Раді Вас бачити!

Беззвучні слова, вимовлені відображенням у воді, досі стояли перед очима Агати. Вона відступила від фонтану й міцніше стиснула годинник. На його циферблаті тремтіло золотаве світло, а стрілка продовжувала свій невблаганний рух.

- Що ви побачили? - запитала Лея.

Агата вагалася. Їй не хотілося лякати дівчинку ще більше, проте приховувати правду було безглуздо.

- У воді було обличчя мого батька.

Лея підняла на неї очі.

- Але ж саме його ви шукаєте.

- Саме тому це й дивно. Він попередив мене, щоб я не йшла до вежі.

- Можливо, він хоче нас захистити?

- А можливо, хтось хоче, щоб я повірила, ніби це він.

Агата поглянула на вежу, що височіла над дахами. Її темний силует здавався неприродно великим, наче будівля була значно ближчою, ніж мала б бути. Гострий шпиль губився в тумані, а циферблат, освітлений зсередини тьмяним жовтим світлом, не показував жодної години, бо не мав стрілок.

Проте годинник у руці Агати не зупиняючись відраховував час назад.

- Здається, Це саме та вежа, - сказала вона.

- А моя бабуся?

- Якщо вона справді тут, ми її знайдемо. Але спершу маємо з’ясувати, що відбувається в цій вежі.

Дівчинка неохоче кивнула й вони рушили до будівлі.

***

Вежа стояла на невеликій кам’яній площі, оточеній будинками з наглухо забитими вікнами. Жоден ліхтар не освітлював дорогу до неї. Здавалося, саме світло оминало це місце, залишаючи його в окремій темряві.

Вхідні двері були масивними, дубовими, укріпленими залізними смугами. На них не було ані ручки, ані замкової щілини - лише кругла заглибина на рівні грудей, обрамлена знайомим візерунком.

Агата завмерла. Той самий знак. Вона бачила його на кришці годинника, на старих листах батька, а одного разу - на персні, який він ніколи не дозволяв їй брати до рук.

- Це ваш символ? - тихо запитала Лея.

- Можливо.

Агата дістала годинник і піднесла до заглибини.

На мить нічого не сталося. Потім усередині дверей щось клацнуло.

З глибини вежі долинув важкий скрегіт механізмів. Залізні смуги здригнулися, а на дерев’яній поверхні проступили тонкі золотаві лінії. Вони розходилися від заглибини, утворюючи складний візерунок, схожий на карту міста.

Двері повільно відчинилися.

За ними панувала темрява.

- Ти готова? - запитала Агата у супутниці.

- Ні, - чесно відповіла Лея. - Але я все одно піду.

Агата ледь помітно всміхнулася.

- Тоді не відставай.

Вони переступили поріг.

Двері зачинилися за їхніми спинами. Із зовнішнього боку не долинуло жодного звуку.

Усередині вежа виявилася значно просторішою, ніж можна було подумати ззовні.

Кругла зала здіймалася на кілька поверхів угору. Стіни були заставлені дерев’яними шафами, полицями й невеликими скляними вітринами. На них стояли сотні годинників - кишенькових, настінних, пісочних, сонячних. Деякі мали вигляд старовинних реліквій, інші скидалися на механізми, які ніколи не могли існувати в звичайному світі.

Усі вони цокали.

Не в унісон.

Кожен відмірював власний час.

Посеред зали височів металевий стовп, обплетений шестернями та мідними трубками. Від нього вгору тягнулися десятки ланцюгів, які зникали в темряві під стелею. Час від часу ланцюги здригалися, і тоді десь над головами прокочувався глухий гуркіт.

Лея притиснулася до Агати.

- Тут усе живе?

- Не думаю, що це правильне запитання, - відповіла Агата, уважно розглядаючи механізми. - Радше треба запитати, що саме тут змушує все рухатися.

На найближчому столі лежала розгорнута книга. Її сторінки були пожовклими, а чорнило вицвіло, проте почерк Агата впізнала відразу.

Вона бачила його на батькових листах.

Тремтячими пальцями Агата перегорнула сторінку.

«Місто не створює часу. Воно збирає його.

Кожна людина, яка сюди потрапляє, приносить із собою спогади, втрати й нездійснені бажання. Місто живиться ними, створюючи подоби тих, кого мандрівники прагнуть повернути.

Та справжні душі не можна утримувати силою. Щоб звільнити їх, необхідно розірвати зв’язок між годинником і вежею.

Якщо ж механізм зупиниться неправильно, місто забере останнє, що залишилося в того, хто наважився його зруйнувати».

Агата перечитала останні рядки.

- Що там? - запитала Лея.

Агата не відразу відповіла. Вона не знала, що означає «зупинити механізм неправильно». Але знала інше: батько був тут. Він досліджував це місце, намагався розгадати його таємницю - і, можливо, саме тому не повернувся додому.

На останній сторінці книги лежав складений аркуш.

Агата обережно розгорнула його.

«Агато, якщо ти колись знайдеш ці записи, значить, мені не вдалося повернутися.

Не вір тому, що місто покаже тобі. Воно знає твої спогади краще за тебе саму. Воно може відтворити голос, погляд, навіть найменшу звичку людини, яку ти любиш. Але пам’ять - не душа. Шукай справжній механізм під вежею. І пам’ятай: годинник відраховує не лише час, який тобі залишився. Він відраховує час, протягом якого місто ще може тебе відпустити».

Агата опустила лист.

На мить їй здалося, що стіни навколо похитнулися.

Вона стільки років вважала, що батько загинув. А зараз… Зараз, коли його слова були перед нею, вона не знала, чи хоче читати далі.

- Він був тут, - прошепотіла вона.

- Ваш батько?

Агата кивнула.

Лея обережно торкнулася її руки.

- Тоді ми не дарма прийшли.

Ці прості слова повернули Агату до дійсності. Вона склала лист і сховала його до кишені.

- Так. Але нам потрібно знайти шлях униз.

Сходи починалися за металевим стовпом. Вони були вузькими, кам’яними й закручувалися навколо внутрішньої стіни вежі. Унизу не було видно нічого, крім густої темряви.

Агата підняла ліхтар, який знайшла на столі. Усередині нього спалахнуло тьмяне біле полум’я.

- Тримайся поруч, - сказала вона. - Треба поспішати, в нас і так залишилося не багато часу.

Й вони почали спускатися.

Що нижче вони заходили, то голосніше ставало цокання годинників. Здавалося, кожен удар луною відбивався в грудях. Повітря ставало холоднішим, а стіни вкривалися тонким шаром інею.

На одному з поворотів Лея раптом зупинилася.

- Ви чуєте?

Агата прислухалася. Знизу долинав тихий жіночий голос.

- Леє?

Дівчинка зблідла.

- Бабусю?

Голос пролунав знову:

- Леє, моя маленька, ходи до мене.

Лея зробила крок униз, але Агата встигла схопити її за руку.

- Зачекай.

- Це вона! Я впізнаю її голос!

- Можливо. Але нам потрібно переконатися.

Агата поглянула на годинник. Часу в них залишилося не багато, але достатньо щоб уникнути необдуманих кроків.

Знизу знову долинув голос:

- Леє, я так довго на тебе чекала.

Дівчинка затремтіла.

- Вона завжди так казала, коли я поверталася додому пізно. Завжди…

Агата присіла перед нею.

- Послухай мене. Якщо це справді твоя бабуся, вона дочекається, поки ми спустимося разом. А якщо це хтось інший, я не дозволю йому забрати тебе.

Лея витерла мокрі очі рукавом і кивнула.

Вони рушили далі.

Сходи закінчилися перед залізними дверима. На їхній поверхні були вирізані два символи: ключ і розбите коло.

Агата піднесла годинник.

Цього разу механізм не відгукнувся. Натомість двері здригнулися від удару зсередини. Потім ще раз.

- Агато, - пролунав чоловічий голос.

Вона впізнала його миттєво. Батько.

- Агато, якщо ти мене чуєш, не відчиняй двері.

Чаклунка завмерла.

За дверима запанувала тиша. Потім той самий голос, уже слабший, майже благальний, промовив:

- Будь ласка. Я більше не можу тут залишатися.

У Агати перехопило подих. Вона притиснула долоню до холодного металу.

- Тату?

Лея стиснула її руку.

- Не відчиняйте, - прошепотіла дівчинка.

Агата заплющила очі.

Вона хотіла повірити. Хотіла так сильно, що це бажання майже стало болем. Але батько написав у листі: пам’ять - не душа. І якщо він справді був за цими дверима, чому просив її не відчиняти?

Агата відступила.

- Хто ти? - запитала вона.

За дверима довго не відповідали.

А тоді чоловічий голос промовив слова, від яких у Агати похололо всередині:

- Ти була зовсім маленькою, коли я навчив тебе заводити кишеньковий годинник. Пам’ятаєш? Ти плакала, бо боялася зламати його. А я сказав тобі, що механізми не бояться помилок. Вони бояться, коли їх перестають заводити.

Агата відчула, як підкошуються ноги. Це був спогад, про який вона нікому не розповідала. За дверима почулося тихе зітхання.

- Доню, часу майже не залишилося. Відчини.

Останнє слово суперечило попередньому й Агата не знала як діяти. Вона спробувала прикликати всю свою магію, але не відчувала її з того часу, як в кімнаті службового будинку з’явилися двері. Спочатку вона не звернула на це уваги, але зараз відчувала себе безпорадною наче немовля.

Годинник у її руці раптом спалахнув.

Із гори вежі спочатку долинув гуркіт, а потім усі годинники нагорі одночасно замовкли.

Лея підняла голову.

- Що відбувається?

Агата подивилася на двері, а тоді - на годинник.

Вона зрозуміла, що опинилася перед вибором, якого не можна було уникнути. Відчинити двері - і, можливо, знайти батька. Або залишити їх зачиненими - і ризикнути втратити його вдруге. Та перш ніж вона встигла щось вирішити, з іншого боку дверей пролунав третій голос. Старий, тихий і знайомий Лєї.

- Не слухай його, дитинко.

Дівчинка різко підвела голову.

- Бабусю?..

- Він не твій батько, Агато, - промовив голос старої жінки. - І якщо ви хочете вибратися звідси, вам доведеться дізнатися, багато чого.

Металеві двері повільно почали відчинятися самі.