Спочатку:
На сторінку книги
Глава 11. «Валізи під шосе»
Машина їхала вже майже годину.
Максим сидів у салоні, притиснувшись до спинки сидіння, і дивився у вікно.
Греція повільно залишалася позаду.
Ще кілька годин тому він був ув’язненим у грецькій в’язниці, а тепер сидів у машині разом із трьома справжніми злочинцями й прямував у невідомість.
Якщо чесно, Максим уже перестав дивуватися.
Здавалося, після тюремної втечі його життя більше не могло запропонувати нічого дивнішого.
Він помилився.
— Коли зупинимося? — запитав Рашид.
— Скоро, — відповів Максим.
— Ти точно знаєш, куди їдемо?
Максим глянув на нього.
— Приблизно.
— Це як?
— Я знаю, що нам треба їхати вперед.
Віктор засміявся.
— Оце командир.
Денис, який сидів попереду, повернувся до Максима.
— Арсене, а ти взагалі знаєш, що робиш?
Максим на мить замислився.
Якби ж ти знав, Денисе.
Насправді Максим знав лише те, що йому розповіли перед операцією.
Археолог і правоохоронці підготували все заздалегідь.
Машину.
Документи.
Одяг.
Гроші.
І навіть наступний маршрут.
Але хлопці про це не знали.
Для них усе виглядало так, ніби справжній Арсен передбачив власну втечу ще задовго до пограбування.
— Я завжди знаю, що роблю, — впевнено відповів Максим.
Денис скептично підняв брову.
— Навіть коли сидів у тюрмі?
— Особливо тоді.
— А чому ж ти не сказав нам про план?
— Хотів перевірити, чи ви вмієте мовчати.
Троє переглянулися.
— І? — запитав Віктор.
— Поки що результат задовільний.
— Ти нас зараз образив.
— Зате ви живі.
Машина ще кілька хвилин їхала шосе, а потім Максим раптом сказав:
— Зупиняй.
Денис здивовано озирнувся.
— Тут?
— Так.
Машина з'їхала на узбіччя.
Навколо не було майже нікого. Лише дорога, суха трава, кілька дерев і шум автомобілів, що пролітали шосе.
Максим вийшов.
— За мною.
— Навіщо? — запитав Рашид.
— Нам потрібно дещо забрати.
Вони пішли трохи далі від дороги.
Максим озирнувся й переконався, що ніхто не звертає на них уваги.
Потім підійшов до непомітного місця біля узбіччя.
— Тут.
Віктор насупився.
— Що тут?
Максим нахилився й дістав захований пакет.
Потім ще один.
А потім витягнув невелику спортивну сумку.
Денис застиг.
— Що це?
— Наші речі.
— Які речі?
Максим відкрив сумку.
Всередині лежали сорочки, штани, куртки, взуття, телефони, гроші та кілька невеликих валіз.
Троє чоловіків мовчали.
— Арсен… — повільно промовив Рашид. — Ти це коли встиг зробити?
Максим усміхнувся.
— Заздалегідь.
— Але ми ж були у в’язниці!
— Саме тому.
Віктор узяв сорочку.
— Ти все це підготував?
— А як ви думали?
Денис подивився на нього з новою повагою.
— Ти справді знав, що ми втечемо.
Максим нічого не відповів.
Це було навіть краще.
Нехай думають, що він — Арсен.
Нехай вірять, що він завжди на кілька кроків попереду.
Насправді ж усе це організували поліцейські та археолог.
І зробили вони це спеціально.
Максим знав: їм потрібно було не просто витягнути його з в’язниці.
Потрібно було привести його разом із трьома чоловіками до шолома.
Саме тому операцію проводили таємно.
Без зайвих людей.
Без офіційних документів.
Без розголосу.
Якщо справжній Арсен мав зв’язки й людей, які стежили за справою, то будь-яка інформація могла зірвати всю операцію.
Максим дістав із сумки документи.
— Нам потрібно переодягнутися.
— Навіщо? — запитав Віктор.
— Бо в такому вигляді нас запам’ятають.
— А документи?
— Є.
Денис узяв один паспорт.
Подивився на фотографію.
Потім на Максима.
Потім знову на фотографію.
— Ти серйозно?
— Що?
— Тут я виглядаю молодшим.
Максим не стримав сміху.
— Це зараз найбільша проблема?
— Для мене — так.
Рашид відкрив свій документ.
— А тут я взагалі схожий на людину, яка працює бухгалтером.
Віктор подивився на нього.
— А ти не бухгалтер?
— Після сьогоднішнього дня вже можу ним стати.
Вони переодяглися по черзі, залишаючись поза увагою випадкових людей.
Через деякий час перед Максимом стояли вже не троє ув’язнених.
Звичайні чоловіки.
Мандрівники.
Ніхто б не подумав, що ще зовсім недавно вони перебували за ґратами.
Максим теж змінив одяг.
Він подивився на себе й тихо зітхнув.
— Непогано.
— Ти знову схожий на Арсена, — сказав Денис.
Максим нічого не відповів.
Це його трохи лякало.
Чим довше він грав цю роль, тим легше було забути, що він — Максим.
Учитель історії.
Людина, яка ще недавно переживала через шкільні контрольні.
А тепер у кишені лежав чужий документ, а попереду був міжнародний переліт.
До Узбекистану.
---
До аеропорту вони дісталися без пригод.
Максим постійно очікував, що хтось раптом вигукне:
— Стояти! Ви втекли з в’язниці!
Але нічого такого не сталося.
Вони пройшли контроль.
Ніхто не зупинив.
Ніхто не поставив зайвих запитань.
Усе було підготовлено заздалегідь.
Коли вони сіли в літак, Максим уперше за весь день дозволив собі розслабитися.
Він подивився у вікно.
Греція залишалася внизу.
— Ну що, — тихо сказав Віктор, — куди летимо?
— Спочатку до Туреччини.
— А потім?
Максим подивився на нього.
— Узбекистан.
Денис усміхнувся.
— Отже, шолом чекає на нас.
Максим кивнув.
Але всередині відчув дивне хвилювання.
Вони наближалися до головної частини операції.
---
У Туреччині вони мали коротку пересадку.
Поки чекали на наступний рейс, Рашид раптом зупинився біля невеликого закладу.
— Я голодний.
Віктор подивився на нього.
— Ми втекли з в’язниці, летимо під чужими документами, за нами може полювати половина злочинного світу, а ти думаєш про їжу?
— Саме тому я думаю про їжу.
Денис засміявся.
— Логічно.
За кілька хвилин вони вже сиділи за столиком із шаурмою.
Максим подивився на свою порцію.
— Я зараз їм шаурму в Туреччині після втечі з грецької в’язниці.
Віктор кивнув.
— Нормальний день.
— Для кого?
— Для нас.
Максим засміявся.
Він уперше за довгий час відчув себе не учасником небезпечної операції, а просто людиною, яка сидить із друзями за столом.
Хоча назвати цих трьох друзями він поки не наважувався.
Та все змінювалося.
Навіть вони.
Денис уже не дивився на нього з недовірою.
Рашид постійно жартував.
Віктор поводився так, ніби вони знайомі багато років.
А Максим усе частіше ловив себе на думці, що не хоче їх підставляти.
Він знав, що вони скоїли злочини.
Але тепер знав і те, що за кожним із них стояла своя історія.
І, можливо, саме тому поліція погодилася дати їм шанс.
---
Нарешті оголосили посадку.
— Це наш рейс, — сказав Максим.
Вони підвелися.
Віктор поправив куртку.
— Готові?
— Ні, — чесно відповів Максим.
Денис засміявся.
— Нарешті чесна відповідь.
Вони зайшли до літака.
Через кілька хвилин він піднявся в небо.
Максим дивився у вікно, поки земля ставала дедалі меншою.
Попереду був Узбекистан.
Там мав знаходитися шолом.
Там чекали люди, пов’язані зі справжнім Арсеном.
І саме там Максим мав зробити наступний крок у цій небезпечній грі.
Він дістав із кишені маленький аркуш, який дав йому перед операцією археолог.
На ньому було лише кілька слів:
«Знайдіть шолом. Дізнайтеся, хто стоїть за Арсеном. Не розкривайте себе».
Максим склав папірець.
Подивився на Дениса, Рашида й Віктора.
— Хлопці…
— Що? — озвався Денис.
Максим усміхнувся.
— У нас попереду довга дорога.
Віктор підняв брову.
— І?
Максим подивився у вікно.
— Історія триває.
А літак тим часом ніс їх усе далі — назустріч Узбекистану, шолому та таємниці, яка могла змінити життя кожного з них.
