотеці. Перед ним лежали додаткова угода й окремий аркуш із дрібним текстом. Я поклала конверт на стіл, назвала номер, і Терен перевірив його скляним диском, перш ніж дозволив розв’язати нитку.

Підтвердження складалося з одного аркуша. У ньому було записано, що Еліана Вельсар повернула дому отриману силу, відмовилася від спільної влади й виконала всі зобов’язання, належні на той момент. Нижче були мій підпис і відбиток печатки. Я прочитала текст уголос. Адріан стояв біля мого стільця, поклавши здорову долоню на спинку. Терен звірив дату з реєстром, потім пересунув до нас додаток.

– Ваша відмова була завершена, – сказав він. – Зобов’язання другого ключа припинилися. Подальші платежі стосувалися іншого.

Адріан нахилився над аркушем. Я посунула свічку, щоб він міг прочитати дрібний текст, і знайшла рядок, на який вказував лікар. Пальці на спинці мого стільця повільно стиснулися.

– Тут ідеться про збереження пам’яті, – продовжив Терен. – Адріан узяв на себе оплату. Дім мав утримувати її цілою до вашого повернення.

– Щоб я могла згадати?

– Так.

Я перечитала цей пункт і наступний. Угода припинялася після повернення власниці та прийняття нею збереженої пам’яті. Піднявши очі, побачила, що Адріан досі дивиться на той самий рядок.

– Ви знали про цю умову?

– Дім сказав, що я маю прийняти твої невиконані зобов’язання. Інакше він утримуватиме тебе тут.

– А книга?

Він відняв руку від стільця й поклав її на стіл. Я чекала, дивлячись, як він звіряє перший аркуш із додатком. Потім Адріан підвів голову.

– Ти просила зберегти її. Я хотів, щоб у тебе залишився шлях назад. Але дім назвав ці платежі ціною твого звільнення.

Терен поклав поруч підтвердження відмови та угоду. Дати стояли близько одна до одної, а між ними був день, коли я ще тут перебувала. Адріан провів пальцем по порожньому полю біля свого підпису.

– Мені показали умови виходу, – сказав він. – Про завершені зобов’язання я дізнався вчора.

Я згадала його погляд на реєстр і зачинену шафу. Він шукав пояснення разом зі мною, повертався до заголовка й перевіряв дату. Тепер перед нами було підтвердження, що на момент підписання нової угоди я вже виконала вимоги дому.

– Отже, він змусив вас платити за те, що вже мав дозволити?

– Ці документи дають підстави так вважати, – відповів Терен. – Треба перевірити решту умов. Тут є ще один запис.

Лікар перевернув додаток. На звороті виднівся відбиток, частково закритий темним слідом. Терен поклав над ним скляний диск, зачекав і присунув аркуш ближче до світла.

– Підтвердження видачі пам’яті. За цим записом угоду мали завершити вчора.

Я нахилилася до відбитка. Він нагадував мою печать, але один із внутрішніх завитків був повернутий у протилежний бік. Адріан став поруч, і я показала йому своє зап’ястя, порівнюючи знаки.

– Я отримала лише уривок, – сказала я. – Решта залишилася в книзі.

– А за цим записом вам повернули всю пам’ять.

У коридорі тихо відчинилися двері. Я повернула голову й побачила в дзеркалі навпроти бібліотеки жінку у сукні зі спогаду. Вона стояла нерухомо, тримаючи біля грудей темну книгу. На її зап’ясті світився знак із завитком, повернутим у протилежний бік.

Адріан зробив крок до дверей, але я поклала руку на його здорове передпліччя. Жінка в дзеркалі перевела погляд із нього на мене. Вона усміхнулася, і я мимоволі торкнулася власних губ, пам’ятаючи про недавній поцілунок.

– Ти вже отримала його знову, – сказала вона моїм голосом. – Невже тобі потрібне ще й минуле?