Спочатку:
На сторінку книги
Глава 15. «Сніданок у кишлаку»
Ранок у кишлаку вже давно вступив у свої права.
Сонце піднялося над дахами будинків, освітивши подвір’я теплим золотавим світлом. Десь за парканом знову закукурікав півень, ніби нагадував усім, що день уже почався.
А в будинку Бахтіяра нарешті запанувала тиша.
Усі четверо чоловіків уже вмилися.
Щоправда, на це пішло чимало часу.
Віктор, Рашид і Денис по черзі сперечалися, хто має йти першим, хто довше стояв біля води й кому дістанеться рушник.
Максим ледве пережив цей процес.
Зате тепер вони сиділи в кімнаті вже більш-менш пристойного вигляду.
Бахтіяр саме прокинувся.
Він вийшов у двір, потягнувся й здивовано подивився на гостей.
— О! Уже всі прокинулися?
— Ми давно не спимо, — відповів Максим.
Бахтіяр посміхнувся.
— Добре. Тоді час снідати.
Але, схоже, він навіть не уявляв, що його донька вже підготувала справжнє свято.
Маліка з самого ранку крутилася біля кухні.
На столі з’явився великий чайник із гарячим чаєм.
Потім — свіжа самса, щойно з тандиру.
Аромат одразу заповнив увесь двір.
За нею Маліка принесла великий казан із пловом.
Далі з’явилися курт із домашнього сиру, свіжі коржі, овочі, зелень та інші частування.
А потім вона поставила на стіл величезний кавун і солодку диню.
Рашид завмер.
— Це все нам?
Маліка засміялася.
— А кому ж іще?
Віктор уже потягнувся до самси.
Але Максим миттєво перехопив його руку.
— Стоп.
— Що?
— Руки помити.
Віктор подивився на свої долоні.
— Я їх уже мив.
— П'ять хвилин тому.
— І що?
— А тепер ти збирався руками брати їжу.
— Ну…
Максим подивився на нього суворо.
— Іди.
— Арсене…
— Іди.
— Але я голодний!
— Будеш голодним і чистим.
Рашид пирснув зі сміху.
— Сам заслужив.
Віктор невдоволено підвівся.
— Добре!
Він пішов умивати руки, бурмочучи щось собі під ніс.
Денис уже збирався взяти корж.
Максим повернувся до нього.
— Ти теж.
— Я нічого не робив.
— Але їсти будеш.
Денис важко зітхнув.
— Добре.
Рашид подивився на Максима.
— А я?
— І ти.
— Чому?
— Бо я так сказав.
Рашид підняв руки.
— Усе, усе. Йду.
Маліка, яка спостерігала за цією сценою, не витримала й засміялася.
— Який ви грізний, Арсене!
Максим повернувся до неї.
— Хтось же має за ними стежити.
— Вони дорослі чоловіки.
— Формально.
Маліка засміялася ще сильніше.
Бахтіяр, почувши це, теж усміхнувся.
— Донечко, бачу, гості тобі сподобалися.
— Вони кумедні.
— Особливо один, — тихо додав Віктор, повертаючись до столу.
Максим кинув на нього погляд.
Віктор одразу замовк.
— Я нічого.
— Оце й добре.
Нарешті всі сіли за стіл.
Розмова стала жвавішою.
Рашид набрав собі плову таку порцію, що Максим навіть здивувався.
— Ти впевнений, що зможеш це з’їсти?
— Я після тюрми.
— І що?
— Я голодний.
Віктор теж узяв собі величезний шматок самси.
Денис потягнувся до дині.
— Оце я розумію — гостинність.
Бахтіяр задоволено посміхнувся.
— Їжте. У нас вистачить.
Маліка наливала чай.
Максим дивився на неї й ловив себе на думці, що йому подобається ця проста атмосфера.
Ніякої в’язниці.
Ніяких поліцейських.
Ніяких погонь.
Ніяких страшних планів.
Просто двір, теплий ранок, запах плову й дівчина, яка час від часу усміхається йому.
Але ця ідилія тривала недовго.
Бахтіяр поставив чашку на стіл.
— До речі, якщо ви не поспішаєте, можете залишитися ще на один день.
Денис підняв брови.
— На один день?
— Так. Допоможете мені трохи по господарству.
Рашид перестав жувати.
— А що саме робити?
Бахтіяр посміхнувся.
— Нічого складного.
Він зробив паузу.
— Треба прибрати навоз після корів.
Запала тиша.
Віктор повільно поклав самсу назад на тарілку.
— Що?
— Навоз, — спокійно повторив Бахтіяр.
Рашид скривився.
— Ми…
Денис штовхнув його ліктем.
— Мовчи.
Але Віктор уже не стримався.
— Я думав, що ми просто переночуємо!
Максим подивився на нього.
— І що?
— А тут…
— Робота.
— Я не…
Максим суворо глянув.
— Будемо допомагати.
Віктор замовк.
Бахтіяр подивився на них із легкою усмішкою.
— Я не змушую. Але якщо допоможете, я теж допоможу вам.
Денис насторожився.
— Чим?
— Якщо вам треба кудись їхати, я можу підвезти. Якщо треба щось знайти — запитаю людей. Якщо потрібна дорога — покажу.
Максим уважно слухав.
Це могло бути корисно.
Дуже корисно.
Але проблема була в тому, що вони не могли розповісти правду.
Не могли сказати, що втекли з грецької в’язниці.
Не могли сказати, що шукають викрадений стародавній шолом.
І тим більше не могли розповісти, що опинилися тут зовсім не випадково.
Рашид відкрив рот.
— Нам треба…
Денис миттєво його перебив:
— Просто відвезти в одне місце.
Бахтіяр кивнув.
— Куди саме?
Усі троє переглянулися.
Максим відповів:
— Трохи пізніше скажемо.
— Добре.
Бахтіяр не став допитуватися.
Але Денис, Рашид і Віктор більше не сказали ні слова.
Бо знали: якщо зараз згадати про карту, місце схованки або стародавній шолом, усе може піти шкереберть.
Після сніданку чоловіки вийшли у двір.
І дуже швидко з’ясувалося, що прибирати за коровами вони зовсім не вміють.
— Чому це я? — обурився Віктор.
— Бо ти стоїш ближче, — відповів Рашид.
— А ти чому не береш?
— Я командую.
— Чим?
— Процесом.
Денис скривився.
— Ви обоє ненормальні.
Максим забрав лопату.
— Досить!
Всі троє замовкли.
— Бахтіяр прийняв нас у свій дім, нагодував, дав нам місце для ночівлі. І що ми робимо?
Віктор подивився на купу навозу.
— Прибираємо.
— Саме так.
— Але…
— Без «але».
Рашид тихо пробурмотів:
— Арсен би так не робив.
Максим кинув на нього погляд.
— А зараз я вирішую, що робитиме Арсен.
— Зрозумів.
Вони взялися до роботи.
Спочатку невміло.
Потім трохи краще.
А потім Рашид так невдало махнув лопатою, що мало не забруднив Віктора.
— Ти що?!
— Випадково!
— Я тебе зараз…
— Досить! — знову гаркнув Максим.
На ґанку стояла Маліка.
Вона спостерігала за чоловіками й тихо усміхалася.
Але її погляд поступово став серйознішим.
Вона вже не просто бачила кумедних мандрівників.
Щось у них було дивне.
Вони поводилися так, ніби звикли до небезпеки.
Максим говорив із ними не як звичайний гість.
Іноді він дивився на них так, ніби відповідав за кожного.
Маліка примружилася.
— Хто ж ви насправді?..
Максим саме підняв голову.
Їхні погляди зустрілися.
Маліка усміхнулася, але вже не так безтурботно, як раніше.
Максим відвів погляд.
У грудях неприємно стиснулося.
Він згадав, як легко вона його прийняла.
Як допомогла їм.
Як усміхалася й називала його джентльменом.
А він приховував від неї правду.
«Вона не заслуговує на брехню», — подумав Максим.
Він подивився на Маліку ще раз.
«Сьогодні ввечері я все їй розповім».
Не про все одразу.
Але хоча б про себе.
Про те, що він не Арсен.
Що його справжнє ім’я — Максим.
І що він зовсім не той чоловік, за якого його всі тут приймають.
А поки що він узяв лопату й повернувся до роботи.
— Ну що, джентльмени вдачі, — сказав він. — Працюємо.
Віктор подивився на купу перед собою.
— А вдача точно тут?
Максим усміхнувся.
— Побачимо.
А неподалік Маліка все ще спостерігала за ними.
І вперше в її голові з’явилася думка:
ці четверо приїхали до Узбекистану зовсім не просто так.
