Спочатку:
На сторінку книги
Глава 12. «Ташкентський фургон»
Літак почав знижуватися.
Максим дивився у вікно й бачив, як під ними поступово з’являються вулиці, будинки, дороги та безкрайні простори.
Узбекистан.
Нарешті.
Він поправив комір сорочки, набрав у груди повітря й повернувся до своїх супутників.
Денис, Рашид і Віктор уже давно не спали.
Усі троє виглядали напружено.
— Приготувалися, — тихо сказав Максим.
Денис подивився на нього.
— До чого?
Максим змінив вираз обличчя.
Ще кілька секунд тому він був звичайним Максимом Коваленком.
А тепер перед ними сидів Арсен.
Холодний погляд.
Серйозне обличчя.
Жодної зайвої усмішки.
— Виходимо разом. Ніхто не відстає. Ніхто не привертає уваги.
Троє одразу кивнули.
— Зрозуміли, — сказав Віктор.
Максим підвівся.
— Тоді пішли.
Денис теж встав.
Рашид поправив куртку.
Віктор узяв сумку.
Вони вийшли з літака разом з іншими пасажирами.
Щойно опинилися в аеропорту Ташкента, Максим відчув, як усередині все напружилося.
Новий аеропорт.
Нове місто.
Нова країна.
І троє людей, які вважали його своїм ватажком.
Найцікавіше було те, що сам Максим досі не звик до думки, що тепер має командувати кимось.
Особливо трьома дорослими чоловіками, які були значно страшнішими на вигляд, ніж він.
— Куди тепер? — тихо запитав Рашид.
Максим озирнувся.
— Нам потрібен транспорт.
— Машина?
— Так.
— А де ми її візьмемо?
Максим знизав плечима.
— Знайдемо.
Денис здивовано подивився на нього.
— Ти завжди так плануєш?
— Як?
— Спочатку робимо, а потім думаємо.
Максим холодно глянув на нього.
— Саме так.
Денис одразу замовк.
Працює, подумав Максим.
Насправді ж він просто не знав, що відповісти.
Вони вийшли з аеропорту.
На вулиці було тепло.
Навколо рухалися машини, люди поспішали у своїх справах, хтось розмовляв телефоном, хтось зустрічав родичів.
Максим краєм ока спостерігав за своїми супутниками.
Вони поводилися насторожено.
Для них усе виглядало так, ніби вони справді втекли з в’язниці й тепер перебувають у розшуку.
А Максим знав правду.
Насправді вони були частиною таємної операції.
Правоохоронці разом з археологом організували їхню подорож саме для того, щоб троє чоловіків привели Максима до шолома.
Потрібно було лише дочекатися потрібного моменту.
А ще — не видати себе.
Максим відійшов трохи вбік.
Він швидко обдумав ситуацію.
Якщо вони зараз підуть за своїми контактами, Максим може опинитися без контролю над подіями.
Краще було придумати місце, де можна буде перечекати.
— Нам треба сховатися, — сказав він.
— Від кого? — запитав Віктор.
— Від усіх.
— Дуже конкретно.
— Зате зрозуміло.
Рашид оглянувся.
— І де ти пропонуєш?
Максим побачив невеликий транспортний фургон, який повільно під’їжджав до дороги.
— Там.
— У фургоні?
— Побачимо.
Фургон зупинився неподалік.
За кермом сидів літній чоловік із сивими вусами.
Максим підійшов до нього.
— Вибачте, нам потрібно до міста.
Чоловік уважно подивився на чотирьох незнайомців.
— Куди саме?
Максим назвав район.
Чоловік кивнув.
— Можу підвезти.
— Дякую.
Максим повернувся до своїх.
— Залазимо.
— Усі? — здивувався Денис.
— Усі.
Вони підійшли до фургона.
Чоловік відкрив задні двері.
— Тільки речі далеко не кидайте.
— Не кинемо, — відповів Максим.
Троє швидко залізли всередину.
Максим теж сів.
Водія звали Бахтіяр.
Він був уже немолодим чоловіком, із добрим обличчям і втомленими очима.
— Ну що, хлопці, поїхали?
— Поїхали, — відповів Максим.
Фургон рушив.
Через кілька хвилин у салоні запанувала тиша.
Денис, Рашид і Віктор сиділи позаду, намагаючись не привертати уваги.
Вони були впевнені, що кожен зайвий звук може видати їх.
Максим же сидів ближче до водія.
Він час від часу обертався.
— Тихо там.
— Ми тихо, — прошепотів Денис.
— От і сидіть тихо.
Через кілька хвилин Рашид почав штовхати Віктора ліктем.
Віктор штовхнув його у відповідь.
Денис тихо засміявся.
Максим обернувся.
— Що ви робите?
— Нічого, — відповів Рашид.
— Я бачу.
— Він мене штовхнув.
— Ти перший почав.
— Ні!
Максим прикрив очі.
У нього раптом виникло відчуття, що він не тікає з в’язниці разом із небезпечними злочинцями, а веде шкільну екскурсію.
Тільки учні були по тридцять років, бородаті й кримінальні.
— Припиніть, — сказав Максим.
— Але…
— Я сказав припинити!
Троє одразу замовкли.
Бахтіяр кинув на них короткий погляд у дзеркало.
— У вас усе добре?
Максим усміхнувся.
— Так, дядьку Бахтіяре.
— Просто трохи сперечаються.
— Молоді, — зітхнув старий водій.
Максим ледве не розсміявся.
Молоді.
Він подивився на Дениса.
Потім на Рашида.
Потім на Віктора.
— Чули? Молоді.
Віктор фиркнув.
— Не смійся.
— Я не сміюся.
— У тебе очі сміються.
— Це службове.
Фургон їхав далі.
Минуло близько години.
Дорога здавалася нескінченною.
Денис уже кілька разів визирав у вікно.
Нарешті він не витримав.
— Ми вже приїхали?
Максим навіть не повернувся.
— Ні.
Ще минула година.
Рашид позіхнув.
— А зараз?
— Ні.
— А скоро?
— Якщо ще раз запитаєш, висаджу.
— Куди?
— На ходу.
Рашид одразу замовк.
Віктор тихо засміявся.
— З тобою небезпечно жартувати.
— Нарешті зрозумів.
Денис знову ліг на сидіння.
— Я вже як Осел із «Шрека».
Максим повернув голову.
— Що?
— Він теж постійно питав: «Ми вже приїхали?»
— Тільки не починай співати.
— Я можу.
— Навіть не думай.
Денис усміхнувся.
Минуло ще трохи часу.
Він знову підняв голову.
— Ну тепер ми вже приїхали?
Максим цього разу подивився на нього дуже суворо.
— Ні.
— Добре.
Ще через годину Денис знову запитав:
— А тепер?
Максим повільно повернув голову.
— Ні.
Рашид розсміявся.
— Ми точно ніколи не доїдемо.
— Доїдемо, — сказав Максим.
— Коли?
— Коли перестанете питати.
Віктор задумливо подивився на нього.
— А якщо ти сам не знаєш?
Максим замовк.
Оце було небезпечне питання.
Бо він справді не знав.
Він лише знав, що зараз їм потрібно зникнути з очей тих, хто може їх шукати, а потім дочекатися, поки Денис, Рашид і Віктор отримають потрібну інформацію.
Вони повинні були привести його до людини, яка знала місце схованки.
А далі Максим мав діяти.
Він непомітно торкнувся кишені.
Там лежала карта.
Та сама, яку передав йому археолог.
На ній було позначено кілька можливих місць.
Максим ще раз поглянув на неї.
Усе починалося саме тут.
Узбекистан.
Ташкент.
Нові люди.
Нова загадка.
І стародавній шолом, який вони шукали через пів світу.
Бахтіяр раптом заговорив:
— Хлопці, ще трохи — і будемо на місці.
Максим полегшено видихнув.
Позаду одразу почулося:
— Нарешті! — сказав Денис.
Рашид підняв голову.
— Справді?
Віктор теж ожив.
— Приїхали?
Максим подивився на них.
— Так.
Троє переглянулися.
І майже одночасно сказали:
— Ні!
Максим кілька секунд мовчав.
Потім не витримав і розсміявся.
— От тепер ви мене зрозуміли.
Фургон продовжував їхати узбецькою дорогою.
А десь попереду чекала людина, яка знала правду про шолом.
Максим ще не знав її імені.
Не знав, де саме вони зупиняться.
І тим більше не знав, що ця подорож приведе його до зустрічі з Малікою.
Поки що він просто сидів у старому фургоні між трьома злочинцями, слухав шум дороги й думав:
«Цікаво, а вчителям історії доплачують за такі відрядження?»
