Раді Вас бачити!

Глава 7. Арсен повернувся

Максим сидів біля вікна й нервово крутив у руках паспорт.

— Все добре? — запитав чоловік, який супроводжував його.

— Так.

— Ви дуже блідий.

— Я вчитель. Для мене це нормальний колір обличчя перед відкритим уроком.

Чоловік ледь усміхнувся.

— Не хвилюйтеся. Ви під захистом.

— Це ви мені вже говорили.

— І це правда.

Максим подивився на нього.

— А якщо мене випадково посадять не в ту камеру?

— Не посадять.

— А якщо ті троє зрозуміють, що я не Арсен?

— Не повинні.

— А якщо…

— Максиме Олександровичу.

— Так?

— Перестаньте уявляти всі можливі катастрофи.

Максим задумався.

— Я історик. Ми якраз цим і займаємося. Вивчаємо, як люди доводили себе до катастроф.

Ворота в'язниці повільно зачинилися за автомобілем.

Максим дивився на них через вікно й відчував, як усередині все стискається.

— Ну ось, — пробурмотів він. — Приїхали.

Ще кілька днів тому він спокійно гуляв Грецією, фотографував море, стародавні храми й навіть якогось нахабного кота.

А тепер сидів у машині, яка везла його просто до в'язниці.

І не як відвідувача.

Не як учителя історії.

А як Арсена Мирзоєва — відомого злочинця, якого боялися й ненавиділи багато людей.

Максим нервово поправив сорочку.

Тимчасове татуювання на плечі здавалося йому тепер особливо підозрілим.

— Нагадайте мені ще раз, — сказав він, дивлячись на співробітника поруч, — що це все тимчасово.

— Тимчасово.

— І що мене не залишать тут назавжди?

— Не залишать.

— І що, якщо щось піде не так, ви будете поруч?

— Будемо.

Максим кивнув.

— Добре.

Він помовчав.

— А якщо вони мене не впізнають?

— За фотографіями вони мають упізнати вас одразу.

— А якщо впізнають?

Співробітник подивився на нього.

— Тоді головне — не зрадити себе.

— Дуже заспокійливо.

Максим зітхнув і знову подивився у вікно.

Перед ним були високі стіни, металеві ворота, камери спостереження.

Усе виглядало зовсім не так, як він уявляв собі в'язницю з фільмів.

Насправді було навіть гірше.

— Боже… — тихо сказав він. — І я добровільно на це погодився.

Наглядачі вже знали про його прибуття.

Для них Максим був не просто новим ув'язненим.

Вони знали, що чоловік, який зараз заходить за ґрати, грає роль Арсена.

Його особу приховували.

У документах була інша інформація.

Усі знали про операцію, але говорити про неї заборонялося.

Максима провели довгим коридором.

Кожен крок віддавався в голові луною.

Він намагався триматися впевнено.

Плечі рівно.

Погляд холодний.

Крок повільний.

Саме так його вчили.

Але всередині Максим думав зовсім інше.

«Ось і все. Максим Коваленко, учитель історії, офіційно докотився до того, що його ведуть у тюрму».

Він озирнувся.

За ґратами сиділи люди.

Хтось розмовляв.

Хтось грав у карти.

Хтось просто мовчки дивився на нього.

Максим ковтнув.

«А що, як мене зараз хтось упізнає? Або розкусить? Або взагалі вирішить перевірити, наскільки я справжній Арсен?»

Він відчув, як долоні стають вологими.

«І чого я взагалі погодився? Мене ж тут можуть прибити!»

Він майже вже пожалкував про своє рішення.

Але попереду з'явилися двері.

Наглядач відкрив їх.

— Заходьте.

Максим зробив крок.

---

Камера була просторішою, ніж він очікував.

Там уже перебували кілька людей.

Максим поставив невелику сумку біля ліжка.

Сів.

Озирнувся.

Тиша.

— Ну що ж… — прошепотів він. — Ось і моя нова квартира.

Відразу ж пошкодував про цей жарт.

— Ні. Це була погана думка.

Він потер обличчя.

Найгірше було те, що він навіть не знав, коли саме з'являться троє.

Денис.

Рашид.

Віктор.

Саме вони мали стати його головною проблемою.

Вони знали справжнього Арсена.

Знали його голос.

Знали його звички.

Знали, як він поводиться.

А Максим знав про нього лише те, що встигли розповісти співробітники.

«Чудово. Просто чудово».

Раптом у коридорі почулися кроки.

Потім голоси.

Максим напружився.

Двері відчинилися.

У камеру зайшли троє чоловіків.

Першим ішов Денис.

За ним — Рашид.

Останнім — Віктор.

Максим завмер.

А вони завмерли ще сильніше.

Кілька секунд ніхто не говорив.

Денис дивився на нього так, ніби перед ним стояв привид.

Рашид повільно відкрив рот.

— Арсен?..

Максим відчув, як серце мало не вистрибнуло з грудей.

«Зараз. Зараз вони зрозуміють!»

Віктор зробив крок уперед.

— Це справді ти?

Максим зібрав усю свою волю.

Згадав уроки.

Згадав інструктаж.

Згадав, як його просили говорити коротко й упевнено.

Він підвівся.

Подивився на них холодним поглядом.

— А кого ви ще чекали?

Денис усміхнувся.

— Ми думали, ти нас кинув.

Максим нічого не відповів.

Він лише злегка підняв брову.

Так його вчили.

І цього вистачило.

Денис підійшов першим.

— Брате!

Він міцно обійняв Максима.

Максим застиг.

«Брате?!»

Він не знав, що робити.

Арсена він ніколи не обіймав.

Але якщо зараз відштовхне Дениса — це буде підозріло.

Тому Максим незграбно поплескав його по спині.

— Раді тебе бачити, — сказав Денис.

Потім Рашид подав руку.

Максим потис її.

— Нарешті повернувся, — усміхнувся Рашид.

Віктор теж підійшов.

— Ми вже думали, що ти нас залишив самих.

Максим подивився на нього.

— Я своїх не кидаю.

Він сказав це так впевнено, що сам здивувався.

Троє чоловіків переглянулися.

Віктор усміхнувся.

— Оце вже наш Арсен.

Максим ледь не видихнув із полегшенням.

«Повірити не можу. Вони купилися!»

Але радіти було зарано.

Денис сів поруч.

— Розкажи, де ти був?

Максим на секунду завис.

— Справи.

— Які?

— Такі, про які краще не говорити.

Денис кивнув.

— Зрозуміло.

Максим подумки подякував усім можливим богам.

Він почав розуміти, що роль Арсена може бути навіть складнішою, ніж він думав.

Тут не можна було говорити зайвого.

Кожне слово могло його видати.

Він мав пам'ятати чужу історію.

Чужі звички.

Чужий характер.

І водночас залишатися самим собою.

«Тримайся, Максиме. Ти вчитель історії. Ти просто граєш роль».

Але коли Денис знову дружньо поплескав його по плечу, Максим зрозумів, що все стало набагато реальнішим.

Ці люди справді вважали його своїм.

І це було водночас добре й страшно.

---

Раптом у коридорі пролунав дзвінок.

Максим здригнувся.

— Що це?

Рашид розсміявся.

— Обід.

— А-а.

Він чомусь очікував сирени або чогось значно страшнішого.

Денис підвівся.

— Ходімо.

Віктор узяв Максима під руку.

Рашид став з іншого боку.

І всі троє з радісними усмішками повели його коридором.

Максим ішов між ними й не знав, що думати.

«Ще вчора я фотографував море. А сьогодні мене троє злочинців ведуть на обід, тримаючи під руки».

Він ледь не засміявся.

Але вчасно згадав, що Арсен не повинен сміятися без причини.

Тому лише зробив серйозне обличчя.

Денис подивився на нього.

— Що такий серйозний?

Максим відповів:

— Думаю.

— Про що?

Максим кинув короткий погляд на нього.

— Про наші справи.

Троє чоловіків одразу стали уважнішими.

Максим зрозумів: ось воно.

Йому більше не потрібно шукати привід поговорити про шолом.

Він сам з'явився.

Денис нахилився до нього.

— Значить, хочеш поговорити?

Максим кивнув.

— Після обіду.

Рашид задоволено посміхнувся.

— Як у старі часи.

Максим нічого не відповів.

Він лише подивився вперед.

І вперше за весь цей час зрозумів:

він уже не просто грає Арсена.

Він починає входити в його життя.

А тепер йому належало дізнатися найголовніше.

Де вони сховали давньогрецький шолом?