Глава 13. «Гостинний дім»

Фургон уже давно виїхав за межі шумного Ташкента.

Дорога ставала спокійнішою, навколо з’являлося дедалі більше невисоких будинків, зелені та широких дворів. Максим сидів спереду поруч із Бахтіяром і час від часу поглядав у дзеркало.

Позаду панувала тиша.

Підозріло тиха.

— Що ви там робите? — нарешті запитав Максим.

— Нічого, — відповів Денис.

— Чому так тихо?

— Бо ти наказав мовчати.

— Я наказав не шуміти, а не перетворюватися на мумії.

Позаду почувся тихий сміх.

Бахтіяр посміхнувся.

— Хороші у вас друзі.

Максим кашлянув.

— Так. Дуже… своєрідні.

Нарешті фургон звернув на невелику вулицю й зупинився біля просторого будинку.

Перед ним був затишний двір, а трохи далі стояло кілька верблюдів.

Максим здивовано подивився у вікно.

— Верблюди?

Бахтіяр усміхнувся.

— Мої помічники.

— Я зрозумів.

Водій вийшов із фургона й одразу подивився на подвір’я.

— Ох, Маліка!

Біля будинку якраз працювала молода дівчина.

Їй було двадцять два.

На ній був красивий національний одяг, який підкреслював її струнку фігуру. Довга коса кольору смоли спадала майже до пояса, а темні очі світилися живою енергією.

Маліка саме прибирала подвір’я, коли побачила батька.

— Тату!

Вона відклала віник і побігла назустріч.

Бахтіяр розкрив руки, і донька міцно його обійняла.

— Донечко!

— Я чекала тебе раніше!

— Затримався в дорозі.

Маліка відступила на крок і швидко оглянула батька.

— Ти цілий?

— Цілий.

— Не втомився?

— Трохи.

— Їсти будеш?

— Буду.

— Чай?

— Обов’язково.

Максим, який стояв неподалік, тихо пробурмотів:

— Оце допит.

Бахтіяр почув.

— Донька в мене така.

Маліка засміялася.

Потім батько кивнув у бік фургона.

— Донечко, у нас гості. Прийми їх.

Маліка слухняно кивнула.

— Так, батьку. Прийму.

Бахтіяр задоволено посміхнувся.

— Один джентльмен точно є.

Максим поправив сорочку.

Він саме вийшов із фургона, коли його погляд зустрівся з поглядом Маліки.

І раптом Максим забув, що хотів сказати.

Дівчина стояла посеред подвір’я й усміхалася.

Не просто красиво.

По-справжньому тепло.

Максим сам не помітив, як теж усміхнувся.

— Перепрошую, леді, — сказав він, намагаючись говорити у своїй ролі. — Ми прості мандрівники.

Маліка підійшла ближче.

— Я вже зрозуміла, що ти іноземець.

— Невже так помітно?

Вона засміялася.

— Трохи.

— А я думав, що чудово маскуюся.

— Мій батько колись багато років працював в Україні. Я трохи знаю українську мову.

Максим здивовано підняв брови.

— Це чудово!

— Ти з України?

Максим на мить замислився.

— Так.

Маліка усміхнулася.

— Тоді нам буде легше розмовляти.

Максим дивився на неї й раптом відчув, що в цій дівчині є щось особливе.

Вона була енергійною, живою, відкритою.

І зовсім не схожою на людей, яких він зустрічав останніми днями.

Від тюремних стін його думки раптом перенеслися кудись далеко.

— Ну що, стояти будете? — буркнув Рашид, виходячи з фургона.

Максим одразу повернувся до реальності.

— Не поспішай.

Маліка поглянула на трьох чоловіків.

Денис, Рашид і Віктор явно не були схожі на туристів, які приїхали милуватися місцевими пам’ятками.

Рашид подивився на Маліку.

— Красуне, якщо будеш багато говорити…

Він не встиг договорити.

Максим різко повернувся.

— Вона леді. Май совість.

У його голосі пролунала така суворість, що навіть Рашид замовк.

Віктор тихо кашлянув.

Денис відвів погляд.

Маліка здивовано подивилася на Максима.

— Дякую.

— Не варто.

Вона кілька секунд дивилася на нього, а потім усміхнулася.

— Я зараз приготую для вас місце.

— Не треба…

— Треба, — перебила вона. — Зараз постелю курпачі, поставлю чайник і приготую самсу в тандирі.

— Ви дуже гостинні.

— У нас гості не повинні сидіти голодними.

Маліка повернулася й пішла до будинку.

Максим проводжав її поглядом.

Коса кольору смоли хиталася за спиною.

Він сам не помітив, що продовжує дивитися.

— Гей, Арсене, — тихо сказав Віктор.

— Що?

— Ти очі заплющити не забув?

Максим різко повернувся.

— Я контролював обстановку.

Денис посміхнувся.

— Звичайно.

— Що?

— Нічого.

Рашид фиркнув.

— Красива дівчина.

Максим глянув на нього.

— Ще одне слово — і будеш спати у фургоні.

— Та я нічого не сказав.

— Оце й добре.

Вони зайшли до будинку.

Бахтіяр нічого не підозрював.

Для нього це були просто втомлені мандрівники, яким потрібен дах над головою.

Він широко відчинив двері кімнати.

— Почувайтеся як удома.

— Дякуємо, — відповів Максим.

Кімната була проста, але затишна.

На підлозі лежали килими, біля стіни стояли подушки, а біля вікна був невеликий стіл.

Троє чоловіків одразу почали розсідатися.

Віктор сів на підлогу.

Рашид розтягнувся на курпачі.

Денис оглянув кімнату.

— Тут непогано.

— Тільки поводьтеся нормально, — попередив Максим.

Рашид підняв голову.

— Ми завжди нормально поводимося.

Максим подивився на нього.

— Ти щойно погрожував господині дому.

— Я просто…

— Мовчи.

Рашид замовк.

Максим сів біля вікна.

Звідси було видно подвір’я.

Маліка саме готувала щось біля тандиру.

Вона сміялася, щось говорила батькові, а потім знову поверталася до роботи.

Максим не міг відірвати погляду.

І раптом відчув дивне тепло.

Йому захотілося, щоб ця дівчина не знала правди.

Щоб не знала, хто вони насправді.

Щоб не втягувалася в їхню небезпечну історію.

Він подивився на Дениса, Рашида й Віктора.

Ще зовсім недавно вони були для нього просто злочинцями, з якими його змусили працювати.

Тепер вони ставали людьми, за яких він уже починав переживати.

А тепер з’явилася ще й Маліка.

Максим важко зітхнув.

— Тільки цього мені не вистачало…

— Чого? — запитав Денис.

— Нічого.

— Ти знову дивишся у вікно.

— Я думаю.

— Про шолом?

Максим швидко повернувся.

— Саме про нього.

Денис кивнув.

— Тоді завтра треба буде поговорити з людиною, яка знає, де його шукати.

Максим поглянув на подвір’я.

Маліка саме повернула голову.

Їхні погляди зустрілися.

Вона усміхнулася.

Максим теж усміхнувся.

А потім тихо подумав:

«Схоже, Узбекистан уже встиг підкинути мені ще одну загадку…»

І чомусь ця загадка була набагато приємнішою за всі попередні.