Раді Вас бачити!

Чоловік у чорному костюмі стояв серед нерухомих шестерень, наче чекав на них упродовж багатьох років. На його пальці виблискував перстень із символом, а в очах відбивалося золотаве світло механізму.

Агата не знала, хто він. Проте відчувала, що саме його появу передбачали всі попередження, усі дивні знаки й усі таємниці, які привели її до цієї зали.

- Хто ви? - запитала вона.

Чоловік трохи схилив голову.

- Хіба ти не здогадуєшся? Твоя родина й моя історія пов’язані значно тісніше, ніж ти можеш уявити.

- Я поставила запитання.

- І я відповім. Та спершу поглянь на годинник.

Агата опустила очі. Кишеньковий годинник тремтів у її руці. Золоте світло просочувалося крізь тонку тріщину на циферблаті, а стрілка застигла біля останнього символу. Здавалося, ще мить - і механізм розколеться навпіл.

- Ти принесла його сюди, - продовжив незнайомець. - Ти пройшла крізь місто, подолала власні сумніви й знайшла тих, кого шукала. Тепер залишилося лише одне. - Він простягнув руку. - Віддай мені годинник.

- Навіщо?

- Щоб звільнити їх.

Агата мимоволі озирнулася на скляну оболонку. Батько стояв за нею, спираючись долонею на стінку. Поруч майже не залишилося сліду від постаті бабусі Леї. Лише слабке мерехтіння, яке могло згаснути будь-якої миті.

- Я тобі не вірю, - сказала Агата.

Незнайомець не образився. Навпаки, його усмішка стала ширшою.

- Невже? Тоді запитай у батька, що станеться, якщо ти відмовишся.

Агата повернулася до чоловіка за склом.

- Тату?

Він дивився на незнайомця з такою ненавистю, якої вона ніколи раніше не бачила.

- Не слухай його, доню.

- Чому?

- Тому що він не збирається нікого звільняти.

Чоловік у чорному костюмі зітхнув.

- Як завжди, ти надто поспішний у своїх висновках.

- Замовкни! - вигукнув батько.

Від його голосу здригнулася скляна оболонка. Десь високо над ними загуркотіли ланцюги, а з металевих труб вирвалися клуби білого пару. Незнайомець навіть не ворухнувся.

- Ти мав стільки років, щоб пояснити доньці правду, - промовив він. - І що ж? Ти залишив їй кілька листів, старий годинник та купу запитань. А тепер знову хочеш вирішувати за неї.

Агата відчула, як слова незнайомця впиваються в найболючіші місця її душі. Він знав, чого вона боялася. Знав, як вона сумувала за втратою батька. Знав, що вона готова віддати майже все, аби тільки почути від нього пояснення.

І саме тому йому не можна було довіряти.

- Ти хочеш, щоб я віддала годинник, - сказала Агата. - Але не пояснюєш, що отримаю натомість.

- Я поверну тобі те, що ти втратила.

- Ти не можеш цього зробити.

- Чому ж? Хіба ти не бачила, що здатне місто? Воно повернуло тобі голос матері. Показало батька. Дало змогу почути тих, кого ти вважала втраченими назавжди. Хіба це не диво?

Агата стиснула годинник.

- Ні. Це пастка.

Чоловік розсміявся.

- Яка ж ти схожа на нього.

Він клацнув пальцями. Серце вежі вдарило. Зала здригнулася так сильно, що Агата ледве втрималася на ногах. Із темряви посипалися уламки каменю. Скляна оболонка вкрилася новими тріщинами, а світло всередині механізму спалахнуло криваво-червоним. Лея закричала.

- Бабусю!

За склом літня жінка ледь помітно підняла голову. Її постать майже розчинилася в золотавому сяйві.

Агата кинулася до оболонки.

- Зупини це!

- З радістю, - відповів незнайомець. - Віддай годинник.

Він знову простягнув руку. Агата подивилася на нього, потім на батька, а тоді - на маленьку дівчинку, яка притискала долоні до скла й благала бабусю не зникати. Вона не могла дозволити, щоб місто забрало їх усіх. Але й віддати йому годинник означало підкоритися його правилам.

- Пробач Лія. Ні, - сказала Агата.

Чоловік повільно опустив руку.

- Тоді ти сама обрала їхню долю.

Він розвернувся й розчинився в темряві. У ту саму мить місто почало руйнуватися.

Спершу зник звук.

Не поступово, не так, як стихає грім за далекими пагорбами. Усі звуки обірвалися водночас. Зупинилися шестерні, замовкли ланцюги, перестали гудіти труби. Навіть дихання Агати здавалося беззвучним.

Потім на скляній оболонці з’явилася тріщина. Вона починалася біля самого серця механізму й повільно розповзалася в різні боки, розгалужуючись, наче блискавка. Золоте світло вирвалося крізь неї й залило підземну залу.

Агата прикрила обличчя рукою.

Коли вона знову розплющила очі, то побачила, як навколо серця вежі почали виникати постаті. Чоловіки й жінки в одязі різних епох. Старі й молоді. Діти, які тримали в руках іграшки. Люди, чиї обличчя здавалися напівпрозорими, наче їх намалювали на запітнілому склі. Вони стояли мовчки, дивлячись на механізм.

Деякі плакали.

Інші простягали руки до світла.

Агата зрозуміла, що це ті, кого місто утримувало впродовж десятиліть, а можливо, й століть. Їхні спогади стали частиною механізму. Їхні надії підтримували його рух. А тепер, коли серце вежі втрачало силу, вони поверталися до самих себе.

- Що відбувається? - вигукнула Лея.

- Місто втрачає контроль! - відповів батько.

- Тоді треба зупинити його остаточно!

- Агато, ні! Якщо ти просто зруйнуєш механізм, всі можуть зникнути разом із ним!

Вона озирнулася.

- То що мені робити?

Батько притиснув долоню до скла.

- Ти маєш знайти справжній зв’язок між годинником і серцем вежі. Не силу, не шестерні. Зв’язок.

- Де його шукати?

- У самому початку.

Агата розгублено подивилася на годинник.

- Що це означає?

- Годинник не боїться помилок. Він боїться, коли його перестають заводити.

Ці слова відгукнулися в її пам’яті. Механізми не бояться помилок. Вони бояться, коли їх перестають заводити. Колись це була лише батькова настанова для дитини, яка боялася зламати стару іграшку. Тепер у ній ховалося щось значно більше.

Агата розкрила кришку годинника.

На внутрішньому боці, під символом, вона побачила крихітний напис, який ніколи раніше не помічала. Літери були майже стерті, але світло механізму дозволяло прочитати кожне слово.

Час належить тому, хто наважиться його відпустити.

Агата провела пальцем по напису.

- Відпустити, - прошепотіла вона.

- Що? - запитала Лея.

- Місто тримає людей, бо вони не можуть відпустити минуле. Воно змушує їх знову й знову повертатися до того, чого вже не змінити.

Вона підняла очі на батька.

- А якщо годинник працює так само? Що, як він не вимагає жертви? Що, як він вимагає, щоб я перестала використовувати його для повернення того, що втратила?

Батько не відповів, але в його очах з’явилося розуміння.

Та перш ніж вона встигла зробити наступний крок, Лея схопила її за руку.

- Пані Агато, подивіться!

Лея дивилася на циферблат.

Стрілка, яка раніше рухалася невблаганно, тепер тремтіла між двома символами. Щоразу, коли Агата дивилася на батька, світло слабшало. Коли переводила погляд на бабусю Леї - спалахувало знову. Але варто було їй опустити очі й відвернутися від обох, як стрілка завмирала.

- Він реагує на вас, - сказала Лея.

- На мене?

- Коли ви хочете врятувати батька, він світиться. Коли хочете врятувати мою бабусю, теж. Але щойно ви починаєте думати про те, що треба віддати заради цього, він темнішає.

Агата завмерла. Дівчинка витерла сльози.

- Мені здається, він не хоче, щоб ви боялися. Він хоче, щоб ви сказали правду.

- Яку правду?

Лея поглянула на батька Агати, а потім на свою бабусю.

- Що ви хочете їх урятувати. Але не можете змусити минуле повернутися таким, як було.

Агата відчула, ніби хтось відчинив у її душі двері, які вона роками тримала замкненими. Вона хотіла повернути батька. Хотіла, щоб він знову був поруч, щоб вони могли говорити про звичайні речі, щоб вона могла розповісти йому про своє життя, показати свої наробки, над якими працювала, і почути, що він пишається нею.

Але навіть якби вона змогла повернути його додому, минуле не стало б таким, як раніше.

Вона вже не була тією дитиною, яка потайки сподівалася, що батько живий. Вона любила батька. Саме тому й хотіла його врятувати. Та любов не означала, що вона повинна віддати йому все своє майбутнє.

- Тату, - промовила Агата.

Він підняв голову.

- Я хочу, щоб ти повернувся додому. Я хочу ще раз поговорити з тобою, хочу дізнатися все, чого не знала, і хочу, щоб у нас було більше часу. Але я більше не хочу жити лише очікуванням на тебе, - продовжила вона. - Я не хочу, щоб усе моє життя залишалося незавершеним, доки ти не повернешся. Я не можу змінити того, що сталося. І не можу змусити тебе повернути втрачені роки.

Світло в годиннику стало яскравішим. Агата ковтнула клубок у горлі.

- Я люблю тебе, тату. Але я відпускаю минуле. Не тебе. Минуле.

У глибині механізму пролунав тихий дзвін. Батько заплющив очі, і по його щоці скотилася сльоза.

- Пробач мені, доню.

- Я ще не знаю, чи зможу пробачити все, - відповіла Агата. - Але я більше не хочу, щоб наше життя залежало від того, що сталося багато років тому.

Вона обернулася до Леї. Дівчинка все ще тримала її за руку.

- А ти? - запитала Агата. - Чого хочеш ти?

Лея подивилася на бабусю.

- Я хочу, щоб вона повернулася додому. Хочу знову пекти з нею пироги й слухати її історії перед сном. Хочу, щоб вона побачила, як я виросту, - її голос затремтів. - Але я не хочу, щоб вона залишалася тут тільки тому, що я не можу її відпустити. Якщо їй доведеться піти… я хочу, щоб вона знала, що я її люблю.

За склом бабуся Леї раптом стала чіткішою. Її обличчя більше не мерехтіло, а рука, яку вона простягнула до дівчинки, знову набула звичайного вигляду.

- Моя маленька, - прошепотіла вона. - Ти завжди була сміливішою, ніж думала.

Лея заплакала, але цього разу в її сльозах не було відчаю. Годинник засвітився так яскраво, що зала наповнилася золотавим сяйвом. І тоді Агата зрозуміла, що вони нарешті знайшли відповідь. Місто не вимагало, щоб вони пожертвували тим, кого любили.

Воно вимагало, щоб вони перестали дозволяти власній тузі тримати їх у полоні.