Раді Вас бачити!

Офіс зустрів мене звичним гаміром. Дорогою сюди я встигла відкусити шматок булочки, придбати каву, вкинути в рота кілька таблеток знеболювального. Зазвичай, я відмовляю собі в подібній іжі, але сьогодні не той день, коли треба думати про фігуру. Один пиріжок з вишнею не зіпсує нічого, зважаючи на те, що минулий тиждень я взагалі не їла. Мій рідний і комфортний забінет зараз здався задушливою кліткою і довелося просити прибиральницю відкрити всі вікна, аби я могла просто дихати. Я сіла за стіл, намагаючись зосередитися на паперах, але в очах все плило. Я не розуміла нічого. Мої думки і досі були в тому задушливому нічному клубі, добиваючи мене флешбеками з приємних відчуттів. 

У двері тихо постукали. Я здригнулася, наче не очікувала, що хтось може завітати до мене посеред робочого дня. 

— Заходьте, — промовила я, намагаючись надати голосу впевненості.

Двері відчинилися, і на порозі з’явився Олександр. Його обличчя сяяло посмішкою, а в руках він тримав величезний букет моїх улюблених білих лілій.

Я натягнула посмішку, відчуваючи, як м’язи обличчя болять від напруги. Треба було робити вигляд, що я щаслива та закохана наречена. Та насправді я нею і була ще тиждень тому, а зараз помирала всередині…

— Привіт, коханий! Який приємний сюрприз, — промовила я, намагаючись зробити все, щоб мій голос не тремтів, а я не розридалась і не зізналась в усьому. — Але чому так рано? У нас ніби не було ніяких планів на ранок.

Олександр підійшов до мене, поцілував у щоку і поклав букет на стіл.

— Ти виглядаєш засмученою, Віко. Невже вечір не вдався? А ще ти не відповіла мені вранці на повідомлення і я почав турбуватись, чи все добре. Та думаю, в когось просто невеличке похмілля… — він тихо засміявся собі під носа. 

Серце калатало в моїх грудях, дихання збилось. Я мала брехати. Я мала брехати чоловікові, якого кохала, чоловікові, який кохав мене. 

— Так, ти правий. Вчора трошки перебрала, хоч і випила мало. Думаю, треба було більше їсти. В мене розколюється голова. — я вибрала сказати хоча б якусь правду. 

— Я вже злякався, чи не відмовили твої подруги тебе одружуватися? — він тихо засміявся собі під носа. 

— Ні, ти що! Просто багато роботи, яку треба завершити до відпустки. І хвилювання перед весіллям. Ти ж знаєш, для дівчат це такий важливий крок. Я хочу, щоб все було ідеально. І я так боюся чогось не встигнути чи помилитися… 

Олександр уважно подивився на мене. У його погляді не було сумніву, лише турбота та кохання. Він повірив мені. Знову. 

— Я придумав те, що точно зможе тебе розрадити, — сказав він, посміхаючись. — І сьогодні після обіду — ти вся моя. Я телефонував твоїй секретарці і назначив зустріч. Тож після 13:00 ти повністю вільна. 

Я здивовано підняла брови:

— Зустріч? У нас якась спільна угода? Я щось пропустила? — я почала іти до свого записника та гортати сторінки. 

— Можна й так сказати, — Олександр загадково примружився і зупинив мене рукою. — Але це не про бізнес. Я відвезу тебе до своєї мами. Вона домовилася з найкращими весільними салонами про примірку суконь. Ти будеш довго їх обирати, кайфуючи перед дзеркалом. Можеш запросити із собою всіх своїх подружок, з якими вчора розважалась, чи будеш просто з моєю мамою. Там буде фотограф, візажист і перукар. Вони зроблять тобі повний образ і нароблять купу фото для тебе, щоб потім ти переглянула їх і вирішила в якому платті ти хочеш бути. Як тобі така ідея? Я впевнений, що це допоможе тобі розслабитися та забути про всі хвилювання. — він стояв, дивився на мене, посміхався і очікував на відповідь. 

Моє серце защемило. Сльози почали застилати очі, я хотіла втекти і обійняти його одночасно. Він черговий раз довів, що слухав мене, був уважним, турботливим і знає, як зробити мене щасливою. Він завжди все робить правильно. Жаль, що я не така. Хоча. Він зробив все, щоб я почувалась щасливою, а я зробила все, щоб приховати від нього правду, яку він навряд зміг би витримати. Я не могла дозволити цьому виродку зруйнувати наше майбутнє. Я не могла дозволити йому зруйнувати наше кохання.

— Дякую, коханий, — промовила я, і мої сльози вже не були сльозами розпачу, скоріше, сльозами вдячності. — Ти найкращий.

Олександр знову поцілував мене і пішов, залишаючи мене одну в кабінеті. Я подивилася на букет білих лілій. Вони були такими чистими, такими невинними. Такими, якою колись була я.

Я підійшла до кавомашини. Мені треба було прийти в себе. Мені треба було зібратися докупи. Я мала йти на цю примірку суконь. Я мала посміхатися та вдавати, що все добре. Я мала грати роль ідеальної нареченої. Щасливої нареченої. 

Я почала готувати каву. Одна чашка, ще одна. Я думала про те, скільки кави мені треба випити сьогодні, щоб прийти в себе. Скільки кави мені треба випити, щоб заглушити біль у тілі. Скільки кави мені треба випити, щоб повірити у власну брехню.

Та навряд кава могла б змити той бруд, що я носила в своїй душі. Нічого не могло стерти моїх спогадів про ту ніч. Нічого не зможе змінити те, що я зробила. Мені треба було навчитися жити з цією таємницею. З цим прокляттям. Та вчора я заплатила ціну за наше майбутнє, за наше кохання. Я заплатила ціну за мовчання.