Раді Вас бачити!

Агата підійшла до центрального механізму.

Мідні обручі оберталися дедалі повільніше. Скляна оболонка була вкрита тріщинами, а за нею вже виднілися темні порожнини між шестернями. Серце вежі билося нерівно, наче знало, що його влада добігає кінця. На нижній частині металевої конструкції Агата помітила невеликий отвір, обрамлений символом розбитого кола. Він був точно такого самого розміру, як корпус її годинника. Агата простягнула руку, але батько вигукнув:

- Зачекай!

Вона обернулася.

- Що?

- Коли вставиш годинник, назад дороги не буде.

- Зрозуміло.

- Ні, доню. Ти не розумієш. Місто не просто втратить силу. Воно спробує втримати все, що має. Ти побачиш те, чого прагнула найбільше. Почуєш голоси, які захочеш слухати вічно. Воно запропонує тобі будь-яке майбутнє, аби ти лише передумала.

Агата поглянула на нього.

- А якщо я все одно не передумаю?

Батько довго дивився на неї, а потім зажурився. Цього разу по-справжньому.

- Тоді ти врятуєш нас усіх.

Агата повернулася до механізму.

Вона відкрила кришку годинника й побачила, що всередині більше немає звичайних шестерень. Замість них пульсувало крихітне світло, схоже на золоту краплю, що зависла в повітрі. Вона обережно вийняла годинник із ланцюжка. Метал був теплим, майже гарячим. На мить Агаті здалося, що вона чує голоси. Материнську колискову. Сміх батька. Стук у двері бабусі Леї. Усе те, за чим вона прийшла сюди, усе, що місто намагалося перетворити на кайдани.

- Прощавай, - прошепотіла Агата.

І вставила годинник у механізм.

Спершу нічого не сталося.

Потім пролунав один удар.

Глухий, низький, такий потужний, що під ногами затремтіла кам’яна підлога.

Ще один. І ще.

Серце вежі почало битися швидше.

Золотаве світло вирвалося з усіх щілин, розливаючись по залі. Шестерні оберталися у зворотному напрямку, ланцюги натягувалися й рвалися, а мідні труби лопалися одна за одною.

Агата відступила.

Годинник світився всередині механізму, і його стрілка знов рушила назад.

Не до минулого.

До початку. До тієї миті, коли місто вперше відчинило двері й спробувало привласнити собі чужі спогади.

Скляна оболонка розкололася.

З неї вирвався потік золотавих іскор, які здійнялися до стелі й перетворилися на сотні світних постатей. Люди, яких місто утримувало роками, один за одним звільнялися від його влади.

Деякі з них плакали. Інші простягали руки до невидимого світла. Хтось тихо сміявся, ніби вперше за довгі роки згадав щось добре.

А потім усі вони почали зникати.

Не розсипаючись на попіл, не розчиняючись у темряві, а просто повертаючись туди, де на них чекали.

Механізм видав останній гучний удар.

І замовк.

У ту саму мить Туманний Брід здригнувся.

Десь над ними з гуркотом обвалився кам’яний виступ. Стіни вежі вкрилися довгими тріщинами, а з темряви посипалося каміння. Золотаве світло згасало, поступаючись місцем звичайній темряві.

- Нам треба йти! - вигукнула Агата.

Вона кинулася до скляної оболонки. Тепер у ній не було ані скла, ані металевих обручів. Лише розірвані ланцюги й порожній простір.

Батько стояв на кам’яній підлозі. Поруч із ним була бабуся Леї. Жива. Справжня. Вона тримала дівчинку за руку й усміхалася крізь сльози. Лея кинулася до неї й обійняла так міцно, наче боялася, що та знову зникне.

- Бабусю!

- Я тут, моя маленька. Я тут.

Стара жінка гладила її по волоссю, притискаючи до себе. Лея щось шепотіла їй, але слова губилися в гуркоті руйнування.

Агата дивилася на них, відчуваючи полегшення, якого не знала багато років. Тоді вона обернулася до батька.

Він стояв зовсім поруч. Без скла, без механізмів, без темряви між ними. Просто її батько. Вона зробила крок до нього.

- Тату…

Він простягнув руки. Агата кинулася в його обійми. Він був теплим. Його пальці тремтіли, а дихання було нерівним, але він був тут - справжній, живий, поруч.

- Пробач мені, - прошепотів він їй у волосся.

Агата заплющила очі.

- Потім, - сказала вона. - Ми поговоримо про це потім.

Він тихо засміявся, і в цьому сміхові було стільки знайомого, що Агата знову відчула себе маленькою дівчинкою, яка сидить у батьковій майстерні й намагається полагодити годинник.

Але стеля над ними тріснула.

Великий кам’яний уламок упав неподалік, розбившись на друзки.

- Бігом! - вигукнув батько.

Він схопив Агату за руку, а вона потягнула за собою Лею та її бабусю. Вони кинулися до сходів. Позаду з гуркотом руйнувалося серце вежі. Мідні труби розривалися, шестерні падали з висоти, а ланцюги билися об стіни. Здавалося, сама земля намагалася виштовхнути їх зі своїх надр.

На одному з поворотів Агата почула голос.

- Ти не можеш піти!

Вона зупинилася та озирнулася.

У темряві стояв чоловік у чорному костюмі. Його обличчя більше не приховувала тінь, і тепер Агата бачила, що воно було старим, зморшкуватим, майже висохлим. Перстень на його пальці тріснув навпіл.

- Ти знищила все! - прошипів він.

- Ні, - відповіла Агата. - Я просто зробила вибір. І не помилилася.

Чоловік кинувся до неї. Та перш ніж він устиг зробити бодай крок, із темряви вирвалися сотні золотавих іскор. Вони обвили його руки, плечі, обличчя, а тоді потягнули назад, у глибину зали.

Він закричав. Його голос луною прокотився сходами й урвався.

Агата не стала дивитися, що від нього залишилося. Вона побігла далі.

***

Коли вони вибралися з вежі, місто вже не було таким, як раніше.

Вулиці розходилися в різні боки, а потім зникали в тумані. Будинки ставали прозорими, наче їх малювали на тонкому папері. Газові ліхтарі згасали один за одним, а вікна, за якими колись миготіли тіні, тепер відбивали лише бліде світло неба.

На площі стояв фонтан. Чорна вода в ньому стала прозорою. Агата на мить зупинилася біля нього й поглянула вниз. У відображенні вона побачила себе, Лею, бабусю й батька.

Жодної зайвої постаті.

Жодного голосу з минулого.

Лише ті, хто був поруч.

- Ходімо, - сказав батько. – Скоро має прибути потяг.

Дійсно, з втратою годинна слідкувати за часом стало не можливо, тож вони побігли до станції.

Та місто не хотіло відпускати їх так легко.

За спинами з гуркотом падали будинки. Бруківка розходилася тріщинами, а з них виривалося світло, яке здіймалося в небо тонкими стовпами. Десь далеко лунав дзвін - останні годинники Туманного Броду відмірювали свої останні секунди.

Коли вони вибігли на станційну платформу, потяг уже стояв біля краю колії. Його вікна світилися теплим жовтим світлом, а з труби здіймалася густа пара. Біля останнього вагона стояв провідник із блакитним ліхтарем.

Він дивився на них, не виявляючи ані здивування, ані полегшення.

- На диво, ви встигли, - сказав він.

- Так, ми всі встигли, - погодилася Агата.

Провідник перевів погляд на її батька. Потім - на бабусю Леї.

- Не всі, - тихо промовив він.

Агата озирнулася. Місто зникало в тумані. Його вежі танули, наче примарні силуети, а на місці вулиць залишалися лише порожнеча й тьмяні відблиски.

- Що ви маєте на увазі? - запитала вона.