Спочатку:
На сторінку книги
Глава 20. «Шахи, музика і жіноча місія»
Максим намагався зберігати спокій.
Він стояв біля входу до великого магазину жіночого одягу й дивився на вивіску так, ніби перед ним був не магазин, а вхід до особливо небезпечної зони.
— Ну добре, — пробурмотів він. — Я пережив грецьку в'язницю. Втечу. Озброєних злочинців. Викрадення нареченої. Міжнародний розшук…
Він подивився на двері.
— А тепер мені треба купити жіночий одяг.
Максим зробив глибокий вдих.
— Невже я справді цього боявся?
Він зайшов усередину.
Через кілька секунд його впевненість почала стрімко зникати.
Навколо були сукні, блузки, спідниці, светри, шарфики, сумочки, взуття…
Максим зупинився посеред магазину.
— Так…
Продавчиня підійшла до нього з усмішкою.
— Вам допомогти?
Максим кивнув.
— Так.
— Що саме шукаєте?
Він на секунду замислився.
— Усе.
Продавчиня здивовано моргнула.
— Усе?
— Майже.
— Для дружини?
Максим усміхнувся.
— Для майбутньої.
Продавчиня одразу зацікавилася.
— А-а-а! Тоді це зовсім інша справа.
І через хвилину Максим уже стояв біля стійки, де перед ним лежало стільки жіночих речей, що він почав підозрювати: можливо, його спеціально вирішили розорити.
Перед тим як він пішов, Маліка ще попросила:
— Максиме, якщо будеш у магазині, купи мені, будь ласка, кілька засобів для догляду. Крем, шампунь, щось для волосся… і косметику.
— Косметику?
— Так.
— Яку?
— Ту, яку побачиш.
Максим тоді подивився на неї дуже серйозно.
— Маліко, це небезпечне доручення.
Вона засміялася.
— Чому?
— Бо я можу принести тобі все, що завгодно, крім того, що тобі потрібно.
— Просто попроси продавчиню.
— А якщо вона подумає, що я знаюся на жіночій косметиці?
— І що?
— Моя репутація буде зруйнована.
Маліка тільки посміхнулася.
Тепер Максим стояв біля каси з пакетами в руках.
Він глянув на них і сам не втримався від усмішки.
«Хоча в цій пригоді є й плюси…»
Він подумав про Маліку.
Про її усмішку.
Про те, як вона дивилася на нього.
«Я знайшов свою любов. І, здається, вперше в житті точно знаю, кого хочу бачити поруч із собою все життя».
Маліка.
Прекрасне ім'я.
Він усміхнувся.
«Хоча б у цій подорожі є щось приємне. Нарешті я вибрався від цих некультурних бандитів і можу зробити для коханої щось нормальне».
Максим подивився на пакети.
— Найприємніше завдання за весь цей час.
А потім продавчиня додала ще один пакет.
— Ось це теж.
— Що там?
— Засоби для волосся.
Максим зітхнув.
— Я вже зрозумів. У мене сьогодні не день, а жіночий марафон.
---
Тим часом у готельному номері тривало зовсім інше життя.
Денис знайшов телефон і під'єднав його до телевізора.
За кілька секунд кімнату заповнила українська музика.
Віктор одразу ожив.
— О! Оце я розумію!
Рашид подивився на нього.
— Ти знаєш цю пісню?
— Ні.
— Тоді чого радієш?
— Музика хороша!
Денис усміхнувся.
— Це український гурт «Океан Ельзи».
Маліка, яка саме проходила повз кімнату, зупинилася.
— Український?
— Так, — відповів Денис. — Максим часто слухав їх.
Маліка усміхнулася.
— Тоді залишайте.
Віктор підняв звук.
— Ось тепер у нас культурний вечір!
Рашид подивився на нього.
— Учора ти сперечався із самсою.
— Людина розвивається!
Денис розсміявся.
— Дуже швидко.
Чоловіки почали підспівувати, хоча ніхто з них не знав слів.
Виходило це жахливо.
Особливо у Віктора.
Маліка прикрила рот рукою, щоб не сміятися.
— Ви точно знаєте українську?
— Ні, — чесно відповів Віктор. — Але це нам не заважає.
— Це помітно.
Раптом із ванної кімнати почулася вода.
Чоловіки замовкли.
Денис подивився на двері.
— Маліка там?
— Так, — відповіла вона.
Через кілька хвилин двері відчинилися.
Маліка вийшла.
На ній була велика футболка Максима.
Вона була трохи завелика, рукави спадали нижче плечей, а сама футболка зберігала легкий аромат його парфумів.
Маліка несвідомо торкнулася тканини.
Вона подивилася на себе в дзеркало й усміхнулася.
«Колись я справді буду його дружиною…»
Ця думка зігріла її.
Вона уявила звичайний ранок.
Вони прокидаються разом.
Максим поспішно збирається на роботу.
Вона сміється з того, що він знову не знайшов свої ключі.
Він іде до школи.
Вона чекає його ввечері.
Ніяких втеч.
Ніяких злочинців.
Ніяких карт.
Ніяких стародавніх шоломів.
Просто їхнє життя.
Маліка усміхнулася.
Але потім її погляд повернувся до трьох чоловіків.
Вони були злочинцями.
Це вона знала.
Але чомусь тепер уже не могла сприймати їх такими страшними, якими їх описував Максим.
Так, вони зробили багато неправильного.
Але вони були веселими.
І, що найважливіше, поважали її.
Маліка навіть була майже впевнена: якщо вони дізнаються, що Максим насправді не Арсен, а звичайний учитель історії, вони приймуть його.
Можливо, навіть як брата.
— Ей, Маліко! — вигукнув Рашид.
— Що?
— Іди сюди!
Вона зайшла до кімнати.
— Що сталося?
Рашид простягнув їй руку.
— Танцювати будеш?
Маліка здивовано подивилася на нього.
— Я?
— А кого ще тут запрошувати?
— Ви ж навіть не знаєте, під що танцюєте.
— Це неважливо!
— А під що?
Віктор урочисто підняв палець.
— Під українську музику.
— А яка саме?
— Не знаю.
— Тоді чому ти такий упевнений?
— Бо Максим би не слухав погану музику.
Денис похитав головою.
— Логіка залізна.
Маліка засміялася.
— Добре.
Вона взяла Рашида за руку.
І через кілька секунд вони вже танцювали.
Спочатку Маліка рухалася обережно, але потім розслабилася.
Віктор почав аплодувати.
— Оце я розумію!
Денис теж почав танцювати.
Рашид крутився посеред кімнати так, ніби виступав на сцені.
— Ви божевільні, — сміялася Маліка.
— Ми просто щасливі! — відповів Віктор.
— А Максим вас уб'є, коли повернеться.
Усі троє одночасно завмерли.
— Точно, — сказав Денис.
— Треба було згадати про це раніше, — додав Рашид.
Маліка засміялася.
— От бачите!
Раптом у двері готельного номера гучно постукали.
Усі перестали танцювати.
— Хто там? — запитав Денис.
Двері відчинилися.
На порозі стояв невисокий літній чоловік із сивою бородою, у темній жилетці та традиційній шапці.
Він мав дуже серйозний вигляд.
— Я адміністратор цього готелю, — представився він. — Моє ім'я Абдулла.
Віктор пошепки сказав:
— Зараз буде біда.
Абдулла насупився.
— Саме так. Буде біда.
Віктор здригнувся.
— Він почув!
— Звичайно, почув! — обурився Абдулла. — Ви тут уже годину кричите, співаєте, танцюєте й пересуваєте меблі!
Денис подивився на кімнату.
Стілець лежав на боці.
Подушка була на люстрі.
Один із пакетів Маліки стояв на телевізорі.
— Меблі самі пересуваються, — невинно сказав Віктор.
Абдулла примружився.
— Я бачу.
— Тоді ви все розумієте.
— Я розумію одне: ви маєте зібрати речі й залишити готель.
Маліка перелякано подивилася на двері.
«Коли Максим повернеться, нам усім буде капець…»
Денис раптом виступив уперед.
— Зачекайте.
— Що?
— Давайте домовимося.
— Про що?
Денис озирнувся.
На маленькому столику стояла шахівниця.
Він усміхнувся.
— Зіграємо в шахи.
Абдулла здивовано моргнув.
— Шахи?
— Так.
— І що я з цього матиму?
Денис випростався.
— Якщо я програю — ми тихо збираємо речі й залишаємо готель.
Абдулла кивнув.
— А якщо програю я?
Денис задумливо подивився на нього.
Віктор тихо прошепотів:
— Не перегинай.
Але Денис уже вирішив.
— Тоді ви знімете свою сорочку й капелюх і віддасте нам свій годинник.
Абдулла витріщився на нього.
Маліка ледь не впустила телефон.
— Що?!
Рашид прикрив рот, щоб не розсміятися.
Віктор прошепотів:
— Денис, ти зараз серйозно?
— Абсолютно.
Абдулла довго дивився на нього.
Потім перевів погляд на шахи.
Він несподівано посміхнувся.
— Домовилися.
Маліка округлила очі.
«Що вони роблять?!»
Абдулла сів.
Денис сів навпроти.
Віктор і Рашид стали позаду Дениса.
— Не підказувати, — попередив Абдулла.
— Ми й не збиралися.
— Ви вже підказуєте очима.
— У нас дуже виразні очі.
Партія почалася.
Перші кілька хвилин усі мовчали.
Абдулла ходив спокійно.
Денис теж.
Маліка дивилася на дошку й майже нічого не розуміла.
— А хто виграє? — тихо запитала вона.
Рашид відповів:
— Поки що шахи.
— Як це?
— Ми самі не знаємо.
Денис зробив хід.
Абдулла посміхнувся.
— Шах.
Денис завмер.
— Уже?
— Уже.
Віктор прошепотів:
— Треба було тікати.
— Мовчи.
Денис почав думати.
Абдулла сидів абсолютно спокійно.
Він виглядав так, ніби щодня вигравав шахи в людей, які намагалися домовитися з ним про оренду номера.
Минуло ще кілька хвилин.
— Мат, — спокійно сказав Абдулла.
У кімнаті запала тиша.
Віктор подивився на Дениса.
— Ну…
Рашид додав:
— Принаймні ми спробували.
Денис повільно встав.
— Гаразд.
Він подивився на Абдуллу.
— Ви виграли.
Адміністратор усміхнувся.
— Я знаю.
— І тепер ми йдемо.
— Саме так.
Денис зітхнув.
— Але перед тим…
Він раптом подивився на Маліку.
— Треба дочекатися Максима.
Маліка ледь не закрила обличчя руками.
«Ось тепер точно буде капець».
Вона уявила Максима, який заходить у номер із пакетами косметики.
Побачить трьох злочинців.
Побачить перевернутий стілець.
Побачить Абдуллу.
Побачить шахівницю.
А потім дізнається, що вони мало не виграли право зняти з адміністратора сорочку, капелюх і забрати годинник.
Маліка тихо пробурмотіла:
— Краще б він швидше повертався.
Далі буде...
