Раді Вас бачити!

Двері вагона були зачинені.

Агата смикнула за ручку, сподіваючись, що замок не замкнений, але двері навіть не здригнулися. Вона роздратовано постукала кулаком по металевій обшивці.

- Відчиніть! - вигукнула вона.

У відповідь - тиша.

Агата озирнулася на Лею. Її бліде обличчя здавалося ще блідішим у світлі блакитного ліхтаря, а сріблясті очі невідривно стежили за дверима.

- Може, вони нас не чують? - тихо запитала вона. – Може ми запізнилися?

- Тоді доведеться постукати голосніше.

Агата вдарила долонею по металевій обшивці.

- Провіднику! Тут є хтось?

Зсередини долинув тихий сміх. Він був дивним - приглушеним, майже безтілесним, наче лунав не за дверима, а просто в голові. Агата ледь не відступила на крок, ризикуючи впасти зі сходинки вагону. Їй здалося, що сміх тривав трохи довше, ніж мав би, розтягуючись у повільне, неприємне відлуння. Потім клацнув замок. Двері повільно відчинилися, і перед ними постала темрява вагона, розбавлена тьмяним золотавим світлом ламп.

- Нарешті, - пробурмотіла Агата.

Усередині було тепло, але повітря здавалося важким і затхлим, із ледь відчутним запахом вугілля, старого дерева та металу. Вагон виявився значно просторішим, ніж можна було припустити ззовні. Уздовж стін довгими рядами тягнулися м'які лавки, оббиті темно-зеленою тканиною. Їхні дерев'яні підлокітники прикрашали витончені різьблені візерунки, а над кожним рядом висіли невеликі лампи в мідних оправах.

На стелі темніли візерунки, схожі на переплетені гілки, а між ними мерехтіли крихітні золотаві цятки, що нагадували зорі. Уздовж проходу стояли вузькі столики з полірованого дерева. На деяких лежали старі газети, складені рукавички й порцелянові чашки, ніби пасажири щойно залишили свої місця й мали повернутися за мить.

Проте у вагоні не було нікого.

Жодного пасажира. Жодного провідника. Навіть жодної валізи на багажних полицях.

Лише порожні лавки, тьмяне світло й рівномірний стукіт коліс, що долинав з-під підлоги.

Агата повільно озирнулася.

- Дивно. Я думала, що в такому потязі має бути хтось окрім нас.

- Може, не всіх зібрали? - припустила Лея.

Агата вирішила не відповідати. Після всього, що сталося вночі, порожній вагон здавався чи не найменшою дивиною. І все ж її непокоїло відчуття, що вони тут не самі. Наче за кожним темним вікном, за кожною завісою хтось уважно спостерігав за ними, терпляче чекаючи слушної миті.

Вона обрала найближчу лавку біля вікна й допомогла Леї вмоститися.

Сідай тут. І не відходь далеко від мене, добре?

Дівчинка мовчки кивнула.

Агата сіла навпроти, поклавши руки на коліна. Лише тепер вона помітила, наскільки сильно втомилася. Ноги гули після довгої дороги, пальці змерзли, а в голові досі лунав голос, який вона почула за таємничими дверима. Вона спробувала зібрати думки докупи, але кожна нова загадка лише породжувала десятки інших.

Чи був той чоловік у чорному пальті її батьком? Якщо ні, то чому він знав її ім'я? І що означали двері, які з'явилися просто посеред вітальні? А головне - куди прямував цей потяг?

Вона повернула голову до вікна.

За склом швидко змінювався пейзаж. Щойно вони залишили станцію, за вікнами ще виднілися темні силуети будинків і ліхтарі вздовж платформи. Тепер же потяг мчав крізь осінній ліс, де високі дерева зливалися в суцільну темну стіну. Часом між стовбурами проблискували клапті туману, освітлені місячним сяйвом, а подекуди здавалося, що поміж деревами рухаються чиїсь тіні.

Агата спробувала роздивитися їх уважніше, але потяг летів надто швидко.

- Леє, ти знаєш, куди ми їдемо? - запитала вона, не відводячи погляду від вікна.

- Ні, - тихо відповіла дівчинка. - Бабуся ніколи не розповідала. Вона лише казала, що коли прийде час, потяг сам знайде дорогу.

- Чудово, - пробурмотіла Агата. - Саме цього мені й бракувало. Потяга, який сам вирішує, куди везти своїх пасажирів.

Лея ледь помітно всміхнулася, але усмішка швидко зникла з її обличчя.

- Ви думаєте, ми повернемося?

Агата перевела погляд на дівчинку. У її голосі не було звичайної дитячої цікавості - лише страх, який вона намагалася приховати.

- Звісно, повернемося, - відповіла Агата, намагаючись говорити впевнено. - Спочатку з'ясуємо, що тут відбувається, а потім знайдемо дорогу назад.

Вона не знала, чи вірить у власні слова, але Лея, здавалося, трохи заспокоїлася. Раптом потяг різко смикнувся. Агата схопилася за край столика, а Лея мимоволі притиснулася до спинки лавки. Лампи під стелею на мить згасли, і вагон занурився в темряву. Почулося протяжне скреготіння металу, наче колеса проходили по невидимих рейках, а потім світло знову спалахнуло.

- Що це було? - прошепотіла Лея.

Агата підвелася й підійшла до вікна.

За склом більше не було лісу. Там простягалася безкрая сіра рівнина, вкрита тонким шаром туману. Над нею висіло неприродно велике місяцеве коло, а далеко на обрії темніли руїни величезних веж. Між ними мерехтіли вогники, схожі на далекі зорі, хоча до землі вони були надто близько.

Агата відсахнулася від вікна. Це було неможливо. Ще хвилину тому потяг мчав крізь ліс, а тепер опинився в місці, якого не могло існувати на жодній карті королівства. Аж раптом на склі, просто перед її очима, почали з'являтися тонкі сріблясті лінії. Вони складалися в той самий символ. Вона завмерла. У ту ж мить у дальньому кінці вагона пролунав тихий клац. Двері, які вони щойно зачинили за собою, почали повільно відчинятися. А з темряви за ними долинув голос провідника:

- Квитки, будь ласка.

Голос пролунав так близько, що Агата мимоволі здригнулася.

У проході стояв чоловік у чорному пальті й циліндрі. У правій руці він тримав ліхтар із блакитним полум’ям, а в лівій - невелику шкіряну теку. Світло вихоплювало з темряви бліде обличчя, гострі вилиці й тонкі губи, складені в чемну, майже привітну усмішку.

Агата не чула, як він увійшов. Ще мить тому двері в кінці вагона були зачинені. Тепер чоловік стояв посеред проходу, наче перебував тут від самого початку.

- Ми не купували квитків, - відповіла вона, намагаючись говорити спокійно. – Й ви це знаєте.

Провідник схилив голову.

- Це не означає, що вони вам не потрібні, пані.

- Тоді де їх можна придбати?

- У мене, звичайно.

Він розгорнув теку. Усередині лежали десятки вузьких квитків із пожовклого паперу. На кожному було надруковано ім’я, дату й назву станції. Деякі рядки розпливлися, наче чорнило потрапило під дощ. Інші були настільки чіткими, що Агата могла розгледіти найдрібніші завитки літер.

Провідник провів пальцем по квитках, знайшов два й витягнув їх.

- Агата Фінч. Лея Верес. Два пасажири, один напрямок.

Він промовив це з такою люб’язністю, ніби пояснював правила відвідування театру.

Агата не поспішала брати простягнуті квитки. Вона уважно розглядала чоловіка, намагаючись зрозуміти, хто ж він такий насправді. Його одяг був бездоганним: чорне пальто з високим коміром, темний жилет, срібний ланцюжок кишенькового годинника й начищені до блиску черевики. На рукавичках не було жодної плями.

І все ж щось у ньому здавалося неправильним.

Можливо, річ була в очах. Вони були надто світлими, майже безбарвними, а зіниці здавалися вузькими, мов у кішки, яка дивиться на здобич. Або в тому, що блакитне полум’я ліхтаря не відкидало тіні.

- Що буде, якщо ми не візьмемо квитки? - запитала Агата. Врешті-решт їй навіть немає чим за них заплатити, гаманець також залишився вдома.

Усмішка провідника стала трохи ширшою.

- Тоді потяг не знатиме, куди вас привезти.

- А якщо ми захочемо зійти?

- От знов. Й чому я маю постійно вас вмовляти? Зійти? Куди? - Він щиро здивувався. - Але ж ми ще навіть не прибули.

- То куди ми прямуємо? Придбайте квиток і дізнаєтеся.

Провідник не відповів. Натомість перевів погляд на Лею. Дівчинка сиділа нерухомо, міцно стискаючи край своєї накидки. Її обличчя зблідло, а очі були прикуті до ліхтаря.

- А ось і наша маленька пасажирка, - промовив чоловік. - Давно не бачилися, Леє.

Агата різко повернулася до дівчинки.

- То ти його знаєш?

Лея похитала головою, але в її погляді промайнуло щось схоже на впізнавання.

- Ні… Я ніколи його не бачила.

- Звичайно, бачила, - заперечив провідник. - Просто була надто малою, щоб пам’ятати.

Він нахилився до неї й підніс ліхтар ближче до обличчя.

- Ти дуже схожа на бабусю. Особливо очима.

Лея відсахнулася.

- Де вона?

Уперше за весь час його усмішка зникла.

- На це запитання я не можу відповісти.

- Ви знаєте, де моя бабуся! - Дівчинка схопилася на ноги. - Вона зникла, і я хочу знати, що з нею сталося!

Провідник випростався.

- Усе свого часу, дитино. На цьому потязі поспіх не допомагає нікому.

- Я не дитина!

- Тоді поводься як доросла й сядь на місце.

Його голос залишався тихим, проте в ньому раптом з’явилася така владна нотка, що Лея мимоволі опустилася на лавку.

Агата зробила крок уперед, заступаючи дівчинку собою.

- Годі. Якщо ви хочете, щоб ми їхали далі, поясніть, куди саме.

Провідник повільно перевів на неї погляд.

- Квітки пані. Придбайте і дізнаєтеся.

Агата зітхнула й промовила:

- Але я не маю чим за них заплатити.

- З цим потім. То берете чи ні?

- Так, - врешті решт погодилася Агата й зітхнула ще раз. Схоже все ж доведеться грати за нав’язаними правилами.

Провідник посміхнувся та пробив два квитки й протягнув їх чаклунці.

- До Туманого Броду?! – вигукнула Агата. – Але ми були там.

- Не в тому Туманому Броді, пані Фінч.

Він вимовив її прізвище з особливим наголосом.

Агата завмерла.