Раді Вас бачити!

Сьогодення

Не знаю, скільки часу я була з заплющеними очима. Не знаю, скільки це тривало. У цій абсолютній, штучно створеній темряві час втратив свої звичні виміри, розсипався на дрібні, невагомі секунди, які більше нічого не означали. Годинники в кімнаті могли зупинитися, світ міг злетіти в повітря, але для мене існував лише цей замкнений простір, де пахло дорогим парфумом, шкірою та сексом. Не знаю, чому я не відчувала нічого з того, що, думала, буду відчувати. Жодного сорому. Жодної огиди до самої себе. Жодного бажання втекти чи вирватися з цих обіймів, які мали б здаватися мені кайданами.

Замість цього було лише дике, тваринне полегшення.

Вдих і видих. Вдих і видих, стогін, крик, рик.

Вдих.

Все відчувається інакше: дотики, поцілунки, смак, насолода. Коли ти позбавлена зору, твої рецептори загострюються до межі, перетворюючи кожен дотик на електричний розряд. Шкіра палала від найменшого подиху, від тертя простирадл, від гарячих долонь, що стискали мої стегна. Повʼязка на очах допомагала не бачити мого гріхопадіння, але й не давала думати про щось інше, окрім власних тілесних відчуттів. Цей шовковий клапоть тканини став моїм порятунком і водночас моїм прокляттям. Він відрізав мене від реального світу, де я була правильною, вихованою нареченою Олександра, пристойною жінкою з бездоганним теперішнім. Але водночас цей клапоть оголив усе те, що я так старанно ховала під дорогим одягом та масками добропорядності.

Цей бісів чоловік був правий — я точно ніколи не забуду цю ніч. Не тому, що я зрадила свого нареченого, а тому, що він показав мені, що та інша я — це все ще я. Вона нікуди не ділась. Роксі нікуди не зникла. Роксі — з її зухвалістю, її шрамами, її вмінням брати від чоловіків усе і не віддавати натомість нічого, крім тіла — жила всередині мене, просто заснула на деякий час. Тепер вона прокинулася, голодна і зла, вимагаючи свого. Відмітати її, відмітати іншу частину мене — це злочин. Це все одно що відрізати від себе шматок живої плоті й вдати, ніби так і треба.

Я любила секс. Я любила брудний, незапланований, грубий і ніжний, із незнайомцями — секс. Мені подобався цей первісний хаос, ця хімія, яка спалахувала між двома тілами без жодних зобов'язань і зайвих слів. Вигадуючи собі альтер-его, відділяючись від власного тіла в процесі, називаючи себе, коли я це робила, іншим іменем — цим я лише брехала собі. Я створювала зручну ширму, ховаючись за якою, було так легко вдавати святу.

Мовляв, то Роксі зробила, то не я. Поведінка малої дитини, яка закриває долонями обличчя і думає, що її ніхто не бачить. Але дзеркала не брешуть. Це була я. Хтива, гаряча, вільна у власних бажаннях жінка. Так, для когось я грала роль, підлаштовуючись під чужі сценарії та забаганки в елітних готелях Дубая, але в інший момент — була собою. Справжньою, ненаситною, живою. Зізнатися собі в найпотаємніших бажаннях, зізнатися самому собі в брудних фантазіях — от що основне. Це найважчий іспит, який тільки можна скласти. Або ти йдеш до кінця чесним, приймаючи весь свій бруд і свій блиск, або зраджуєш сам себе, прирікаючи на повільне згасання в золотій клітці чужих очікувань.

Чоловік, що торкався мене сьогодні, здавався рідним на дотик. Це лякало найбільше. Його пальці рухалися по моїй шкірі з такою впевненістю, ніби він сам колись малював контури мого тіла. Він був таким, що точно знав, на які точки треба натиснути, аби з горла жінки долітали радісні зойки здивування від яскравості відчуттів. Кожен його рух був точним, безжальним і водночас неймовірно чутливим. Він не питав дозволу, він просто брав те, що я так прагнула віддати, але боялася озвучити.

Мені не треба було говорити, не треба було вдавати, мені було байдуже, бо він мені не платив. У цьому не було комерції, не було того звичного, липкого відчуття транзакції, яке роками отруювало моє життя. Він приймав моє єство і давав йому вирватися назовні через секс. Я забула, як це: бути з чоловіком, від якого не треба нічого приховувати. З чоловіком, який не вимагає від тебе ідеальної біографії чи цнотливого погляду. Який знає твоє минуле і твоє майбутнє. Який просто хоче тебе. Нехай як тіло, нехай як доказ влади, нехай як спосіб потішити власне его. Але він точно знає, що хоче саме мене. Не маску, не образ, а Віку — ту, яка пройшла крізь пекло і вижила.

Що, бляха, зі мною таке? Чому я не думала про Олександра? Чому його обличчя, його м'який голос і його правильне, розмірене кохання не зринало в моїй пам'яті як рятівний круг? Чому я не плакала під час сексу з іншим, хоча мала б задихатися від сліз і провини? Чому я мала наглість просто бути тут, зараз і не думати? Алкоголь? Мені щось підлили в той бісів келих, чи це просто прокисла моя власна мораль? Де мій внутрішній голос, що мав би кричати зараз про те, яка я зрадниця? Чому він мовчить, забившись у найтемніший куток моєї свідомості?

Чому я дійсно вважала, що це останній раз, що моя карʼєра закінчена саме сьогодні, а не десять років тому? Чому зараз це відчувалось як справжній, остаточний фінал? Чому дотики чужого чоловіка мені приносили так багато задоволення? Бо він знав, що я повія? Бо в цьому не було потреби будувати з себе леді? Бо я хотіла бути повією? Чи я просто була жінкою, піхва якої стала точкою відліку, де поєднується минуле і теперішнє? Ця гаряча, пульсуюча точка на мапі мого тіла раптом стерла всі роки, що розділяли брудну дівчинку з Михайлівки та успішну жінку, якою я намагалася стати.

Знаю напевно, я не грала роль. Не розповідала казок, не тягла час, не знущалась ні над собою, ні над ним. Просто була тут. Просто відчувала насолоду. Просто. Все просто, коли ти відкидаєш зайві умовності та моралізаторство. Це мій останній раз в житті з іншим чоловіком. Я повторювала це собі як заклинання, як молитву перед стратою. Це мій останній гріх, остання слабкість перед шлюбом, який мав стати моєю гаванню. Це моя остання крапля дикості в цьому житті, і я пила її до дна, захлинаючись, відчуваючи гіркий і водночас солодкий присмак свободи на губах.

Оргазм за оргазмом накривав мене, вимиваючи з голови залишки раціональних думок. Це були хвилі, які підіймали мене вгору і з силою кидали на каміння, залишаючи без дихання. Стогін за стогоном пробуджував в мені енергію життя — ту саму, яку я так довго консервувала в собі, намагаючись бути «нормальною». Я мала напитися, мала запамʼятати цю мить, мала прожити її кожною клітиною свого тіла. Знаю, що завтра мені болітиме. Завтра прийде розплата, завтра повернуться сором, страх і Олександр з його довірливими очима.

Та сьогодні я роблю те, що маю. Або думаю, що роблю те, що маю…

Бо ще якісь дві години тому мені кортіло покінчити з життям, щоб не йти сюди. Страх перед цією зустріччю стискав моє горло спазмом, я готова була стрибнути з мосту, аби тільки не повертатися в це болото, не піддаватися шантажу. Весь мій стан кричав про те, що десь є обман, що мене знову використовують, ловлять на гачок мого ж брудного минулого. Але лише моє тіло, що звивалось в оргазмах під чужими руками — не брехало… Воно кричало про життя.