Спочатку:
На сторінку книги
Агата не відразу зрозуміла почуте.
- Що?
- Багато років тому я знайшов записи першого годинникаря. Я був переконаний, що його відкриття можна використати для добрих справ. Уявляв, що допоможу людям попрощатися з тими, кого втратили, або знайти відповіді на запитання, які не давали їм спокою.
Він гірко всміхнувся.
- Я не зрозумів, що між прощанням і бажанням повернути минуле лежить прірва.
- Ти знав, що це небезпечно?
- Знав, що це незвично. Але не знав, наскільки небезпечно. Коли я зрозумів, що механізм почав захоплювати людей, було вже пізно. Місто поширювалося за межі вежі. Туман з’являвся на дорогах, потяги привозили сюди мандрівників, а ті, хто виходив на станції, поступово втрачали здатність знайти дорогу назад.
Агата згадала провідника з блакитним ліхтарем.
- А потяг?
- Він був створений для того, щоб доставляти людей сюди й забирати тих, хто ще міг повернутися. Проте з часом правила змінилися. Тепер потяг забирає лише тих, кому місто дозволяє прийти.
- А провідник працює на місто?
- Не зовсім. Він виконує свою обіцянку. Колись він теж шукав когось у Туманному Броді. І, як багато інших, не зміг повернутися вчасно.
Агата відчула, як холод пробігає по спині.
- Отже, він теж залишився тут?
- Він не такий, як ми. Але це вже інша історія. Зараз важливіше те, що місто не можна залишити без нагляду, доки механізм працює.
- І ти вирішив залишитися, щоб стримувати його?
- Так. Я знайшов спосіб уповільнити серце вежі. Поки я підтримую рівновагу механізму, місто не може поширитися далі. Але я не можу зупинити його повністю.
- Чому?
Батько поглянув на годинник у її руці.
- Тому що для цього потрібен ключ.
Агата опустила очі. Старий годинник, який вона тримала в руках, раптом здався їй важчим. Золотавий символ на кришці ледь помітно світився, а тонка тріщина на циферблаті повільно подовжувалася.
Агата насупилася, переводячи погляд із годинника на батька.
- Як він опинився в бабусі Леї?
Батько на мить замовк, ніби намагався пригадати щось давно забуте.
- Я залишив його в неї випадково.
- Випадково? - перепитала Агата. - Але як? І чому саме в неї?
- Тоді я ще не розумів, що цей годинник означає. Я знав лише, що він пов’язаний із механізмом, але не здогадувався, наскільки тісно. Коли я покинув бабусин дім, годинник залишився там. Я збирався повернутися по нього, та… - Він гірко всміхнувся. - Туманний Брід не відпустив мене.
Чаклунка міцніше стиснула годинник.
- Але бабуся весь цей час зберігала його й навіть знала, що він особливий, - промовила дівчинка.
- Можливо, вона відчувала, що в ньому є щось незвичайне. Але справжнього призначення годинника я точно не знав.
Агата поглянула на циферблат. Золоте світло всередині нього спалахнуло й одразу згасло. Стрілки впевнено відраховували час назад. Я вважав, що зможу знайти інший спосіб. Що встигну зупинити механізм раніше, ніж він покличе тебе. Я помилявся.
На мить запала тиша.
Десь високо над головами скреготнули шестерні. Зі стелі посипався пил, а мідні труби здригнулися, випускаючи тонкі струмені пари.
- Як зупинити механізм? - запитала Агата.
Батько не поспішав відповідати. Він дивився на її годинник так, наче бачив у ньому не порятунок, а вирок.
- Є лише один спосіб, - промовив він нарешті. - Але ти повинна розуміти, що саме він у тебе забере.
Агата підійшла ближче до скляної оболонки.
- Скажи.
Батько повільно підняв руку й торкнувся скла навпроти її долоні.
- Годинник - це не просто ключ. Він є частиною механізму. Перший годинникар створив його як замок, що мав утримувати силу міста. Але замок може працювати лише тоді, коли хтось тримає ключ.
- І цей хтось - я?
- Тепер так.
Агата подивилася на годинник.
- Що станеться, якщо я його використаю?
- Механізм зупиниться. Зв’язок між містом і тими, кого воно утримує, буде розірвано. Люди зможуть повернутися додому. Але ключ не можна використати без наслідків.
- Яких наслідків?
Батько довго мовчав. Потім промовив:
- Той, хто тримає годинник у мить зупинки, втратить те, заради чого прийшов.
Агата відчула, як холоне її рука.
- Що це означає?
- Місто не відпускає нічого без оплати. Якщо ти використаєш годинник, щоб звільнити мене, ти втратиш можливість повернути мене до свого життя. Якщо зробиш це заради бабусі Леї, Лея може врятувати її, але ціною іншої втрати. Механізм сам обирає, що забрати.
- Тобто ти не знаєш, що станеться?
- Ні.
- Тоді як ти можеш просити мене про це?
- Я не прошу, Агато, - його голос став тихішим. - Я хочу, щоб ти знала правду, перш ніж зробиш вибір.
Агата відступила на крок.
Усе, що вона шукала, було перед нею. Батько був живий - принаймні настільки, наскільки це було можливо в цьому місці. Бабуся Леї ще трималася, але поступово зникала. Годинник, який вона тримала в руках, виявився ключем до порятунку.
І водночас кожна відповідь породжувала нове запитання.
Якщо вона зупинить механізм, чи зможе повернутися додому?
Чи залишиться батько живим?
Що станеться з Леею, якщо вона втратить бабусю?
А найстрашніше - чи існував спосіб урятувати їх усіх?
Наче прочитавши її думки, батько похитав головою.
- Не намагайся знайти легкий шлях. Місто побудоване на бажаннях, які не можуть здійснитися. Воно обіцяє тобі саме те, чого ти прагнеш найбільше, а потім змушує платити за це.
- Але я не збираюся віддавати йому ні тебе, ні бабусю, - сказала Агата.
- Тоді пам’ятай одну річ, - він нахилився ближче до скла. - Коли настане час зупинити серце вежі, не думай про те, кого хочеш урятувати. Думай про тих, кому потрібно дати свободу.
Раптом механізм здригнувся. Золотаве світло всередині оболонки спалахнуло так яскраво, що Агата мусила прикрити очі. Мідні обручі почали обертатися в різних напрямках, а шестерні видавали різкий, скреготливий звук.
Бабуся Леї похитнулася. Її постать стала майже прозорою. На мить крізь неї було видно механізми, що оберталися позаду.
- Бабусю! - закричала Лея.
Стара жінка підняла голову й спробувала усміхнутися.
- Не бійся, дитинко.
– Я не хочу, щоб ти зникала!
- Знаю.
– Ми заберемо тебе звідси! Я обіцяю!
Бабуся простягнула до неї руку, але цього разу навіть не змогла торкнутися скла. Лея скрикнула. Агата обернулася до батька.
- Зроби щось!
- Я не можу!
- Ти ж утримуєш цей механізм! Ти сказав, що стримуєш його!
- Я стримую його серце, але не можу повернути те, що воно вже забрало! - Він ударив долонею по склу. - Агато, слухай мене! У нас немає часу!
Годинник у її руці затремтів. Тріщина на циферблаті розширилася, і зсередини вирвалося тонке золотаве світло. На скляній оболонці проступив знак розбитого кола. Той самий, що був на дверях. Той самий, який Агата бачила в старих записах батька. Механізм почав сповільнюватися. Один за одним зупинялися зубчасті колеса. Ланцюги натягнулися, а мідні труби затремтіли, наче всередині них прокинулася якась жива істота.
Батько притиснув долоні до скла.
- Агато! Коли серце зупиниться, місто спробує забрати ключ. Не відпускай годинник, що б не сталося!
- А якщо я не зможу?
- Тоді Туманний Брід вийде за межі вежі. І вже ніхто не зможе його зупинити.
Агата подивилася на Лею. Дівчинка стояла навколішки біля скла, простягаючи руки до бабусі. Її червоний капелюшок сповз набік, а по щоках котилися сльози. За скляною оболонкою стара жінка майже зникла. Агата відчула, як годинник обпікає їй долоню. Вона могла спробувати врятувати батька. Могла віддати ключ, дозволити механізму зробити свій вибір і сподіватися, що ціна виявиться прийнятною.
А могла зупинити серце вежі, звільнивши всіх, кого місто утримувало роками. Та батькові слова не виходили з голови. Не думай про тих, кого хочеш урятувати. Думай про тих, кому потрібно дати свободу.
- Агато, - промовив він востаннє. - Я люблю тебе. І що б ти не вирішила, я хочу, щоб ти знала: ти не винна в тому, що сталося.
Вона підняла на нього очі. Вперше за багато років Агата побачила в його погляді не загадку, не провину й не страх. Лише любов. І тоді зрозуміла, що найстрашнішим випробуванням Туманного Броду було не бажання повернути втрачене. Найстрашніше - повірити, що без цього втраченого життя більше не матиме сенсу.
Годинник спалахнув.
Серце вежі видало глухий удар.
А потім з темряви долинув голос, який не належав ані батькові, ані бабусі Леї.
- Нарешті, - прошепотило місто. - Моя спадкоємице. Ти принесла мені ключ.
Агата різко обернулася.
У дальньому кінці зали, між нерухомими шестернями, стояв чоловік у старомодному чорному костюмі. Його обличчя ховалося в тіні, а на пальці виблискував перстень із тим самим символом, що був на годиннику.
Він усміхнувся.
- Тепер ми можемо почати все спочатку.
