Раді Вас бачити!

Під ним виявилося бліде обличчя літнього чоловіка з тонкими губами, глибокими зморшками й очима кольору старого срібла. Його волосся було білим, а на лівій щоці тягнувся довгий шрам, який зникав під коміром пальта.

Агата не знала його. Принаймні так їй здавалося.

- Перепрошую, - обережно сказала вона. - Ми зустрічалися раніше?

- Ні. Але я давно на вас чекаю.

- Хто ви?

- Провідник.

- Це я зрозуміла.

- Тоді ви вже знаєте все необхідне.

Агата повільно видихнула.

- Послухайте, я не збираюся нікуди їхати. Я опинилася тут випадково, а мені потрібно знайти зниклу людину й повернутися додому.

Провідник глянув на двері, крізь які було видно вітальню.

- Додому? - перепитав він. - Ви справді вважаєте, що вже знайшли його?

Запитання прозвучало тихо, майже співчутливо.

Агата відчула роздратування.

- Я маю на увазі свій будинок у Туманому Броді.

- А хіба ви знаєте, кому він належав до вас?

- Міська управа передала його мені.

- Міська управа, - повторив провідник. - Так, звичайно. Вони завжди передають людям те, чого не розуміють.

Чоловік дістав із внутрішньої кишені невеликий блокнот, перегорнув кілька сторінок і провів пальцем по одному з рядків.

- Агата Фінч. Народжена двадцять третього дня місяця дощів. Донька Марка Фінча й Аделіни Фінч. Спадкоємиця незавершеної обітниці.

Агата відчула, як у грудях щось неприємно стиснулося.

- Звідки вам відомі імена моїх батьків?

Провідник підвів очі.

- Тому що я записав їх у цьому блокноті.

- Коли?

- Сто років тому.

На кілька секунд запала тиша.

Агата подивилася на Лею. Дівчинка стояла бліда, мов крейда, й не зводила очей із провідника.

- Він знає, - прошепотіла вона.

- Що саме? – запитала Агата.

- Усе, що бабуся забороняла мені розповідати.

Провідник закрив блокнот.

- Дівчинко, ти принесла годинник?

Лея кивнула.

- Покажи.

Вона неохоче дістала його з кишені плаща й простягнула чоловікові. Провідник не торкнувся годинника. Він лише підніс до нього ліхтар. Стрілки, які зупинилися опівночі, раптом здригнулися й почали рухатися вперед.

Один оберт.

Другий.

Третій.

На четвертому циферблат тріснув, а з-під скла вирвався тонкий промінь сріблястого світла.

Провідник відступив. Уперше за весь час його обличчя втратило незворушність.

- Отже, вона все-таки встигла, - промовив він.

- Хто? - різко запитала Агата. - Бабуся Леї? Де вона?

- На це запитання може відповісти лише той, хто відчинить останні двері.

- Які ще останні двері?

Провідник подивився на неї так, ніби Агата запитала, навіщо людям дихати.

- Ті, за якими починається дорога.

Він відступив убік і вказав на останній вагон.

- Ваше місце там, пані Фінч.

- Я нікуди не поїду.

- Тоді ви залишитеся тут.

- Чудово. Саме цього я й хочу.

- Назавжди.

Агата замовкла.

Провідник підняв ліхтар вище, і його блакитне світло вихопило з темряви платформу за спиною мага. Тепер Агата помітила, що рейки не закінчувалися біля лісу. Вони тягнулися далі, проходили крізь дерева й зникали за пагорбами, а потім, здавалося, здіймалися просто в небо.

- Ви не можете піти звідси, доки не завершите те, заради чого вас покликали, - сказав провідник. - Двері вже відчинилися. Потяг прибув. Годинник запущено. Залишилося тільки зробити вибір.

- Який вибір?

- Поїхати й дізнатися правду або залишитися й дозволити їй поховати вас.

Агата відчула, як у неї здіймається гнів.

- Я не просила втягувати мене в жодні таємниці! Я приїхала сюди працювати магом, а не розбиратися з чужими прокляттями!

Провідник відповів не одразу.

Він дивився на Агату з дивним сумом, ніби вже чув ці слова багато разів.

- Ваш батько сказав майже те саме.

Світ навколо наче хитнувся. Агата зробила крок уперед.

- Ви знали мого батька?

- Я знав багатьох людей, які вважали, що можуть відмовитися від своєї долі.

- Мій батько загинув.

- Так вам сказали.

- Він загинув, коли мені було сім років!

- А ви пам'ятаєте, як саме це сталося?

Агата відкрила рота, але не змогла відповісти.

Вона пам'ятала дощ. Пам'ятала материні руки, які міцно стискали її плечі. Пам'ятала, як уночі до їхнього будинку прийшли двоє незнайомців у темних плащах. Пам'ятала, як мати сказала, що батько більше не повернеться.

Але самої смерті батька вона не бачила.

Вона ніколи не бачила його тіла чи могили. І ніколи не отримувала жодного підтвердження, окрім слів матері.

Агата повільно опустила руку.

- Що з ним сталося?

Провідник знову вдягнув капелюха.

- Це ви й повинні з'ясувати.

Він піднявся сходинками до вагона, але перед тим, як зникнути всередині, обернувся.

- Одна порада, пані Фінч. Коли почуєте свій голос із темряви, не відповідайте. Навіть якщо він благатиме про допомогу.

- Чому?

- Тому що не все, що пам'ятає ваше ім'я, пам'ятає вас.

Двері вагона зачинилися.

За мить потяг подав довгий свисток.

Агаиа стояла нерухомо, намагаючись упорядкувати думки. Вона хотіла поставити ще десятки запитань, вимагати пояснень, змусити провідника повернутися й розповісти все, що знав.

Але потяг уже почав рухатися. Колеса безшумно ковзнули рейками, і вагони поволі рушили в бік лісу.

- Він їде! - вигукнула Лея. Дівчинка схопила Агату за руку за руку. - Якщо він поїде, ми не встигнемо!

- Куди не встигнемо?

- За бабусею!

Вона потягнула її до останнього вагона. Агата вагалася лише мить. Потім підхопив дівчинку на руки, переступив поріг дверей і кинувся до платформи.

Позаду, у вітальні, камін раптом спалахнув синім полум'ям. Двері в стіні почали повільно зникати, а разом із ними розчинялися стіл, крісло й частина кімнати, ніби сам будинок відмовлявся визнавати існування проходу.

Агата устиг помітити, як на підлогу впав її записник. Вона хотіла повернутися по неї, але Лея міцніше стиснула її руку.

- Не можна! Якщо двері зачиняться, ми більше не зможемо їх відчинити!

Чаклунка озирнувся востаннє.

У глибині вітальні стояв чоловік.

Високий, у темному пальті, з блідим обличчям і чорним волоссям, що спадало на чоло.

Агата не бачила його так близько вже багато років, але впізнав миттєво. Батько. Чоловік підняв руку й беззвучно вимовив кілька слів.

Агата не почула їх, проте прочитала по губах:

«Не довіряй потягу.»

Двері зачинилися, а за мить зник і сам будинок.

Агата все ще стояла на платформі, як потяг набрав швидкість. Його вагони ковзали між деревами, а блакитне світло ліхтарів залишало за собою довгі смуги в темряві.

- Ми не встигнемо! - вигукнула Лея.

Агата міцніше притиснула її до себе.

- Тримайся!

Вона підняла вільну руку й промовила заклинання, яке зазвичай використовував для прискорення руху предметів. Повітря навколо пальців затремтіло, на долоні спалахнули сріблясті іскри, а під ногами виник короткий магічний поштовх. Вони рвонули вперед. За кілька секунд Агата наздогнала останній вагон і вхопилася за поручень. Метал був крижаним і слизьким від вологи. Лея вчепилася в її плече, а вона, зібравши останні сили, підтягнувся й перекинула ногу через сходинку.