Раді Вас бачити!

Щойно підошви Агати торкнулися старої бруківки, годинник у її руці тихо клацнув.

Звук був ледь чутним, проте в нічній тиші він пролунав так виразно, наче хтось ударив молоточком по кришталю. Стрілка здригнулася й повільно рушила назад.

Агата затамувала подих.

- Він працює, - прошепотіла Лея.

Дівчинка стояла поруч, міцно стискаючи краї свого плаща. Червоний капелюшок здавався єдиною яскравою плямою серед сірого туману, що огортав станцію. За їхніми спинами чорнів потяг. У його вікнах тремтіли відблиски блакитних вогнів, а з парової труби здіймалася біла пара, яка не розсіювалася, а зависала в повітрі, мов примарна завіса.

Провідник залишався біля відчинених дверей останнього вагона. Ліхтар у його руці горів рівним блакитним полум’ям наче маяк в темряві.

- Пам’ятайте, - промовив він, і його голос долинув до них крізь туман, - місто не любить, коли його змушують віддавати те, що воно вважає своїм.

- А якщо ми знайдемо тих, кого шукаємо? - запитала Агата.

Провідник трохи схилив голову.

- Тоді найважче ще буде попереду.

Він повернувся, зайшов до вагону та зачинив двері.

Потяг подав гудка й випустив нового клубу пари. А потім почав зникати. Спершу розчинилися в тумані далекі вагони, потім зникли вікна, а за мить не стало й самого потяга. Лише дві паралельні рейки тягнулися крізь темряву, гублячись десь за станційною платформою.

Лея схопила Агату за руку.

- Він повернеться?

- Так, - відповіла та, хоча сама не була в цьому певна. - Принаймні я на це сподіваюся.

Вона опустила погляд на годинник. Стрілка рухалася повільно, майже непомітно, але кожен її крок супроводжувався тихим клацанням. На циферблаті, поміж звичайними цифрами, проступали дивні символи, яких Агата раніше не помічала. Вони нагадували крихітні двері, ключі та зірки.

Один із символів світився тьмяним золотавим світлом. Той самий знак був вигравіюваний на внутрішньому боці кришки. Агата різко стулила пальці навколо годинника.

- Ходімо, - сказала вона. - Ми не можемо гаяти час.

***

Вулиця починалася просто за станційною брамою.

Вона була вузькою, вимощеною нерівною бруківкою, а по обидва боки височіли старі будинки з гострими дахами, вузькими вікнами й темними дерев’яними дверима. На деяких фасадах збереглися вивіски крамниць: годинникарня, книжкова лавка, майстерня ляльок. Проте назви на них були стерті, наче хтось навмисно позбавив місто його імен.

Газові ліхтарі горіли крізь туман, кидаючи на стіни довгі тіні. Світло не розганяло темряву, а лише робило її глибшою.

Агата зупинилася біля найближчої вітрини.

За запиленим склом стояли десятки годинників. Великі й малі, золоті й дерев’яні, настінні та кишенькові. Усі вони показували різний час.

Але жоден не мав стрілок, що рухалися вперед.

Вони оберталися назад.

- Дивись, - тихо сказала Лея.

У глибині крамниці, за прилавком, сидів чоловік у темному жилеті. Його обличчя було схилене над якимось механізмом. Він працював із крихітними шестернями, час від часу підносячи їх до очей.

Агата постукала у скло. Нащо, й сама не розуміла. Та чоловік не відреагував, тож вона постукала вдруге, сильніше. Тоді годинникар повільно підняв голову. Його очі були заплющені. Але Агата виразно побачила, як він усміхнувся просто їм обом. Лея відсахнулася.

- Ходімо звідси, - прошепотіла вона.

Агата не сперечалася.

Вони рушили далі, намагаючись більше не зазирати у вікна. Та з кожним кроком місто ставало дивнішим. На перехресті вони побачили жінку, яка стояла під ліхтарем і тримала в руках букет сухих троянд. Біля дверей старого готелю хлопчик гойдався на дерев’яному конику, хоча той не торкався землі. А з відчиненого вікна на третьому поверсі долинала мелодія, яку Агата пам’ятала з дитинства.

Вона зупинилася.

Це була колискова. Її мати співала її вечорами, коли за вікнами шумів дощ, а маленька Агата боялася грози.

- Пані Агато? - Лея несміливо потягнула її за рукав.

Мелодія стихла.

У вікні з’явився силует жінки. Вона стояла спиною до кімнати, тримаючись за підвіконня. Її довге волосся спадало на плечі, а сукня була старомодною.

Раптом жінка повернула голову.

- Агато, - покликала вона.

Лише одне слово. Але в ньому було стільки ніжності, стільки знайомого болю, що Агата мимоволі зробила крок до будинку.

- Не треба, - прошепотіла Лея.

- Ти чула? - Агата ледве впізнала власний голос. - Вона назвала моє ім’я.

- Провідник казав не йти на голоси.

Агата застигла.

Так. Він попереджав їх. Не кожен голос належить тому, ким він здається. Жінка за вікном знову усміхнулася.

- Дитино моя, - промовила вона. - Чому ти так довго не поверталася?

У грудях Агати щось болісно стиснулося. Вона хотіла запитати, хто ця жінка, як вона знає її ім’я, чому звучить так само, як голос із її спогадів. Та жодне слово не зірвалося з губ.

Замість цього Агата міцніше стиснула годинник Лії.

Золотавий символ на його циферблаті спалахнув.

Жінка за вікном миттєво перестала усміхатися.

Її обличчя змінилося. Ніжність зникла, поступившись місцем роздратуванню, а тоді - люті. Вона різко відступила в темряву. У кімнаті щось розбилося. За мить вікно стало порожнім.

- Це була пастка, - прошепотіла Агата. Й це єдине в чому вона буда впевнена.

Вони звернули на сусідню вулицю як почувся дзвін. Мандрівниці зупинилися та озирнулися. Попереду них була невеличка площя, посеред якої стояв кам’яний фонтан. Вода в ньому була нерухомою й чорною, мов чорнило. За фонтаном височіла будівля з годинниковою вежею, а далі дорога губилася між двома рядами будинків.

І саме з вежі долинав звук.

Три короткі удари.

Пауза.

Ще три.

Лея зблідла.

- Це як той стук у двері, - прошепотіла вона. – Дуже схоже.

- Так.

- Моя бабуся завжди так стукала, коли приходила до нас. Три рази, потім чекала, а тоді стукала знову.

Дівчинка дивилася на вежу так, наче боялася моргнути й утратити її з поля зору.

- Вона там, - сказала Лея. - Я знаю, що вона там.

Агата хотіла відповісти, що вони не можуть бути певними. Що місто вже намагалося заманити їх голосами, спогадами й обіцянками. Що, можливо, цей стукіт - лише ще одна пастка.

Але в очах дівчинки було щось таке, чого Агата не могла зруйнувати.

Надія.

Вона сама надто добре знала, як це - роками триматися за одну-єдину надію, навіть коли всі навколо переконують, що вона безглузда.

- Тоді підемо й перевіримо, - сказала Агата. - Але тримайся біля мене. І що б ти не почула, не відпускай моєї руки.

Лея кивнула.

Вони пройшли площу, фонтан за їхніми спинами тихо хлюпнув. Агата обернулася. У чорній воді відбивалися дві постаті - її власна й Лєїна. Проте між ними стояла ще одна людина, висока й худорлява, у довгому пальті.

Агата різко розвернулася.

За ними нікого не було.

Коли вона знову поглянула у воду, третя постать підняла голову.

Її обличчя було точнісінько таким, як у батька Агати на останньому портреті, який вона пам’ятала. А тоді відображення усміхнулося й беззвучно вимовило:

- Не йди до вежі.

Але чомусь Агата йому не вірила.