Раді Вас бачити!

Сьогодення



Минула ще доба, як я жила в пеклі. Кожна хвилина тягнулася, наче розпечена смола, а тиша в моєму офісі, яку я раніше вважала найціннішим ресурсом, тепер тиснула на вуха. Я сиділа, як на голках, підсвідомо чекаючи, що екран телефону знову спалахне, і невідомий номер напише ще одне повідомлення, після якого мій світ остаточно піде обертом, а земля вислизне з-під ніг.

Можливо, треба було просто втекти? Прямо зараз, не збираючи речей. Змінити номер, розчинитися в натовпі іншого міста, іншої країни. Продавати всю нерухомість в Україні, почати з нуля, стерти себе з радарів київського бомонду. Покинути Олександра, навіть не пояснивши причини... Просто перестати вірити, що така, як я, взагалі має право будувати особисте життя хоча б десь, окрім своїх фантазій.

“Хм, і коли це ти, Віка, перед труднощами здавалася?” – запитала я сама себе, дивлячись на власне відображення у вікні офісу.

– Так, треба все ж таки якось себе зібрати докупи, – пробурмотіла я під ніс, нервово стукаючи дорогою ручкою по скляному столу. Звук був сухий і різкий, як постріл. – Якщо я змогла вирватися з того болота чотирнадцять років тому, то я й з цим розберуся.

Я намагалася дихати глибоко, але легені наче заповнилися водою невиплаканих сліз, які ледь стримувала. Моя мотивація була простою: я не віддам своє життя якомусь невидимому виродку. Не тепер, коли я майже торкнулася небес.

Екран телефону блимнув. Не знаю чому, але я відчувала, що це пише не Саша і не хтось з підлеглий. Серце зробило кілька пришвиджених ударів і впало кудись у район шлунка, який практично вивертався від хвилювання. Телеграм і знову прихований номер. 

“Я зачекався, Роксі. Сподіваюся, ти вже вдосталь наплакалась, бідна і нещасна дівчинка?”

Колючі слова від творців крихкого чоловічого его. Це не був підліток чи заздрісна подруга, це точно був чоловік. Він хотів володіти мною, хотів контролювати, хотів поставити на мені крапку, так само точно, як я цією ручкою на папері. Чи треба говорити, що мені не хотілося цього? Та я не бачила іншого виходу, ніж спробувати черговий раз відкупитися. 

“Чого ти знову хочеш? Гроші? Скільки?” – мої пальці тремтіли, але я змушувала себе писати стриманіше сьогодні, ніж минулий раз.

“Роксі, ми ж з тобою уже все обговорили. Гроші – це папір. Мені цікавіше дещо інше. Хочу подивитися, чи так само ти вправна, як у Дубаї, чи твої “стосунки” тебе максимально зіпсували і ти стала прісною на смак. Одна ніч. Прямо сьогодні. Інакше – наслідки тобі відомі”.

Нудота підкотила до горла. Я заплющила очі, відчуваючи, як приниження розливається по венах всім тілом. Лють, образа, страх, біль, сором. Скільки ще вони ходитимуть за мною слідом. 

“Що ти пропонуєш?” – написала і кинула телефон на стіл, наче він був покритий бридотою. Насправді ж, я просто зневажала себе і боялась, що мене знудить прямо на документи, тож встала і підійшла до вікна, прочиняючи його в пошуках кисню. Я почула, як кілька повідомлень прийшли одне за одним.

“Нарешті ми обговорюємо те, що мені справді цікаво, а не твої душевні терзання.” 

“Пропоную тобі зустрітися в місці, де ми можемо залишитись вдвох без зайвих свідків, щоб “оплата пройшла успішно”. Та для цього треба загубитись в великому натовпі”. 

“Найкращим місцем для цього буде клуб”.

“Я не буду займатися сексом у якомусь галімому клубі, як дешева шльондра. У мене є гідність”, – відправила я, хоча сама розуміла, як смішно звучить слово «гідність» у моїй ситуації.

“Гідність? Не сміши мене. Ти втратила її дуже багато років тому. І клуб не "галімий”. Це елітне закрите місце "InCognito". Там такі хороми для втіх, які тобі й не снилися. Повна анонімність. Жодних імен і прекрасні умови. Впевнений, тобі сподобається».

Я знала про це місце. Закритий клуб для еліти, де фантазії ставали реальністю, а охорона гарантувала, що жодна зрада, вихідка, розмова і інтимні стосунки не дійдуть до тих людей, від яких це приховувалось. Таке собі прекрасне місце для адюльтеру. Він дійсно старикан, чи що? Ніяк не могла ні згадати його, ні зловити натяку на те, хто це. 

“Умови такі: заходиш із північного коридору, двері №7. Я зайду з півдня. Разом зачиняємося в кімнаті. Ти отримуєш флешку з оригіналами фото, а я — те, що належить мені. Ти згодна, чи мені відправити посилання Олександру прямо зараз?” 

Я дивилася на екран, відчуваючи, як піт проступає на скронях. Я уявила Олександра. Його ніжний погляд, його віру в мою святість, його ніжні дотики, його зізнання в коханні. Якщо я піду туди – я зраджу його тілом. Якщо не піду – він дізнається правду і зненавидить мене душею. Я мала дві брехні і мала обрати, яка з них гірше. Звісно, що обрала ту, яку можна було приховати.

“У мене є одна умова”, – написала я.

“Яка?”

“Я не хочу бачити тебе. Взагалі. Все має бути наосліп. Маска, пов’язка, темрява – мені байдуже. Якщо я побачу твоє обличчя, то просто не зможу. Я знепритомнію від огиди”.

“І я хочу впевнитися, що ти не обманюєш мене. Де гарантії, що він ніколи не дізнається?” 

Я чекала відповіді кілька хвилин. Блукала колами навколо стола в кабінеті, дивилась на Київ з висоти пташиного польоту, відчиняла і зачиняла вікно, колупала кутикулу на пальці і просто дивилась в одну точку. Всього кілька хвилин, що здалися годинами.

“Цікаво... Хочеш уявити на моєму місці свого принца? Що ж, я згоден. Мені так навіть більше подобається. Тільки твій сором і моє задоволення. Будь там о 22:00. Не запізнюйся, Роксі. Я не люблю чекати на те, за що вже заплачено мовчанням”.

“А стосовно гарантій. Я ділова людина. Можеш довіряти мені”.

– Покидьок. – процідила крізь зуби.

Як би не так. За кілька секунд після прочитання цього повідомлення, переписка знову зникла. Я відклала телефон і закрила обличчя руками. Фізично я відчувала себе розбитою: серце ледь билося, тіло обмякло в кріслі, руки крижані, а в животі крутився жах разом з нудотою. Мені треба було зіграти цю роль ще один раз. Останній раз. Повернутися туди, звідки я так довго тікала і нарешті забути про все. Тепер, я дійсно матиму за що відчувати сором, приховуючи своє минуле від Олександра. 

– Це просто угода, Віко, – прошепотіла я в порожнечу офісу. – Просто бізнес-угода. Ціна твого майбутнього. Тож заплати її. 

Я встала, підійшла до дзеркала і почала поправляти макіяж, що був зіпсований постійним тертям повік від нервів. Очі були червоними, але погляд вмить став холодним. Не думала, що з такою легкістю зможу перемкнути себе на мою другу особистість. Тією Вікторією, яка плакала на заручинах, більше не пахло в цій кімнаті. Зараз прокидалася Роксі – та, що вміла виживати в будь-яких умовах, відділивши почуття від тіла. Я мала піти в те ліжко, щоб ніколи більше в нього не повертатися.