Раді Вас бачити!

Сьогодення

Ранок розпочався надто рано. Здавалося, ніч взагалі не закінчувалася, а просто перетекла у сіре, холодне марево. Всю ніч я крутилась в ліжку, не маючи змоги заснути, заплутуючись у простирадлах, як у тенетах власних брудних думок. Щоразу, коли я заплющувала очі, темрява вибухала спалахами вчорашніх дотиків, і я знову відчувала ті гарячі руки на своїх стегнах. Заплющила очі на кілька годин, лиш коли почало світати і я зрозуміла, що нарешті в безпеці між променями сонця. Тільки тоді, коли перше бліде світло торкнулося підлоги кімнати, я змогла провалитися в якийсь важкий, хворобливий напівзабуття.

Злегка підняла голову, але вона була настільки важкою, наче по ній з розмаху хтось вгатив мене по скронях. Спроба поворухнутися відгукнулася різким спалахом болю за очима. Я тихо застогнала, спробуючи повернутись на інший бік, але кожна кісточка, кожен м'яз протестували проти найменшого руху. Світло, що проривалось крізь важкі штори, здавалось надто яскравим і сліпило очі, які почали сльозитися від цього безжального ранкового сяйва. В роті пересохло, язик прилип до піднебіння, і я просто мріяла про склянку свіжої холодної води, та підняти голову було майже неможливо. Фізичне безсилля паралізувало волю.

Я випила всього два шоти. Я чітко пам'ятала цей момент. Не буває такого важкого похмілля від двох шотів. Навіть якщо це був найміцніший алкоголь у моєму житті. Мою голову наче свердлили, били долотом і зверху на неї кидали важку цеглу. Кожен удар серця віддавав у скронях глухим, пульсуючим болем. Я спробувала злегка піднятися на ліктях і впертись спиною об спинку ліжка, але кімната навкруги почала повільно, нудотно хитатися, наче я все ще перебувала на борту якоїсь качаючої яхти. Тіло практично не слухалося, воно було ватяне, чуже, наче налите свинцем.

Чим мене вчора накачали? Це алкоголь? Ароматичні свічки, які так солодко і важко пахли в його кімнаті? Що саме могло дати такий руйнівний ефект, який буквально стер мою здатність мислити? І найголовніше, як в такому стані я взагалі дібралась додому і лежала у власному ліжку? Пам'ять видавала лише уривки: нічне місто за вікном таксі, холодний ключ у моїх тремтячих пальцях, тихий замок дверей... Все інше потонуло в тумані.

Він накачав мене, щоб я не боялась і не втекла? Щоб зламати мій спротив ще до того, як усе почнеться? Щоб я просто опустилась до рівня тварини, яка мислить лише інстинктами, прагнучи лише фізичного задоволення й задоволення плоті? Якщо так, то його план спрацював ідеально. Моє тіло памʼятало кожен дотик і боліло. М'язи нили від незвичної, дикої напруги, а шкіра під шовковою нічною сорочкою здавалася здертою. Тупий, ниючий і пронизливий біль відлунював в кожній клітині тіла, нагадуючи про кожну хвилину мого падіння.

Раптом страх, холодний і липкий, стиснув груди. Я хоча б забрала ту флешку? Фото? Що-небудь, що могло б зупинити цей шантаж? Чи весь вчорашній вечір не приніс мені нічого, окрім такого жахливого похмілля та втраченої гідності? Я мала перевірити. Мала знайти сумочку, перерити її, переконатися, що цей жах мав хоч якийсь сенс. Та все ж встати з ліжка, аби підійти до сумочки, яка темніла на кріслі в кутку кімнати, в мене просто не було сил. Організм відмовлявся коритися.

Рука механічно потягнулася до телефону на нічному столику. Пальці ледь намацали холодний пластик. Екран спалахнув, засліплюючи мене білим світлом, а звичайна вібрація телефона здалась схожою на звук перфоратора, що пробиває мою черепну коробку. На екрані світилося повідомлення від Олександра. Одне-єдине ім'я, яке зараз мало силу мене вбити.

«Доброго ранку, моє сонечко! Сподіваюся, ти чудово провела вечір з дівчатами і виспалася після вчорашнього вечора. Пам’ятай, що я кохаю тебе більше за життя. Гарного дня, моя наречена! Твій Саша».

Кожне слово цього повідомлення пекло очі, мов розпечене залізо. «Сонечко». «Наречена». «Кохаю більше за життя».

Мене почало нудити від самої себе. Шлунок стиснувся в судомі, а до горла підкотила гаряча гіркота. Він кохає мене, а я вчора його зрадила. Ох, милий мій наївний Сашко. Любий, чесний, правильний Саша, який вірить у дива і в мою чистоту. Він кохає не мене, він кохає той образ, який я для нього вдало створила, провівши роки в ролі іншої жінки. Я вибудувала цю бездоганну леді з нуля, по цеглинці, зафарбовуючи бруд минулого товстим шаром благопристойності. Жінки, яку всі бажають, але яка належить лише йому. Я сама уже й гадки не мала, яка я насправді. Де закінчується маска і починаюся я? Хто я? Чиста і вірна наречена, чи брудна повія, яка насправді любила нею бути, яка задихалася від насолоди під чужим чоловіком? Він нічого не знає про Роксі. Він не знає, що я зробила цієї ночі. Він навіть уявити не може, яку брудну таємницю привезла його «ідеальна наречена» у своєму ліжку цього ранку.

— Чорт. Чорт. Чорт. — я кинула телефон на ліжко, наче він міг мене обпекти, і почала лупцювати кулаками по матрасу. Безсилі, хаотичні удари не приносили полегшення. Я відчувала біль в усьому тілі і вважала, що заслуговую на це. Нехай болить. Нехай розриває на шматки. Це була моя плата. Розкаяття прийшло рівно за розкладом, як його і чекали, без запізнень, важке й нищівне. І яке моє щастя, що сьогодні я ночувала сама у своїй квартирі, де ніхто не бачив мого сорому. Мені треба випустити з себе цей біль, прокричати його, виплакати, бо інакше я просто зійду з розуму від цього тиску в грудях. Ми побачимось сьогодні. Ми обов'язково побачимось, Саша обійме мене, загляне в очі... Я маю виглядати щасливою. Я маю посміхатися.

За кілька секунд, пересилюючи нудоту і запаморочення, мені довелося піднятися. Кожен рух давався через силу, ноги тремтіли, коли я нарешті переступила поріг і пішла в ванну кімнату.

Вмитись холодною водою після пекучих гарячих сліз. Я плакала і вмивалась. Плакала і вмивалась, намагаючись змити з обличчя невидимі сліди чужих поцілунків, чужого подиху. Крижана вода обпікала щоки, але сльози продовжували литися, гарячі й солоні. Дивилась на себе в дзеркало, зневажала кожну лінію свого обличчя, кожну рисочку. Плакала і вмивалась. Чи є на Землі людина жалюгідніше за мене? Яка так легко віддала все, що будувала роками, піддавшись первісному інстинкту?

Я зрадила його. Я зрадила себе. Я зрадила все те святе, що тільки почало зароджуватися в моєму новому житті. І найстрашніше — я зрадила заради нашого майбутнього, яке все одно лишалось в невідомості. Я продала себе знову, сподіваючись купити свободу, але отримала лише нові, ще важчі кайдани.

Але час не чекав. Годинник на стіні невблаганно, з тихим і чітким клацанням відраховував хвилини мого життя, яке я так відчайдушно намагалася врятувати. Справи в офісі не могли чекати. Світ не зупинився через мою драму. У мене були угоди, клієнти, важливі зустрічі, де я мала бути залізною леді. У мене був бізнес, який я будувала чотирнадцять років, вириваючи кожен зубами у цього жорстокого світу. Це була моя фортеця. І я не могла дозволити жодному виродку зруйнувати все це через одну помилку.

Я змусила себе іти далі. Крок, ще один. Холодний душ трохи привів мене до тями, змиваючи липкий піт і залишки нічного кошмару, але біль у скронях і нудота не зникали, тримаючи мене в залізних лещатах.

Повернувшись до кімнати, я сіла перед трюмо. Моє відображення жахало. Я наклала на обличчя товстий шар тонального крему, ретельно розтушовуючи його пальцями, намагаючись приховати синяву під очима, втому та дикий розпач у власних зіницях. З дзвоном у вухах, який заважав чути власні думки, я одяглась в суворий діловий костюм. Я акуратно розчесала волосся, навіть не намагаючись увімкнути фен — від звуку фена, напевно, я просто втратила б свідомість.

Останній погляд в дзеркало підтвердив те, чого я так боялася: на мені більше немає обличчя. Там була лише маска — бездоганна, холодна, дорога маска, що прикриває мою зламану, понівечену душу. Та хіба зараз час думати про минуле, яке уже не змінити? Я мала йти і грати свою роль до кінця.