Раді Вас бачити!

Сьогодення

Голосна музика в клубі почала приглушувати моє серцебиття, але менш страшно від того не стало. Телефон тримала міцно в руках, очікуючи на нові указання шантажиста. Щойно я зайшла і почала оглядатись навкруги, в надії побачити знайомі обличчя, як надійшло повідомлення: 

“Роксі, ти прийшла. Яка розумна дівчина.”

Закотивши очі, почала набирати текст, але тричі стерши написане, я таки зробила глибокий видих і просто відповіла: 

“Далі куди?”

Думаю, що цей покидьок бачить мене по камерах відеоспостереження, тож роззирнувшись, я побачила одну, що чітко “дивилась” на мене і показала середній палець. А не пішов би ти до біса? Чорт. Емоції брали верх. В очікуванні на відповідь, попросила бармена налити мені шот чогось міцного і випила залпом, а потім кинула тисячну купюру йому на стійку. Без зайвих питань, він налив ще. Я випила і сказала: 

— Досить. 

Мені була відома моя точна доза. Алкоголь обпікав горло, стравохід і добирався до пустого шлунку, за мить вдаряючи в голову. Хоч що роби, пʼяніла я збіса швидко, але може то й на краще. Можливо, мій мозок зможе заблокувати чи викорінити частину спогадів про сьогодні. 

“Бачиш червоні двері праворуч від бару, де ти щойно хильнула? Рухайся коридором, допоки не побачиш двері під номером сім. Моє щасливе число. Чекаю з нетерпінням, Роксі”. 

Моє лице скривилось від огиди. Звісно, що номер сім. Аби мені платили щоразу доллар за передбачення, в якому номері клієнт, то я б швидше стала мільйонеркою, вважаючи, що на дверях була б трійка, сімка чи вісімка. Я важко видихнула. Ще не пізно втекти і забити на цю затію. Та гадаю, я вже не здатна втікати від власної долі. Я була повією, я нею і лишилась. 

Хтось зробив за мене той клятий вибір, чи я зробила його свідомо сама? Чи відчую сором після зробленого, як мало б бути, чи відчую знову власну владу? Чи зможу прочинити зараз ці двері, чи втечу? Пан або пропав, Віка. 

Зірви пластир. Швидко і безболісно. 

Просунувшись крізь безліч більш пʼяних тіл за власне, пробралась до тих клятих червоних дверей і потрапила в коридор. Такі собі комірчини для сексу. З кімнат долітали стоноги, крики, звуки ляпасів, ударів, ричання і сміх. Нудота підступала до горла, а в голові випливало безліч спогадів, коли я стояла перед сотнями подібних дверей і продавала себе задля того, щоб просто жити. Та я була б лицеміркою, аби сказала, що не люблю секс і не отримувала насолоду. Сором. Сором залив мої щоки барвою. Навіть попри те, що я кохала Олександра, я йшла на це, бо іноді сумувала за тим, щоб не знати, що буде завтра, і хто буде вриватись в мою плоть грубо ззаду. 

Я хотіла це відчути ще раз перед весіллям. Я хотіла знову стати спокусницею Роксі на ніч і розповідати свої казки клієнтам, щоб отримати більше, ніж мала б. Я любила експерименти, любила, коли чоловіки стогнали моє імʼя, нехай воно було таке ж саме вигадане, як і мої оргазми з ними. Я знову ковтнула слину. Нервувала і смикала тканину плаття, затиснувши її між двох пальців, як в далекому дитинстві. Та я вже більше не маленька дівчинка. 

Телефон знову завібрував.

“Не бійся сірого вовка, Червона Шапочко. Він обіцяє тебе сьогодні не зʼїсти. Всі твої вимоги виконані. В кімнаті є повʼязка на очі. Я доєднаюсь за кілька хвилин. Обіцяю, ти не забудеш цієї ночі”. 

“Іди до біса” — все, що могла відповісти йому в відповідь. 

Натиснувши на ручку дверей, що на диво легко піддалася, я просковзнула в кімнату і запах минулого вдарив мені в лице. Сандал і нотка ванілі. Боже, я ніби знову потрапила в далекі часи. Коли я повернулась додому, я змінила все: східні солодощі на фрукти, міцну каву на латте, сандал на корицю чи яблуко, одяг тільки європейський і класичний. Я змивала і стирала зі шкіри все, що могло мені нагадати про ті дні. Так було треба. Так не було боляче. Аж тут: я ніби знову повернулась назад. На тисячі років назад. Навіть ліжко було з балдахіном з тонкої білої тканини. Той самий білий страйп-сатин. Всі декоративні прикраси нагадували далекий Схід. Посуд, таці, кувшини для води. Невже цей чоловік один із далеко знайомих мені іноземців? Невже він тут в Україні і працює зі мною чи з кимось, хто був у нас на заручинах? Я не мала й найменшої гадки. Цікавість їла мене. Цікавість благала мене лишитись і побачити, хто це. Але розум підказував, що краще мені зробити свою справу і більше ніколи не згадувати. Якщо я бачитиму, то в моїй голові будуть картинки. Якщо я бачитиму, то я намагатимусь пригадати. Якщо я знатиму, хто це, то ця людина назавжди буде для мене нагадуванням про те, що я зробила і врешті –- не витримаю та все розповім сама, зробивши ще гірше. 

Я взяла шовкову повʼязку в руки. Гадки не мала, скільки часу ще в мене є, бо я доволі довго розглядала кімнату, поринаючи в відривки безлічі спогадів зі свого минулого. Тож одразу завʼязала очі і залишилась стояти нерухомо. За кілька секунд двері прочинились і зачинились. Судячи зі звуку, їх закрили на засув. Страх почав колоти в горлі, адже мені на думку не прийшло, що він може мені щось заподіяти, поки я з заплющеними очима. Та все ж гадаю, це не той клієнт, який різав мою шкіру і пив кров, допоки я молилася, щоб той не розрізав мені горло. Які шанси, що це повториться? 

— Ти навпрочуд гарна сьогодні. Як, власне, і завжди. — ніжно прошепотів чоловік мені на вухо, провівши зовнішньою стороною долоні від мого плеча до ліктя, лагідно торкаючись.

— Дякую. — Вирвалось в мене. — Давай з цим покінчимо раз і назавжди, добре? 

— Не памʼятаю, щоб ти поспішала, тоді, коли ми були разом, останній раз, — з більш серйозною ноткою в голосі відповів чоловік. 

— Це не має ніякого значення. Я вже давно не вона. Не Роксі, — хотілось виплеснути долю свого гніву, але трошки випивши та завʼязавши очі, я відчувала легке похитування тіла і навряд сила була на моєму боці зараз. 

— Я б так не сказав. — він почав обходити мене по колу, а я все ще стояла, мов той стовп. — Коли я побачив тебе вперше за стільки років, не міг повірити, що це дійсно ти. Але мушу зізнатись, ти мене вразила. Така важка доля…

— Хто ти? — бажання не знати перемогло бажання дізнатись.

— Ти справді хочеш це знати? 

— Ні. – відрізала я.

— Гадаю, нам так дійсно буде краще. Це буде наша велика таємниця. Ти вийдеш заміж за свого сцикуна Сашка, а кожен раз, коли я буду бачити вас разом, буду знати, що ти дійсно отримала задоволення, перш ніж таки вийти за того нікчему, — мені довелося проковтнути образливі слова про мого нареченого разом із слиною, бо перевага так чи інакше на його боці. Він має те, що треба мені. І поки я не віддам йому себе, він не віддасть мені того, за чим я прийшла. 

— Чи часто ми раніше бачились? — невгавала я. 

— Ой, мила моя Роксі. Та чи має це дійсно таки значення? — голос був знайомий, глухий, але в той же час неймовірно ласкавий, що наводило на мене більше жаху, ніж мало б.

— Які шанси, що ти таки припиниш мене і далі шантажувати та дозволиш мені нарешті забути про моє минуле? — він тихо та зловіще засміявся після запитання.

— Зі свого боку, я обіцяю, що твоя таємниця залишиться таємницею. Хоча б тому, що я чесна і ділова людина.

— “Чесним” я б тебе не назвала. — перебивала і пошкодувала, очікуючи ляпаса по обличчю, але він, здається, був не з тих, хто любить бити жінок. Та ще не вечір. 

— Хм, звісно, деталі нашого спілкування могли тобі здатися трошки… “неприємними”. Я можу обіцяти, що ти можеш бути спокійною і виходити заміж. Всі матеріали, що тобі треба повернути приховані в кишені мого піджака. — Він взяв мою руку і приклав до власних грудей. Гарячих грудей, навіть через тканину. Чоловік продовжував говорити: — Та що я точно не можу обіцяти, так те, що ти забудеш сьогоднішню ніч, яка буде ще дуже довго випливати в твоїй памʼяті в миті, коли ти думатимеш про свій нещасний шлюб. — Не встигла я відкрити рота, щоб сказати свої правила чи умови, чи взагалі запитати будь-що, як відчула його подих надто близько поруч. 

Дві теплі долоні вхопили мене за лице і притягли до себе вологим поцілунком…