Раді Вас бачити!

Сьогодення

Офіційно заявляю, що це був найдовший день в моєму житті. Після такої важкої ночі, похмілля і мільйонів спалахів фотоапарату, я валилася з ніг. Вечір у заміському маєтку родини Олександра мав бути тріумфальним завершенням дня. Мене тішило тільки те, що Олена Миколаївна була в захваті, хоч я не могла сказати того ж самого. Вона уже бачила мене на весіллі в мереживній сукні в силуеті “Русалонька”, а я глибоко сумнівалась в тому, що весілля відбудеться. Можливо, саме тому я так і не відчула, що котрась з суконь “моя”. 

Стіл був накритий з притаманною цій родині стриманою розкішшю: срібні прибори, тоненькі свічки в елегантних підсвічниках, запах запеченої качки з розмарином. Олександр самовдоволено сяяв. Він підливав мені сік, торкався моєї руки під столом і розповідав батькам про наші плани на медовий місяць. Щось про те, що ми втікаємо одразу після весілля і не повернемось, допоки не поплаваємо з акулами, не орендуємо яхту на кілька днів і не зробимо там первістка. Що? Первісток? Як би не так, коханий. Знав би ти правду.

Вся родина була у зборі, але я була не там. Я була порожньою оболонкою, яка ледь трималася, щоб не розплакатися прямо в тарілку. Кожен шматочок їжі ставав мені поперек горла. Біль у тілі після вчорашнього нікуди не зник, він лише тихо дрімав, нагадуючи про себе кожним невдалим рухом. Тому я сиділа непорушно, мов статуя і завчено посміхалась всім.

— Вікторіє, люба, ви зовсім нічого не їсте, — голос Олени Миколаївни прозвучав так, ніби вона говорила до мене через кілька зачинених дверей. Як це все дивно. — Можливо, соус занадто гострий? Чи Ви просто втомилися, люба моя? 

Ну що за мила жінка?

Я мовчала, безглуздо колупаючи виделкою листя салату. Я навіть не чула запитання. Перед очима плавали кадри з "InCognito": темрява, сильні чоловічі руки, дотики, запах сандалу, що відпечатався в моїх дихальних шляхах, і той принизливий шепіт: “Роксі, Роксі, Роксі…”

— Вік? — Олександр легенько штовхнув мене ліктем і я виронила на підлогу виделку. — Мама запитала тебе про соус.

Я відсмикнулася, ледь не перекинувши склянку поруч на підлогу і спробувала нахилитись, але біль в голові жахливий.

— Ой, вибачте... Так, соус чудовий. Просто я справді дуже втомилася. Сто чи скільки там було суконь... голова обертом від цих всіх приготувань. Неочікувано все швидко відбувається. Я ніколи не була заміжня, тож все це так мене закрутило...

— Розумію, — усміхнувся Дмитро Іванович, батько Сашка, який до цього моменту мовчки попивав вино на іншому кінці столу. — Жіночі клопоти перед весіллям завжди важка праця. Чоловікам простіше — одягти костюм, який обрала майбутня дружина, бути тверезим і по можливості не запізнитися, — він хрипло засміявся. 

— Діма, ну давай зараз не будемо пригадувати, як ти зіпсував наше весілля, — сурово глянула на нього дружина. Гадаю, ситуація була не з приємних, бо Олександр просто підскочив зі стільця, вказавши на пляшку вина. Цікаво, що там за історія така, бо настрій в кімнаті змінився із святкового на неймовірно важкий. Важчий за моє похмілля.

— Ой, а вино закінчилося. Тату, твій улюблений Каберне Совіньйон був занадто смачним. Треба ще одну пляшку.

— Я принесу, — різко підхопилася я, вдячна за можливість хоча б на кілька хвилин вийти з-за цього задушливого столу. — Мені якраз треба трохи розім’яти ноги. Все добре.

— Віко, я сам сходжу, — почав був Олександр, але я мʼяко відштовхнула нареченого рукою, аби він точно мене зрозумів.

— Ні-ні, сиди. Я знаю, де погріб, ти ж сам показував минулого тижня. Я швиденько. А ви поки погомоніть.

Я майже вибігла з їдальні. Прохолода коридору трохи заспокоїла моє обличчя, яке горіло від сорому і відчуття, що я не заслуговую взагалі тут знаходитись. Я спустилася сходами в підвал, де панував напівморок, запах старого дерева та дорогого вина. Знайшовши вимикач, я клацнула світло, хоч воно не дуже допомогло бачити краще.

Я прихилилася до холодної кам’яної стіни і нарешті зробила глибокий вдих. Сльози знову підступили до очей. Як я буду жити з цим? Як я буду дивитися Сашкові в очі, коли ми стоятимемо біля вівтаря? Як я буду читати йому свої клятви про вірність і кохання, поки смерть не розлучить нас. Краще б я померла прямо тут. Раптом почулися кроки. Хтось швидко спускався сходами. 

— Сашко, я вже знайшла пляшку, — сказала я, не повертаючись, намагаючись змахнути сльози. — Дай мені ще секунду побути на самоті.

У наступну мить сильні руки різко обхопили мене за талію ззаду, а губи почали торкатися шиї. Тіло притиснулося до моєї спини з такою силою, що я ледь не вскрикнула. Тільки не це і не тут. Я не можу уявити собі секс в будинку його батьків. Я взагалі тепер не можу уявити секс, щоб не відчувати відразу чи сором. Працюючи повією, я не відчувала себе настільки гидотно, як зараз.

— Сашко, ну що ти... — Я спробувала відсахнутись і ігнорувати дотики. — Нас там батьки чекають... Думаю, вони запідозрять щось. — він вхопив мене за груди і вкусив за шию, а я була навіжена від люті. — Перестань, мені й так сьогодні погано. — Я відсмикнула його руку. 

Я хотіла розвернутись і позбутися цих щільних обіймів, але чоловік не відпускав. Навпаки, він міцніше притиснув мене до стіни, нахилився до мого вуха і обпік шкіру гарячим подихом. Кляте тіло знову реагувало збудженням без мого дозволу.

— Та невже, лялечко... — голос був низьким, вібруючим, тим самим, що переслідував мене в нічних кошмарах останню добу. — Ти не впізнала мене вчора в темряві? Чи Роксі забула свого першого вчителя з ведення бізнесу в нерухомості?

Я завмерла. Моє серце просто перестало битися. Повітря в погребі раптом зникло, залишивши лише цей знайомий, вбивчий аромат чоловіка, який вчора мене торкався в клубі.

Це був не Олександр. Це був Дмитро Іванович. Батько мого нареченого. Чоловік, який тринадцять років тому в Дубаї був моїм клієнтом. 

Господи. 

Я майже задихнулася від шоку, відчуваючи, як його пальці владно стискають мої стегна. Мені хотілося блювати, втратити свідомість, тікати, лишитися, або взагалі вмерти. Мій світ не просто пішов обертом — він розлетівся на дрібні, гострі друзки, які впилися мені прямо в серце. Навіщо? Для чого? Чому? Невже він настільки сильно ненавидить свого сина? Невже він так сильно хотів мене? Що в біса відбувається? 

— Мушу визнати, я хотів мовчати, але не зміг, Вікторіє, — прошепотів він, і я почула в його голосі переможну усмішку. — Я обіцяв тобі, що ти не дізнаєшся, хто я, але не втримався, щоб не побачити твоє миле перелякане личко в цей момент. — Його руки блукали моїм тілом, проникали мені між ніг, допоки моє обличчя було сильно притиснуте до холодної стіни погребу. — Шкода, що ти так поспішала піти, що й забула флешку з доказами твого гріха. Тож я вирішив тобі її передати особисто, — він ковзнув в брюки, а потім вклав мені в долоню флешку, що могла зруйнувати моє життя назавжди. 

— Навіщо ви це робите? — прошепотіла я, нервово ковтаючи слину. 

— Я просто не дуже люблю ділитися своїми іграшками з іншими, Роксі. До речі, ми ж ще не обговорили умови... нашого майбутнього родичання. Піднімайся за кілька хвилин в залу, мій синок змусить тебе підписати шлюбну угоду. І я б на твоєму місці підписував без вагань. 

Дмитро Іванович відпустив мене і подався геть. Я ж стояла посеред винного льоху з переляком сильнішим за страх смерті і не знала. як почати знову дихати. Тільки коли кроки перестало чути, а двері зачинились, я присіла і гірко заплакала, тримаючи в руці флешку, яку не можна було нікому побачити. Особливо, моєму майбутньому чоловіку.