Спочатку:
На сторінку книги
Глава 17. «Викрадення нареченої»
Після розмови біля вогнища чоловіки ще кілька хвилин мовчали.
Ідея, яку запропонував Максим, здавалася божевільною навіть для них.
Рашид першим порушив тишу:
— А якщо вона передумає?
— Тоді ніхто її нікуди не забирає, — відповів Максим.
Денис похитав головою.
— Я не про це.
— А про що?
— Якщо вона розповість батькові, що ми втекли з в’язниці? Або що шукаємо шолом?
Віктор перестав усміхатися.
— Точно. Тоді нам кінець.
Максим подивився на них.
— Вона не розповість.
— Звідки ти знаєш?
— Бо я їй довіряю.
— Ти знаєш її лише кілька днів, — нагадав Денис.
— І все одно довіряю.
Рашид задумливо потер підборіддя.
— Дивно. Раніше ти нікому не довіряв.
Максим нічого не відповів.
Він сам не розумів, чому був так упевнений у Маліці.
Але відчував: вона не зрадить.
— Я все владнаю, — твердо сказав він. — Якщо вона погодиться, ми зробимо все так, щоб ніхто не запідозрив правду.
— А якщо щось піде не так?
— Тоді я відповідатиму.
Чоловіки переглянулися.
Вони звикли, що Арсен завжди знає, що робити.
Але цього разу перед ними стояв не Арсен.
Перед ними стояв Максим — людина, яка вперше за довгий час готова була ризикнути не заради грошей чи злочину, а заради іншої людини.
---
Максим повернувся до будинку.
Він зупинився біля дверей кімнати Маліки й постукав.
— Можна?
— Заходьте.
Максим відчинив двері.
Маліка все ще була у весільному вбранні.
Вона сиділа біля вікна, а її прикраси тихо поблискували у світлі лампи.
Побачивши Максима, вона підвелася.
— Я чекала на вас.
— Я теж хотів поговорити.
Маліка кілька секунд дивилася йому в очі.
А потім запитала:
— Хто ви насправді?
Максим завмер.
Він зрозумів, що настав момент.
— Мене звати не Арсен.
Маліка мовчала.
— Моє справжнє ім’я — Максим Коваленко.
Вона лише трохи нахилила голову.
— Я так і думала.
Максим здивовано подивився на неї.
— Що?
— Що ви не Арсен.
— І вас це не дивує?
— Ні.
— Чому?
Маліка усміхнулася.
— Справжній Арсен, мабуть, не носив би мені воду.
Максим не втримався від усмішки.
— Це справедливий аргумент.
Він сів навпроти неї.
— Я історик. Точніше, учитель історії з України. Я приїхав до Греції на історичний семінар. А потім усе пішло зовсім не так.
Максим розповів їй про пограбування музею.
Про стародавній грецький шолом.
Про те, що його переплутали з Арсеном через неймовірну схожість.
Про те, що справжній Арсен був злочинцем.
Про поліцію та археолога.
Про трьох чоловіків, яких йому довелося зустріти у в’язниці.
І нарешті — про втечу.
— Я прикидаюся Арсеном, щоб знайти шолом і вийти на тих, хто його вкрав.
Маліка слухала дуже уважно.
— А Денис, Віктор і Рашид?
— Вони справді злочинці. Але не такі страшні, якими здаються.
— Вони кумедні.
Максим засміявся.
— Оце ти точно помітила.
Маліка опустила очі.
— І що тепер?
— Тепер я хочу, щоб ти вирішила сама.
Він став серйозним.
— Якщо ти не хочеш нікуди їхати, я залишу тебе тут. Я не дозволю нікому змушувати тебе.
Маліка підвела погляд.
— А якщо я хочу поїхати?
Максим мовчав.
— Тоді ми тебе заберемо, — сказав він.
Маліка усміхнулася.
— Викрадете?
— Умовно.
— А якщо я сама погоджуся?
— Тоді це вже не викрадення.
Вона тихо засміялася.
— Я хочу поїхати.
Максим здивовано подивився на неї.
— Ти впевнена?
— Так.
Він ще раз перепитав:
— Ти точно цього хочеш?
— Так, Максиме.
Уперше вона вимовила його справжнє ім’я.
І від цього йому стало якось незвично тепло.
— Тоді домовилися.
Маліка підвелася.
— Що мені робити?
— Головне — не чинити опору, коли ми почнемо цю виставу.
— Добре.
— І не лякатися.
— Постараюся.
Максим усміхнувся.
— А тепер…
Він озирнувся.
— Нам треба поспішати.
Через кілька хвилин у будинку почалася справжня метушня.
Денис, Рашид і Віктор діяли швидко.
Вони створювали вигляд, ніби до будинку увірвалися злочинці.
Денис узяв кілька золотих прикрас, які лежали серед приданого.
— Це точно треба?
— Треба, — відповів Максим. — Щоб усі повірили, що ми забрали не лише наречену.
Віктор поклав прикраси до мішка.
— Схоже на справжнє викрадення.
— Саме так, — сказав Максим.
Потім він підійшов до Маліки.
— Готова?
Вона кивнула.
— Готова.
Максим обережно підхопив її на руки.
Маліка здивовано скрикнула, а потім засміялася.
— Я й сама можу йти!
— Знаю.
— Тоді навіщо?
— Для переконливості.
Вона подивилася на нього й усміхнулася.
— Ви справжній дивак.
— Я вже чув.
Вони швидко вийшли у двір.
Маліку посадили в автомобіль, а поруч поклали мішок із кількома речами та прикрасами.
Через хвилину автомобіль рвонув із місця.
І саме тоді з сусіднього двору почувся крик.
— Ах! Ну й нехороші люди! Наречену викрали!
Сусідка вибігла на вулицю.
— Стійте! Погані люди! Стійте!
Вона замахала руками.
— Допоможіть! Люди!
Але автомобіль уже швидко віддалявся.
Усередині машини всі мовчали кілька секунд.
Потім із мішка почувся голос:
— Я вже можу вилізти?
Віктор ледве не підскочив.
— Вона там!
— Звісно, я там! — відповіла Маліка.
Денис розсміявся.
— Ну, наречена в нас смілива.
Маліка вибралася з мішка й поправила весільний одяг.
— Ну й даєте!
Віктор усміхнувся.
— Сподіваюся, ти не пошкодуєш.
— Сподіваюся, — відповіла вона. — Але якщо що, я вас усіх знайду.
Рашид засміявся.
— Мені вона вже подобається.
Максим кинув на нього суворий погляд.
— Навіть не починай.
Раптом задзвонив телефон.
Максим подивився на екран.
Це був археолог.
Він відповів.
— Так?
— Ви вже в дорозі?
— Так.
— Добре. Усе підготовлено. Я знайшов для вас безпечне місце. Готель. Там можна буде переночувати, переодягнутися й спокійно обговорити подальший план.
— Зрозумів.
— І ще одне. Є новини щодо шолома.
Максим насторожився.
— Які?
— Розповім, коли зустрінемося.
Максим подивився на Маліку.
Поки що він не сказав археологу про неї.
Не знав, як пояснити, що до їхньої команди раптом додалася наречена.
Він прибрав телефон.
Маліка дивилася на нього з цікавістю.
— Що сказали?
— Попереду на нас чекає готель.
— Готель?
— Так.
Віктор усміхнувся.
— Після навозу — готель. Оце я розумію пригоди.
Рашид засміявся.
А Максим подивився вперед.
Попереду чекала нова дорога.
Нові таємниці.
Нові проблеми.
І тепер поруч із ним була Маліка — дівчина, яка добровільно погодилася стати частиною цієї небезпечної історії.
Вона нахилилася до нього й тихо сказала:
— Максиме…
— Що?
— Я вам довіряю.
Він подивився на неї.
— А я тебе не підведу.
Автомобіль мчав дорогою, залишаючи позаду будинок Бахтіяра.
А десь далеко, у Греції, все ще чекала відповідь на головне питання:
де знаходиться стародавній шолом, заради якого все це почалося?
