Раді Вас бачити!

Агата озирнулася. За туманом проступали обриси будинків, вузьких вулиць і високих дахів. На площі одна за одною запалювалися газові лампи. Десь далеко скрипнули двері, почувся гуркіт коліс, а потім - приглушений людський сміх.

Місто прокидалося.

Але щось у цій картині було неправильним.

Світло у вікнах не просто з'являлося. Воно ніби поверталося в будинки ззовні, просочуючись крізь шибки тонкими золотавими нитками. Тіні на стінах рухалися раніше, ніж у кімнатах спалахували лампи. А над дахами здіймався дим, який не розвіював вітер, а збирався в довгі спіралі й повільно стікав до землі.

- Не відходь від мене, - тихо наказала вона Леї.

Дівчинка слухняно наблизилася й схопилася за край її спідниці. Червоний капелюшок трохи зсунувся набік, і з-під нього вибилося пасмо золотистого волосся. Лея не зводила очей із міста. У її погляді змішалися страх і дивна цікавість, ніби серед цих похмурих вулиць вона сподівалася знайти щось давно знайоме.

Агата перевела погляд на провідника.

- Ви казали, що місто прокинеться, коли ми знайдемо двері. Але ми ніяких дверей не знайшли. То що ви можете нам пояснити?

Останнє запитання прозвучало різкіше, ніж вона планувала. Провідник стояв трохи осторонь, тримаючи ліхтар із блакитним полум'ям. Його обличчя ховалося в тіні, а довге чорне пальто майже зливалося з темрявою вагона.

Він повільно повернув голову до Агати й, ледь помітно всміхнувшись краєчком губ, відповів:

- Повірте, пані Фінч, якби я справді хотів вам нашкодити, ви б уже не ставили запитань.

- Як заспокійливо.

- Я й не намагався вас заспокоїти.

Провідник знов підняв ліхтар. Блакитне полум'я витягнулося вгору, немов його притягувала невидима сила. На мить Агаті здалося, що всередині вогню промайнуло людське обличчя. Вона розгледіла блідий лоб, темні очі й ледь помітну лінію губ, перш ніж полум'я знову стало звичайним.

Агата відвела погляд. Їй вистачало таємниць і без дивних облич у ліхтарях.

- То що нам робити? - запитала вона. - Стояти тут і чекати, доки місто вирішить, що робити з нами?

Провідник не відповів одразу. Його погляд ковзнув до Леї, затримався на кишеньковому годиннику, який дівчинка стискала в долонях, а тоді перемістився на туманну вулицю за межами станції. Уперше відтоді, як Агата зустріла його, чоловік утратив свою незворушність. Його пальці сильніше стиснули ручку ліхтаря, а щелепи напружилися.

- Ви маєте йти до міста, - нарешті промовив він. - Шукати тих, заради кого сюди потрапили.

- Ви говорите про мого батька?

- І про нього теж. А також про бабусю Леї?

- Якщо вона справді залишила вам цей годинник, значить, знала, що одного дня ви опинитеся тут.

Лея підняла голову.

- То ви знаєте що із мою бабусю?

- І так, і ні, дитино. Але я знаю, що означає цей годинник.

- Тоді скажіть! — наполегливо попросила Лея.

У голосі дівчинки прозвучало стільки відчаю, що Агата мимоволі поклала руку їй на плече. Маленькі пальці Леї судомно стискали металевий корпус годинника, наче він був єдиним, що залишилося їй від бабусі. Золотисте волосся вибилося з-під червоного капелюшка й прилипло до її скронь, вологе від туману.

Провідник опустив ліхтар. Блакитне полум'я всередині скляної колби ледь помітно здригнулося, відкинувши на його обличчя химерні тіні.

- Щойно ви ступите на бруківку міста, годинник почне відраховувати час, відведений вам на пошуки близьких, - нарешті промовив він. - Коли стрілки дійдуть до останньої позначки, вам доведеться повернутися сюди й сісти на потяг.

Агата насупилася й перевела погляд на годинник у руках дівчинки. Його потемнілий циферблат був укритий тонкими поділками, а стрілки ледь помітно тремтіли, ніби механізм реагував на кожне слово провідника, але все ще стояли на місці.

- Скільки в нас часу? - запитала вона.

- Годинник сам дасть вам відповідь.

- Це не відповідь, - роздратовано зауважила Агата. - Ви хочете сказати, що ми маємо вирушити в невідоме місто, знайти там наших рідних і повернутися до потяга, навіть не знаючи, скільки часу нам відведено?

- Саме так, пані Фінч.

- І ви вважаєте це нормальним?

Кутик губ провідника ледь помітно сіпнувся.

- Нормальність - поняття відносне. Особливо в місцях, де час давно перестав бути вашим союзником.

Агата стримала бажання відповісти щось різке. Їй дедалі менше подобалася ця людина, хоча вона не могла позбутися відчуття, що провідник знає значно більше, ніж готовий розповісти.

- А якщо ми не встигнемо? - запитала вона після короткої паузи.

Цього разу чоловік не всміхнувся. Він підняв ліхтар, і блакитне світло освітлило край платформи, рейки та темний силует вагона, що стояв позаду них. За його вікнами ворушилися тіні, хоча всередині, наскільки пам'ятала Агата, не було жодного пасажира.

- Тоді ви залишитесь тут назавжди.

Лея зблідла.

- Назавжди? - ледь чутно перепитала вона.

- Саме так, дитино. Доти, поки хтось наступний не прийде, і не врятує вас.

- Але ж потяг повернеться! - вигукнула Агата. - Він привіз нас сюди, отже, зможе відвезти назад!

- Потяг повертається за тими, хто встиг виконати умови.

- А якщо ми запізнимося лише на кілька хвилин?

Провідник повільно похитав головою.

- Для цього міста не існує кількох хвилин, пані Фінч. Є лише час, який вам дозволено мати, і час, який у вас заберуть.

Він замовк, прислухаючись до чогось, чого Агата не могла почути. Десь за туманом пролунав глухий удар дзвона. Провідник різко повернув голову в бік міста.

- Вам краще поспішити. Місто вже прокидається.

- Зачекайте! - Агата ступила до нього. - Ви ж не можете просто відправити нас туди, нічого не пояснивши!

- Все що міг, я пояснив. Є речі, які ви повинні зрозуміти самі, пані Фінч. Інакше місто зрозуміє їх за вас.

Агата відчула, як холод пробігає вздовж спини.

Провідник відступив убік, звільняючи дорогу до сходів, що вели зі станції на міську вулицю.

- Пам'ятайте лише одне, - додав він. - Коли почуєте голос когось із тих, кого шукаєте, не поспішайте відповідати. Не кожен голос належить тому, чиє ім'я він називає. І не губіть квитків.

Лея міцніше притиснула годинник до грудей, а Агата квітки й востаннє поглянула на провідника, сподіваючись побачити на його обличчі бодай натяк на співчуття. Але чоловік уже відвернувся, вдивляючись у туман, що клубочився між рейками.

- Ходімо, Леє, - тихо сказала вона.

І вони ступили на першу кам'яну сходинку.

Десь у глибині годинника щось клацнуло.

Стрілка здригнулася й почала рухатися.