Раді Вас бачити!

Агата завмерла на порозі, не в змозі відвести погляд від величезної зали, що відкрилася перед нею. Вона була круглою, заглибленою під землю й настільки високою, що склепіння губилося в темряві. Стіни перетинали товсті мідні труби, переплетені з ланцюгами та зубчастими колесами. Під стелею повільно оберталися механізми, від яких тягнулися десятки металевих стрижнів до центральної конструкції.

А в самому центрі зали билося серце.

Принаймні так воно здавалося.

За високою скляною оболонкою, обплетеною мідними обручами, оберталися величезні шестерні. Між ними спалахували золотаві іскри, а всередині пульсувало тьмяне світло, схоже на відблиск далекої зорі. З кожним ударом механізму скляні стінки здригалися, а по всій залі розходився глухий звук.

Тук.

Пауза.

Тук.

Агата відчула, як цей ритм відлунює в її грудях.

За склом стояли двоє людей.

Чоловік у темному пальті, з посивілим волоссям і втомленим обличчям, спирався долонею на внутрішню поверхню оболонки. Його риси змінилися, стали гострішими, змарнілими, але Агата впізнала б їх серед тисяч інших. Вона впізнала б їх навіть у найглибшій темряві.

- Тату…

Слово зірвалося з її губ так тихо, що майже загубилося серед гуркоту механізмів. Чоловік підняв голову. На мить у його очах промайнуло щось схоже на недовіру. Він дивився на Агату так, наче боявся повірити у власний зір. Потім його губи здригнулися. Він зробив крок до скла й приклав до нього обидві долоні.

- Агато?

Вона кинулася вперед, але Лея встигла схопити її за рукав.

- Зачекайте!

Агата зупинилася лише за кілька кроків від оболонки.

- Це справді він, - прошепотіла вона.

- Провідник ж казав, що місто може обманювати нас.

- Казав. Але де гарантія, що він сам не обдурював?

Агата дивилася на батька. На маленький шрам біля його лівої брови, який він отримав, коли вона була дитиною. На звичний нахил голови. На руки, пальці яких вона пам’ятала ще з тих часів, коли він допомагав їй складати механічні іграшки в домашній майстерні.

Це не було схоже на відображення у фонтані. Не було схоже на примару за вікном.

Це був чоловік, якого вона втратила багато років тому.

- Не підходь ближче! - раптом вигукнув він.

Агата завмерла й отямилася. Чаклунка зрозуміла, що саме присутність Лії не давала їй зробити хибні кроки. Так само як і вона рятувала дівчинку.

Голос батька пролунав різко, майже владно, але в наступну мить він змінився. У ньому з’явилася така втома, що Агата відчула біль десь під ребрами.

- Будь ласка, доню. Послухай мене.

Та вона все одно зробила ще один крок, але зупинилася перед скляною оболонкою.

- Ти живий?

Батько заплющив очі.

- Я не знаю, як відповісти на це запитання. І так, і ні.

- Тоді скажи мені щось інше. Скажи, що сталося. Чому ти зник? Чому всі вважали тебе загиблим? Я чекала на тебе…

Голос зрадив її на останніх словах.

Усі ті роки, коли вона перечитувала його листи, намагалася відшукати бодай найменшу зачіпку до причини трагедії, зверталася до людей, які колись працювали з ним, і знову й знову поверталася до порожньої майстерні, раптом зібралися в одну мить.

Вона стільки разів мріяла що він все ж таки живий. Уявляла, як сердитиметься на нього, як вимагатиме пояснень, як запитуватиме, чому він залишив її саму з безліччю запитань. Та тепер, коли він стояв перед нею, усі заготовлені слова зникли.

Батько опустив голову.

- Я знаю.

- Ні, не знаєш! - Агата вперше підвищила голос. - Ти не знаєш, що це означає – думати, що близька тобі людина загинула. Не знати, чому й як. Але чомусь продовжуєш чекати!

Він не відповів. І саме ця мовчанка розлютила її ще більше.

- Ти міг хоча б спробувати!

- Я намагався.

- Тоді чому ти тут?!

Глухий удар механізму перервав її слова. За скляною оболонкою спалахнуло світло. Мідні обручі здригнулися, а одна з шестерень почала обертатися швидше. Чоловік різко відступив і схопився за бік, наче удар завдав болю йому самому. Агата мимоволі простягнула руку.

- Тату!

- Не торкайся скла! - вигукнув він.

Вона відсахнулася. Світло всередині механізму поступово згасло, і в залі знову запанував попередній напівморок. Батько важко дихав.

- Нам не можна довго розмовляти, - сказав він. - Місто вже знає, що ти тут. Й бажає, щоб ви тут залишилися на вічно.

- Що це за місце?

Він глянув на механізм за своєю спиною.

- Серце Туманного Броду.

Лея весь цей час стояла трохи позаду Агати. Вона дивилася на другу постать за склом - невисоку літню жінку в темній сукні з мереживним комірцем.

Жінка трималася за мідний обруч. Її сиве волосся було зібране в акуратний вузол, а на плечах лежала знайома Лєї вовняна шаль.

Дівчинка перестала дихати.

- Бабусю?

Жінка повільно повернула голову. Її обличчя було блідим, а рухи - такими повільними, наче кожен крок вимагав від неї неймовірних зусиль. Проте, побачивши Лею, вона усміхнулася. То була та сама усмішка, яку дівчинка пам’ятала. Тепла, трохи сумна, з ледь помітною зморшкою біля лівого кутика губ.

- Леє, моя маленька…

Дівчинка кинулася до скла.

- Бабусю!

Цього разу Агата не встигла її зупинити. Лея притиснула долоні до прозорої поверхні. Старенька зробила те саме з іншого боку. Їхні руки опинилися одна навпроти одної, розділені лише тонким шаром скла.

- Я знала, що ти прийдеш, - прошепотіла бабуся, в якій чаклунка вгадала жінку, що пригостила її яблуками.

- Я шукала тебе! - Лея схлипнула. - Я питала всіх, але ніхто не знав, куди ти зникла. Я думала, що ти захворіла. А потім мені сказали, що ти поїхала й більше не повернешся…

- Пробач мені, дитинко.

- Чому ти не повернулася додому?

Усмішка старої жінки згасла. Вона подивилася кудись убік, на мерехтливі шестерні, що рухалися за її спиною.

- Тому що не змогла.

- Але тепер ти можеш! - Лея озирнулася на Агату. - Ми ж прийшли по вас обох. Ми заберемо вас звідси!

На мить обличчя бабусі освітилося надією. А тоді вона похитала головою.

- Якби все було так просто…

Її пальці повільно зісковзнули зі скла. Лея помітила це першою.

- Бабусю?

Рука старої жінки була напівпрозорою. Спочатку зникли кінчики пальців. Потім крізь долоню проступило золотаве світло механізму. Жінка спробувала підняти руку, але та розпалася на сотні крихітних іскор, які закружляли навколо неї.

- Ні, - прошепотіла Лея.

Вона вдарила долонями по склу.

- Ні! Бабусю, не зникай!

Агата схопила її за плечі.

- Лєє, заспокойся!

- Вона зникає! Ви бачите?!

Бабуся усміхнулася, хоча тепер її обличчя було майже прозорим.

- Я тут, моя маленька. Я ще тут.

- Тоді тримайся! Будь ласка, тримайся!

- Я намагалася, - відповіла старенька. - Так довго намагалася…

Її голос затремтів і розчинився в шумі механізму.

Лея заплакала. Агата обійняла дівчинку, притиснувши її до себе. Вона не знала, що сказати. Не знала, як пояснити, що відбувається за склом, і чи можна взагалі щось зробити. Та одне вона зрозуміла напевно: часу залишалося значно менше, ніж вони думали.

- Поясни нам, - звернулася вона до батька. - Що це за механізм? Що він робить із вами?

Чоловік повільно підняв голову.

- Він не просто утримує нас, Агато. Він використовує нас. Ось, чому я попросив не торкатися скла.

Батько притулився спиною до внутрішньої стінки оболонки. Його обличчя здавалося виснаженим, а темне пальто було подерте на рукавах. Під очима залягли глибокі тіні.

- Ти колись запитувала мене, чому деякі годинники не можна полагодити, навіть якщо замінити всі їхні деталі, - почав він.

Агата мовчки кивнула.

Вона пам’ятала ту розмову. Їй було років п’ять, і вона намагалася відремонтувати старий настінний годинник, який зупинився після падіння. Батько тоді сказав, що механізм може бути справним, але якщо втрачено те, що змушує його рухатися, жодна шестерня не допоможе.

- Ти відповів, що кожен механізм має власне серце, - промовила вона.

- Саме так. Я мав на увазі не деталь і не пружину. Я говорив про силу, яка змушує його працювати. У звичайному годиннику це енергія заведеної пружини. У цьому місці все інакше.

Він повернувся до механізму.

- Туманний Брід існував задовго до того, як з’явилися перші залізниці. Колись це було звичайне місто. Люди жили, працювали, кохали, втрачали близьких і помирали. Але серед них був годинникар, який не міг змиритися з однією втратою.

- Він хотів повернути когось до життя? - запитала Агата.

- Так. Він вірив, що час - це не річка, яку неможливо повернути назад, а механізм, який можна навчитися контролювати. Він шукав спосіб відкрити шлях до минулого, щоб повернути людину, яку любив.

- І йому це вдалося?

- Він відкрив двері. Але не ті, які шукав.

Батько замовк, ніби збирався з думками.

- Він створив механізм, що міг утримувати відлуння людських душ. Спершу це здавалося дивом. Люди приходили до міста, сподіваючись почути голос померлого, побачити коханих, поговорити з тими, кому не встигли сказати останніх слів. І місто давало їм те, чого вони прагнули.

- Але це були не справжні люди, - здогадалася Агата.

- Не зовсім. Механізм збирав спогади, страхи, бажання та почуття. Він створював із них подоби, настільки переконливі, що люди переставали помічати різницю. А потім ці подоби почали утримувати тих, хто приходив по них.

Агата згадала жінку у вікні, яка співала колискову її матері. Її голос, усмішка, знайомі інтонації. Усе було справжнім - і водночас фальшивим.

- Місто живиться тугою, - тихо сказала вона.

- Саме так. Що сильніше людина прагне повернути втрачене, то міцніше стає її зв’язок із містом. Ті, хто не може відмовитися від минулого, залишаються тут. Їхні спогади живлять механізм, а їхні душі стають його частиною.

Лея підняла заплакане обличчя.

- Але моя бабуся не померла. Вона просто зникла.

Батько подивився на неї з глибоким співчуттям.

- Я знаю, дитино. Саме тому ти ще можеш її врятувати.

- Як?

Він не відповів одразу. За скляною оболонкою бабуся Леї знову стала видимою, але її постать мерехтіла, наче полум’я свічки на вітрі.

- Місто не може утримувати людину безкінечно, - сказав нарешті батько. - Особливо якщо вона має сильний зв’язок із тим, хто залишився у звичайному світі. Але що довше людина перебуває тут, то більше її спогадів забирає механізм. Коли не залишиться нічого, вона зникне остаточно.

Лея зблідла.

- Скільки в нас часу?

Батько перевів погляд на Агатин годинник.

- Менше, ніж вам здається.

- А ти? - запитала Агата. Вона сама здивувалася, наскільки спокійно прозвучало це запитання. - Чому ти залишився тут? Якщо знав, що відбувається, чому не втік? Ти ж чаклун. Невже твоїх сил не вистачило?

Батько заплющив очі.

- Тому що я допоміг запустити механізм вдруге.