Спочатку:
На сторінку книги
Глава 14. «Ранок у кишлаку»
Ранок у кишлаку починався зовсім не так, як ранок у місті.
О шостій годині ранку Максим уже остаточно зрозумів: сон йому сьогодні не світить.
Десь неподалік голосно закукурікав півень.
— Ку-ка-рі-ку-у-у!
Йому відповів інший.
— Ку-ка-рі-ку-у-у!
А потім третій вирішив, що теж не може залишитися осторонь.
Максим розплющив очі й подивився в стелю.
— Чудово…
Поруч на курпачах мирно спали Денис, Рашид і Віктор.
Мирно — це, звичайно, було голосно сказано.
Вони хропіли так, ніби вирішили влаштувати змагання.
— Хр-р-р-р…
— Хр-р-р-р…
— ХР-Р-Р-Р…
Максим натягнув подушку на голову.
Не допомогло.
Він повернувся на інший бік.
Не допомогло.
Тоді обережно визирнув з-під подушки й подивився на своїх супутників.
Жоден навіть не ворухнувся.
Максим зітхнув.
— Вам би на фермі працювати. Половину села вже розбудили.
Він узяв подушку й кілька разів легенько вдарив нею по курпачі біля Рашида.
Той навіть не прокинувся.
Максим ударив трохи сильніше.
Рашид лише перевернувся на інший бік.
— Неймовірно…
Ще один удар.
Жодної реакції.
— Я вас ненавиджу.
Віктор уві сні щось пробурмотів і продовжив хропіти.
Максим опустив подушку.
— Добре. Здаюся.
Він підвівся.
Було всього шість ранку.
За вікном уже світлішало, а двір поступово наповнювався звуками нового дня.
Максим тихо вийшов із кімнати.
Він хотів умитися.
У своїй квартирі він звик до ванної кімнати, гарячої води, дзеркала і всіх звичних зручностей.
Тут усе було значно простіше.
Максим озирнувся.
— Ну що ж… Сільська романтика.
Він знайшов місце для вмивання й уже збирався привести себе до ладу, коли раптом побачив Маліку.
Дівчина вже прокинулася.
Вона була на подвір’ї й тягнула від колодязя важке відро з водою.
Максим кілька секунд просто дивився.
Маліка впевнено несла відро, хоча воно явно було для неї важким.
Максим помітив, як вона зупинилася, щоб перепочити.
Його усмішка зникла.
— Чому вона сама це робить?
Він озирнувся.
Батько ще, мабуть, спав.
У будинку було тихо.
А Маліка знову взялася за відро.
Максим не став думати довго.
Він швидко підійшов до неї.
— Доброго ранку, леді.
Маліка здригнулася й повернулася.
— Доброго ранку.
Максим без зайвих слів забрав у неї відро.
Маліка здивовано подивилася на нього.
— Що ви робите?
— Допомагаю.
— Але…
— Ви така мила, вам не варто все це тягати. Я сам допоможу.
Він усміхнувся.
Маліка кілька секунд просто стояла перед ним.
Вона не очікувала такого.
У її житті чоловіки зазвичай не поспішали забирати на себе хатню роботу.
А цей дивний українець поводився зовсім інакше.
Він узяв важке відро так, ніби це була найзвичайніша річ у світі.
— Велике вам спасибі, — тихо сказала Маліка.
— Не варто дякувати.
— Ви такий джентльмен.
Максим усміхнувся.
— Намагаюся не втрачати репутацію.
Маліка засміялася.
— Навіть тут?
— Особливо тут.
Він поніс відро до будинку.
— Куди ставити?
— Біля ванної.
Максим зупинився.
— Біля ванної?
Маліка прикрила рот рукою, стримуючи сміх.
— Так.
— А я вже подумав, що тут є справжня ванна кімната.
— Ви думали, що ми в палаці?
— Після в’язниці я на все сподівався.
Маліка засміялася.
— Максиме…
Він завмер.
— Що?
Вона теж зрозуміла, що назвала його справжнім ім’ям, хоча для неї він був Арсеном.
— Вибачте… Арсене.
Максим на мить напружився.
— Нічого.
Маліка знову усміхнулася.
— Тут усе дуже просто. Ми ж у кишлаку.
Максим озирнувся.
— Тепер я починаю розуміти.
— Сільське життя таке.
— Зате свіже повітря.
— І ранкові півні.
— Про них я вже зрозумів.
Маліка засміялася.
— Вони тут головні.
— Судячи з того, як голосно співають, я вже в цьому переконався.
Вони подивилися одне на одного.
На мить між ними запанувала тиша.
Ніби весь двір раптом став тихішим.
Максим відчув, як усередині щось незрозуміло здригнулося.
Маліка теж не поспішала відводити погляд.
У її очах з’явилася тепла усмішка.
І саме тоді з будинку почувся кашель.
— Кхе-кхе!
Момент зник.
На порозі з’явився Віктор.
Він сонно потер очі й подивився на них.
— Ей, голубки… Доброго ранку.
Максим миттєво повернувся до реальності.
Його гарний настрій зник.
Віктор позіхнув.
— Я теж хочу вмитися.
Максим поставив відро й глянув на нього вже зовсім іншим поглядом.
Знову довелося згадати про свою роль.
Він випростався, зробив суворе обличчя й холодно сказав:
— Почекаєш.
Віктор підняв руки.
— Добре-добре.
Він розвернувся й пішов назад у будинок.
Але не встиг зробити й кількох кроків, як почув:
— І не підслуховуй!
— Я навіть не збирався!
— От і добре!
Віктор зайшов до кімнати й одразу попрямував до Дениса та Рашида.
Вони вже починали прокидатися.
— Ви це бачили?
Денис сонно підняв голову.
— Що?
— Наш бос.
Рашид позіхнув.
— Що з ним?
Віктор сів на курпачі.
— Він втюрився.
Денис миттєво прокинувся.
— Хто?
— Арсен.
Рашид засміявся.
— Не може бути.
— Може.
— Ти точно прокинувся? — запитав Денис.
— Абсолютно.
Віктор почав розповідати пошепки:
— Виходжу я, значить, умитися хочу. А тут наш грізний Арсен воду для Маліки тягає.
Рашид витріщився на нього.
— Сам?
— Сам.
Денис усміхнувся.
— А потім?
— Назвав її леді.
Рашид прикрив рот рукою, щоб не розсміятися надто голосно.
— Наш Арсен?
— Наш.
— Той самий, який у в’язниці міг одним поглядом змусити людину замовкнути?
— Саме він.
Денис задумливо похитав головою.
— Схоже, Узбекистан його змінив.
— Або Маліка, — додав Рашид.
Вони переглянулися.
Ніхто з них не заздрив Максиму.
Навпаки, їм було навіть цікаво спостерігати за тим, як людина, яку вони вважали суворим Арсеном, поступово ставала зовсім іншою.
Віктор тихо сказав:
— Учора він захищав її.
— І сьогодні воду носить, — додав Рашид.
— Завтра, дивись, самсу пекти почне.
Денис засміявся.
— Не перегинай.
У цей момент у дверях з’явився Максим.
— Я все чую.
Усі троє миттєво замовкли.
— Добре, — сказав Віктор. — Ми нічого не говорили.
— От і мовчіть.
Максим кинув на них суворий погляд.
А потім краєм ока подивився у двір.
Маліка саме несла до столу посуд.
Вона побачила його й усміхнулася.
Максим ледь помітно усміхнувся у відповідь.
Рашид це помітив.
Він нахилився до Дениса й прошепотів:
— Бачив?
— Бачив.
— Все зрозуміло.
— Що вам там зрозуміло? — різко запитав Максим.
— Нічого, босе.
Максим примружився.
— От і добре.
Він знову поглянув на Маліку.
І сам не знав, що його чекало далі.
А троє чоловіків тим часом терпляче чекали своєї черги вмитися.
Бо навіть злочинці, як виявилося, не могли сперечатися з одним простим правилом сільського ранку:
воду спочатку носить джентльмен, а потім умиваються всі інші.
