Спочатку:
На сторінку книги
- Що ви сказали?
- Туманний Брід існує не в одному місці. Є містечко, яке ви знаєте. Є містечко, яке пам’ятають ваші предки. І є те, яке зникло з усіх карт понад триста років тому.
Провідник зачинив теку.
- Саме туди прямує наш потяг.
За вікном спалахнула блискавка, але грому не було. На мить сіра рівнина освітилася холодним білим світлом, і Агата побачила вдалині щось схоже на залізничну станцію.
Висока кам’яна будівля здіймалася над туманом. Її вежі були прикрашені гострими шпилями, а над центральним входом висів величезний годинник. Навколо станції стояли десятки людей, нерухомих, наче статуї.
А потім світло згасло.
- Ми їдемо до міста-привида? - тихо запитала Агата.
- Називайте його як завгодно. Але раджу зберегти квітки. Тут є просте правило: той, хто втрачає квиток, ризикує забути, ким був до того, як сів у потяг.
Він дочекався, поки Агата заховає папірці, а потім дістав із внутрішньої кишені невеликий срібний компас.
Стрілка крутилася навколо осі, не вказуючи на жодну сторону світу.
- Ще одне, пані Фінч.
- Що?
- Якщо почуєте, як хтось кличе вас із сусіднього вагона, не відповідайте. Навіть якщо голос здасться знайомим.
Агата відчула, як серце болісно стиснулося.
- Чому? – знов запитала чаклунка, сподіваючись почути більш розширене пояснення.
Провідник сховав компас й відповів:
- Бо не всі пасажири цього потяга живі.
Він повернувся й попрямував до дверей.
- Зачекайте! - гукнула Агата. - А що означає символ на годиннику Леї? І чому він з’явився на дверях у моєму будинку?
Чоловік зупинився, але не обернувся. Кілька секунд він мовчав.
- Вам не варто було відчиняти ті двері, пані Верес.
- Я їх не відчиняла. Вони з’явилися самі і самі відчинилися.
- Саме це мене й непокоїть.
Він повільно повернув голову. Тепер його обличчя здавалося значно старшим. Біля очей проступили тонкі зморшки, а на скронях серед чорного волосся виднілися срібні пасма.
- Двері не з’являються без причини. Якщо вони знайшли вас, отже, щось по той бік нарешті прокинулося.
- Що саме?
Провідник сумно всміхнувся.
- Те, що ваш батько намагався втримати за зачиненими дверима.
Агата відчула, як під ногами наче розверзлася прірва.
- Ви знали мого батька?
- Я знав багатьох людей, які сіли на цей потяг. Дехто повернувся. Дехто - ні.
- Мій батько загинув, коли я була дитиною.
- Ми вже про це розмовляли. І ще, це здається ваше? Ви його загубили, - й простягнув чаклунці її записника.
Він не додав нічого більше. Двері вагона зачинилися за ним із глухим клацанням. Агата ще довго стояла посеред проходу, не в змозі поворухнутися. У руках вона стискала квитки та записник. Папір квитка був холодним, майже крижаним. На ньому чорніли її ім’я та прізвище, а нижче дрібними літерами було надруковано дату.
Вона піднесла квиток до лампи.
Дата була неможливою.
15 місяця дощів 1726 року.
Агата перевірила другий квиток. Та сама дата.
- Леє, покликала вона. - Ти бачила?
Дівчинка кивнула.
- Він знає мою бабусю.
- Схоже на те.
- І знає вашого батька.
Агата повільно опустилася на лавку.
- Схоже, він знає значно більше, ніж нам розповідає.
Вона поклала записник на столик. Сторінка із ще одним стародавнім символом була розгорнута. Агата вже сотні разів розглядала цей знак, намагаючись зрозуміти його призначення. Він складався з чотирьох стріл, спрямованих у різні боки, кола посередині й кількох ліній, що перепліталися навколо нього.
Тепер вона помітила те, чого раніше не бачила.
Під символом, майже непомітно, було написано кілька слів. Чорнило вицвіло настільки, що літери зливалися з кольором паперу.
Агата нахилилася ближче.
«Коли годинник зупиниться, двері відчиняться. Коли двері відчиняться, повернеться той, хто загубив шлях».
Вона перечитала фразу кілька разів.
- Що це означає? - запитала Лея.
- Поки що не знаю.
Агата провела пальцем по напису. Раптом на папері проступила ще одна лінія, якої раніше не було.
А потім друга.
І третя.
Символ почав змінюватися просто в неї на очах. Чотири стріли повільно повернулися, утворюючи новий знак - коло, перекреслене тонкою вертикальною лінією.
Те саме коло вона бачила на кришці годинника.
Те саме - на дверях у вітальні.
А тепер воно було на сторінці її записника.
Агата різко відсмикнула руку.
- Це неможливо.
- Чому? - запитала Лея.
- Тому що я сама намалювала цей символ кілька років тому. У стародавній книзі його не було.
- Але звідки воно тоді тут з’явилося?
Агата відкрила рота, проте не знайшла відповіді. Лише припущення.
Пам’ятала лише, що одного вечора прокинулася серед ночі з дивним відчуттям, ніби щойно побачила сон, який не мала права забути. На столі лежав записник, а на відкритій сторінці був намальований цей знак. Вона тоді вирішила, що зробила це уві сні, і більше не поверталася до тієї історії.
До сьогодні.
Потяг раптом почав гальмувати. Лампи під стелею кілька разів блимнули, а за вікнами сіра рівнина почала зникати в густому тумані. Десь попереду пролунав дзвін.
Один удар.
Другий.
Третій.
Потяг зупинився.
Агата підвелася й підійшла до вікна.
За склом стояла станція.
Та сама кам’яна будівля з високими шпилями, яку вона бачила раніше. Тепер її обриси були чіткими. На фасаді виднівся старовинний герб - срібний міст над синьою хвилею.
Герб Туманого Броду.
Але на цьому він не закінчувався.
Під мостом було зображено відчинені двері, а над ними - чотири стріли, що сходилися в одному колі.
Агата відчула, як у грудях наростає тривога.
- Леє, залишайся тут.
- Ні.
- Це не обговорюється.
- Ви самі казали, що не залишите мене.
Дівчинка підвелася. У її очах стояла рішучість, якої Агата раніше не помічала.
- Я не збираюся знову залишатися сама, поки хтось вирішує за мене, що мені можна знати, а чого не можна.
Агата хотіла заперечити, але замовкла. У цих словах було надто багато правди. Вона сама все життя намагалася знайти відповіді, яких їй ніхто не давав. І тепер, коли таємниці нарешті почали розкриватися, найменше їй хотілося перетворитися на ще одну людину, яка ховає правду заради чужого спокою.
- Гаразд, - сказала вона. - Але тримайся поруч.
Вони підійшли до дверей вагона. За ними чулося приглушене гудіння, скрип металу й дивний шелест, схожий на шепіт сотень голосів. Агата поклала руку на ручку.
Двері відчинилися. На платформі стояв провідник. Тепер він був без циліндра. Його чорне волосся спадало на чоло, відкриваючи бліде обличчя з глибокими тінями під очима. У руках він тримав ліхтар із блакитним полум’ям.
- Ласкаво просимо до Туманого Броду, - сказав він.
Агата ступила на платформу й озирнулася.
Станція була порожньою. Уздовж колій тягнувся туман, а за будівлею височіли темні силуети будинків. У вікнах жевріло світло, хоча вулиці здавалися безлюдними. Над дахами здіймалися шпилі старого собору, а на центральній вежі застиг годинник із тріснутим циферблатом. Його стрілки показували опівніч.
- Чому тут нікого немає? - запитала Агата.
Провідник підняв ліхтар.
- Бо місто ще не прокинулося.
- А коли прокинеться?
Він подивився на неї своїми безбарвними очима.
- Коли ви знайдете двері.
Агата відчула, як у руках заворушився записник. Вона витягла його й побачила, що на сторінці з символом з’явився новий напис.
«Не довіряй провідникові. Він уже одного разу відчинив двері».
Вона повільно підняла погляд. Чоловік стояв перед нею, усміхаючись. А за його спиною, в темряві вагона, хтось тихо промовив її ім’я.
- Агато…
Голос був знайомий. Надто знайомий. Вона впізнала його ще до того, як встигла усвідомити, що чує. Це був знов голос її батька. І цього разу він звучав не з-за дверей. Він лунав із вагона, в якому Агата щойно приїхала до міста, якого не мало існувати.
- Агато, не дозволяй йому відвести тебе до вежі.
Провідник повільно перестав усміхатися.
- Пам’ятаєте я вас попереджав не слухати голоси? – запитав він.
Агата зробила крок назад й з викликом запитала. Ця таємничість її дратувала.
- Хто там?
У темряві вагона щось ворухнулося.
- Доню, - пролунав голос. - Якщо ти мене чуєш, значить, вони нарешті знайшли тебе.
І тоді всі ліхтарі на платформі згасли.
Лише блакитне полум’я в руці провідника продовжувало горіти.
А за туманом почав бити годинник.
Один раз.
Другий.
Третій.
І з кожним ударом місто навколо них повільно поверталося до життя.
